Для кого ці пандуси, якщо ними не виїхати?

Для кого ці пандуси, якщо ними не виїхати? ПАНДУСИ ІНВАЛІДНІСТЮ

  1 24 2 dscn6740-85d23a2aceb102aa692aa3e4a97d66fc 1
Настя з мамою

Людям на візочках комфортно в місті хіба що в супермаркетах. Та й то не у всіх

16 листопада у світі відзначили Міжнародний день толерантності, 3 грудня буде День осіб з інвалідністю. Та живуть такі люди не лише двічі на рік. Кожного дня їм потрібно виходити з дому, переходити дорогу, заходити до магазинів, поліклінік, супермаркетів… Журналіст “ВЗ” поспілкувалася з родиною, яка має доньку із важкою формою ДЦП. Наскільки Львів “комфортний” для таких людей?

«Емоції, які відчуває під час подорожей, перевищують незручності»

З Людмилою Аннич та її донькою Анастасією познайомилася кілька років тому на святкуванні ювілею реабілітаційного центру “Джерело”. 20-річна вихованка закладу Анастасія Аннич у “Джерелі” із п’яти років. “Настя пересувається у візочку, ходити не може, – розповідає “ВЗ” Людмила Аннич. – У Центрі доньку навчили стояти, що мене дуже тішить. Про діяльність “Джерела” довідалася, коли Настусі було два рочки. Але у закладі місця не було, три роки довелося чекати… Ми почали відвідувати заклад, і у дитини з’явилися друзі, вона ходить на виставки, подорожує, спілкується з однолітками. Вдома не сидить. Спеціалісти Центру навчили нас адаптовувати приміщення до потреб дитини. Ми збільшили місце у ванній кімнаті, обладнали спеціальні поручні. До кімнати придбали такі столи, щоб їх рівень був комфортний для Насті”.

“На комп’ютері займаюся”, – долучається до розмови Анастасія. Дівчині подобається подорожувати. Попри проблеми із транспортуванням та пересуванням, кілька разів відвідувала Польщу, не кажучи вже про численні поїздки Україною. “Ті емоції, які відчуває донька під час подорожей, устократ перевищують незручності. Неповносправність тіла не повинна робити життя неповносправним”, – впевнена Людмила Аннич.

Про «звичайний» громадський транспорт та пандуси «ні для кого»

З Людмилою, Настею, її півторарічним братиком і татом свою прогулянку розпочали із початку вулиці Виговського, що неподалік Мотозаводу на вулиці Городоцькій. “Можливо, перейдемо дорогу? На тому боці вулиці везти візочок легше”, – пропонує Людмила Аннич. Дорогу ми переходимо, а я собі міркую: якби не почула цих слів, то і не задумалася б, що “непарний” пішохідний бік Виговського весь у вибоїнах та ямах, а “парний” більш-менш залатаний, та де-не-де викладений плиткою.

Помічаю, як фізично важко Людмилі везти Настин візочок. “Ви, напевно, вже консервації голими руками відкриваєте?” – жартую. “До цього ще не дійшло, але інколи такі важкі пакети беру в руки, і не помічаю їхньої ваги, що перехожі дивуються, – усміхається жінка. – На поліклініку, що нас обслуговує, нарікати не можу – там є і пандус, і ліфт. Інша річ з місцевими магазинчиками. Ті, що мають добре обладнані пандуси, на пальцях однієї руки можна перерахувати. Щоб зайти в інші, треба добре помучитися. В одних – сходинки, в інших важко одночасно візочок тримати та двері до себе прочиняти. А більшість таких, де і те, і те разом. Попри все, за останні 16 років місто стало для життя людей з особливими потребами легшим.

Родина любить гуляти центром міста, та вузькі вулички з бруківкою і відсутність у центральних закладах туалетів для осіб з інвалідністю роблять цю частину міста важкою для “особливих” людей. Єдиний потрібний туалет є в піцерії, що у торговому центрі на проспекті Свободи. “З Настею гуляємо щодня незалежно від погоди, – каже її мама. – Кожен ранок починається зі слів: “А куди сьогодні підемо?”. Настя любить супермаркети, торгові і розважальні центри, будівельні мережі, бо там є хороше покриття, велика площа між стелажами. Єдиний мінус – хороші спеціальні туалети є лише у супермаркеті, що на вулиці Кульпарківській, та у торговому центрі на Стрийській. В інших маркетах або нема таких туалетів, або прибиральниці роблять собі там… склад товарів і засобів для прибирання. Із закладами харчування теж проблема, бо навіть якщо і можемо заїхати, багато столів мають одну ніжку посередині. Насті тоді б довелося лише боком сидіти. Серед громадських парків найкраще для нас облаштований Стрийський”.

Родина має власний автомобіль, і це величезний плюс, бо переважна більшість громадського транспорту не пристосована для візочників. “Навіть якщо нас хтось і затягне у “звичайну” маршрутку, тролейбус чи трамвай, – заблокуємо увесь прохід. Не ризикуємо такого робити, це небезпечно. Коли ще діти малі, то можна взяти малюка на руки, а невеликий візочок скласти. З підлітками та дорослими нереально. На таксі теж не наїздишся. По-перше, затратно фінансово, по-друге, не усі водії адекватно реагують, коли дізнаються, кого перевозитимуть… Мешкаємо у будинку на другому поверсі. Ліфта немає. Районне ЛКП пропонує обладнати рейки, та на практиці нам ці рейки не допоможуть. Є величезний ризик, що впаде і той, кого везуть, і той, хто везе. А інших варіантів наразі нема…”.

Наближаємося до торгово-виробничого комплексу, що на вулиці Щирецькій. Сім’я Насті часто тут гуляє, тож показує на недоліки комплексу. “Бачите? Пішохідний перехід з бордюрами по обидва боки!” – звертається до мене Людмила. – На візочку не переїдеш. Доводиться переходити там, де не дозволено. Більшість пандусів розміщені під таким високим кутом, що стоять тут радше “для галочки”. Провезти людину на візочку, не кажучи вже про того, хто самостійно у візку пересувається, неможливо. Це пандус ні для кого. Якби провести експеримент і посадити здорову людину у візочок, то і вона по такому пандусу не проїхала б”.

Про парковки для людей з інвалідністю та «інвалідів»

Наближаємося до торгового центру. На відведеній стоянці для власників машин з інвалідністю – жодної автівки зі спеціальною позначкою… Така ж ситуація біля супермаркету, що поблизу “кільця” на вулиці Кульпарківській. “Це серйозне порушення, – каже Людмила. – Часто буває, що хочемо запаркуватися, а усі місця зайняті “інвалідами”. Коли робиш їм зауваження, думаєте, вибачаються? Та де там, більшість агресивно налаштована. Охоронці на наші прохання лише плечима знизують”… Помічаю, що з однієї машини виходить чоловік. “Ви інвалід? (це некоректне звертання, але не втримуюся, запитую). Не бачу ззаду спеціальної наліпки. Обходжу автівку, можливо, на лобовому склі? Ні, і тут немає… Сфотографую вас на пам’ять”. Чоловік починає від мене втікати, бігає довкола своєї машини. Бурчить, намагається комусь зателефонувати, “порішати”, що це за приставуча дівчина до нього причепилася.

Після п’яти-шести кіл відходжу від автівки і стаю збоку, спостерігаю. Хвилин за сім чоловік таки їде зі спеціального паркувального місця. На вільний паркінг одразу ж заїжджає ще одна автівка. “Інваліди?” – дію за старою схемою. “Третя група”, – кричить жінка із пасажирського сидіння. “Покажіть документ, будь ласка”, – не вгамовуюся і налаштовуюся на лайку на свою адресу. Цього не сталося. Водій їде геть, а його супутниця підходить до мене і пояснює: “Посвідчення маємо з дня на день отримати”. Зауважу, це відбувалося у будень, на годиннику ще не було 18-ї. Про час пік і мови би не йшло, адже паркувальних місць вдосталь… Мій висновок? Можливо, Львів і комфортне місто, та не для людей з інвалідністю…

Орися Хом’як

«Високий Замок Online»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*