Майстер-клас безбар’єрності

Львівський головний залізничний вокзал усіляко підтримує девіз міста «Львів відкритий для світу». Зокрема головні ворота Галичини, через які до культурної столиці України щороку потрапляють мільйони туристів, наблизилися ще на один крок до пасажирів з обмеженими фізичними можливостями. Залізничники запросили представників громадських організацій, які опікуються людьми з інвалідністю, аби ті провели своєрідний майстер-клас.

Заповнили прогалину

На думку працівників вокзалу, інфраструктура споруди досить якісно підготовлена для обслуговування пасажирів з особливими потребами. Тут встановлені не лише пандуси та спеціальний ліфт, а й звукові маячки та контрастні позначення, які слугують орієнтиром для людей з вадами зору. Відтак пасажири з найпоширенішими нозологіями мають доступ до квиткових кас, потягів, кімнат відпочинку, залів очікування, санвузлів тощо. Та, попри забезпечення комфортного пересування, залізничники не завжди знають, на що в першу чергу необхідно звертати увагу, допомагаючи таким пасажирам. Щоб заповнити цю прогалину, напередодні Новорічних і Різдвяних свят, коли до Львова масово їдуть пасажири, керівництво вокзалу запросило громадських активістів, аби ті підказали, що необхідно зробити задля покращення обслуговування пасажирів з обмеженими фізичними можливостями.

Голова Львівського обласного відділення українського фонду реабілітації людей з обмеженими можливостями Ярослав Грибальський, батько якого, до речі, все життя пропрацював на вокзалі, сказав, що на першому місці мають бути повага й увага до пасажирів з інвалідністю.

— Часто для того, щоб пасажир з особливими потребами залишився задоволеним, потрібно небагато. Треба просто запитати, чи потрібна допомога і яка саме, — каже Я. Грибальський. — Чи хоче пасажир із захворюванням опорного-рухового апарату, щоб до виходу з вокзалу його доправили через підземні переходи, а там допомогли скотити по східцях візок, чи, користуючись службовими переходами, допомогли доїхати до ліфта біля першого перону. Також треба розуміти, в чому полягає кожна інвалідність, і мати певні навички у спілкуванні та фізичному супроводженні таких пасажирів. А якщо людина відмовляється від допомоги, не переконуйте такого пасажира у протилежному, бо це і йому незручно, і вам. Тим паче, що такою допомогою можна лише нашкодити. Один із таких випадків, коли супроводжуючий підштовхує візок, щоб людина з інвалідністю їхала далі самотужки. Цього категорично не можна робити, бо візок підлаштований під вагу кожної людини так, щоб ним можна було легко балансувати. Тому таке підштовхування може призвести до того, що візок перекинеться.

У свою чергу інструктори зі всеукраїнської громадської організації інвалідів «Група активної реабілітації» (м. Київ) Уляна Смірнова та Віталій Пчолкін розповіли про найпоширеніші помилки працівників вокзалу, які допомагають візочникам.

Наприклад, під час спілкування не слід дуже близько підходити до візка, бо тоді людині, яка в ньому сидить, незручно говорити — потрібно дуже високо піднімати голову. Натомість відстань від візка до супроводжуючого 1,5—2 м досить комфортна для обох. Якщо людина з інвалідністю має супроводжуючого, то звертатися з питанням про допомогу треба не до супроводжуючого, бо він може не знати, в якому обсязі її потребує візочник.

Якщо у ході транспортування є необхідність спускатися або підніматися по сходах, про це треба попередити заздалегідь, щоб людина з інвалідністю була морально до цього готова. У більшості випадків біля сходів носії без попередження беруть візок і зносять його. Хтось із них інколи може сказати: «Ти тільки тримайся» (так, до речі, роблять і працівники Львівського вокзалу), та для людини з обмеженими фізичними можливостями така «допомога» — це стрес.

— На вокзалах обслуговуючий персонал людей у візках зносить зі східців, — каже У. Смірнова. — Я розумію, що ці люди дужі, але такий спосіб транспортування дуже небезпечний. Особливо взимку, бо носій може посковзнутися на сходинці й людина з інвалідністю просто покотиться східцями вниз. Тому догори і вниз візок по східцях треба котити задом наперед, і тоді, навіть якщо один з носіїв посковзнеться, другий зможе втримати його, адже він стоїть на твердій поверхні.

А якщо ж треба підняти й перенести візок (наприклад, при підйомі його у пасажирський вагон), його слід брати за цілісну конструкцію, а за ручки брати категорично заборонено, бо переважно вони знімні.

Ще один важливий момент: під час опускання візка на передні колеса необхідно притримувати сидячу людину за тулуб, аби вона не випала. Бувають випадки, коли нога може зісковзнути з підніжки, тож при найменшому затрудненні руху потрібно зупинитися й перевірити, що ж є перешкодою.

Робота над помилками

Керівник Львівської територіальної первинної організації УТОС Любов Кукурудза розповіла, як треба супроводжувати незрячих, і показала, що треба робити, аби незрячий міг переміститися з лівого боку на правий, став позаду або ж пригнув голову. Вона пояснила, що попереду має бути супроводжуючий, а незрячий повинен тримати його за лікоть. Потрапляючи до будь-якого приміщення, супроводжуючий повинен описати інтер’єр незрячому і сказати йому, де що знаходиться і на якій відстані. А при посадці до потяга треба повідомити, в якому за рахунком купе місце такого пасажира. Також слід повідомити, скільки купе до найближчого санвузла. Водночас супроводжуючий має пристосуватися до темпу ходьби сліпого, бо ні швидка, ні уповільнена хода не буде комфортною для такого пасажира. Треба розповідати і про всі перешкоди, які траплятимуться на шляху (наприклад, кількість сходинок або яку відстань треба пройти по перону, аби спуститися у підземний перехід).

— Найбільш дискомфортно незрячі та слабозорі люди почуваються біля квиткових кас, — мовить Л. Кукурудза. — Квиткові касири видають відразу два квитки (туди і зворотно. — Авт.), і пасажиру важко зорієнтуватися, який з них пред’являти провіднику. Було б добре, якби квиткові касири давали проїзні документи по черзі, щоб людина могла покласти їх у різні кишені. Те саме з рештою питань. Паперові гроші важко порахувати, але кожна незряча людина має гаманець з багатьма відділеннями, у кожному з яких лежать купюри певного номіналу. Якщо касир віддаватиме незрячому по одній купюрі, оголошуючи її номінал, то пасажир зможе їх легко посортувати.

Ще одна категорія пасажирів, з якими можуть виникнути проблеми у спілкуванні, це — люди із захворюваннями органів слуху. У багатьох європейських країнах працівники вокзалу та поліціянти для порозуміння мають знати 30 найпоширеніших фраз жестовою мовою. В Україні цього не вимагають, але бажано, щоб носії мали невеличкий блокнот і ручку. Ці речі допоможуть легко порозумітися, адже комунікацію можна налагодити перепискою нечуючого та працівника залізниці.

Після теоретичної частини працівникам вокзалу продемонстрували кілька коротких навчальних фільмів, аби закріпити отримані знання.

— Сьогоднішня лекція допомогла зрозуміти багато важливих нюансів, пов’язаних з транспортуванням людей з обмеженими фізичними можливостями різних захворювань, — каже станційний працівник Любомир Огурок. — Хоча ми кожної зміни допомагаємо таким пасажирам, та далеко не все враховували, бо бракувало знань. Ця лекція й навчальні фільми допомогли нам зрозуміти, в яких ситуаціях ми діяли неправильно. Для себе я вже зробив висновок і у своїй роботі намагатимуся враховувати все почуте й побачене.

Головний інженер вокзалу станції Львів Ігор Соловій:

«На нашому вокзалі створено групу (керівник — черговий вокзалу) для допомоги людям з обмеженими фізичними можливостями, який за необхідності залучає працівників для транспортування людей з інвалідністю. Наші працівники вже мають досвід роботи, та ще є багато нюансів, які важливо враховувати. Власне для того, щоб вокзал став ще доступнішим для людей з інвалідністю, ми й запросили представників громадських організацій, аби ті розказали, що ще ми маємо для цього зробити. Така лекція, як виявилося, не стала зайвою, бо навіть я дізнався багато цікавих речей. На зустрічі були представники лише однієї зміни, але отримані знання і досвід ми обов’язково передамо решті працівників нашого колективу».

Дмитро Пелих

“Магiстраль”