Речі завжди поруч

Раніше з речами інвалідам доводилося зазнавати трохи клопоту. На вокзалі станції Харків-Пасажирський у залі очікування для інвалідів встановили камери схову, аби речі таких людей були завжди поруч.

Наприклад, валізу можна здати до камери схову й не переобтяжувати себе. А якщо на потяг доводиться чекати 6—12 год? Тож чи набігаєшся із зали очікування для інвалідів до тієї камери, долаючи сходинки, штовхаючись у гомінкій юрбі пасажирів, аби прийняти ліки, взяти термос з лікувальним чаєм… Словом, незручності, хоча й тимчасового характеру, одначе пасажирам вони клопоту завдають. Та чи й стане хтось звертатися з порадами до залізничників? Навряд. От і доводиться працівникам вокзалу станції Харків-Пасажирський Південної сталевої магістралі проводити своєрідні соціологічні дослідження щодо того, наскільки комфортно почуває себе пасажир цієї категорії на вокзалі.

— Дослідження — це гучно сказано, — мовить начальник вокзалу Леонід Чалий. — Намагаємося якомога більше залучати пасажирів до невимушеного спілкування, частіше влаштовувати діалоги, під час яких і довідуємося про ті проблеми, з якими вони зіштовхуються за перебування на вокзалі. Внаслідок такого спілкування ми облаштували зал очікування для інвалідів чотирма секціями камер схову, які надаються у користування безкоштовно й на необмежений час. Отже, всі речі таких пасажирів перебувають, образно кажучи, на відстані простягнутої руки. Тож необхідність йти до камери схову відпала.

Чергова по залу Вікторія Левицька сказала, що секції ніколи не бувають порожні. А тих, хто не знає про надання такої послуги, інформують особисто за реєстрування проїзних документів для подальшого розташування на відпочинок.

— Нововведення стало користуватися попитом одразу ж, — каже провідний інженер вокзалу станції Харків-Пасажирський Наталія Шаля. — Це доволі зручно, оскільки серед пасажирів є й такі, котрі чекають на потяг понад добу. Звісно, тривале очікування пов’язане з купою побутових питань. І щоб їх мінімалізувати, ми й упровадили такі зручності. Люди задоволені, бо це досить комфортно. Й насамкінець завважу, що коли уважно поспостерігати за тим, як почуваються інваліди на вокзалі, а потому проаналізувати це, то підказок щодо того, як саме поліпшити рівень комфорту, потребуватиметься менше.

Валентин Бердута

“Магiстраль”