З АТО – в інвалідний візок: як відстояти право на гідне життя

1 06 8 truskavec reabilitacija soldaty 4866 7 2. реабілітації, реабілітолог, інвалідів

Україна внаслідок АТО отримала великий шанс переосмислити розуміння людини з неповносправністю. І хлопці, які повертаються з фронту з важкими ураженнями, можуть стати прикладом для людей, що отримали травми у цивільному житті. На них зараз лежить велика відповідальність гуртуватися, боротися і відстоювати своє право бути повноцінним членом суспільства, а не тікати кудись подалі від людських очей. Про це в інтерв’ю ІА ZIK розповіла практикуючий реабілітолог з багаторічним стажем Мар’яна Гординська, яка майже рік працювала з пораненими у Львівському військовому госпіталі.

1 06 8 gordynska marjana1414414 1
Мар’яна Гординська. Фото: Роман Балук/ZIK

– У чому полягає робота фізичних реабілітологів? На якому етапі вони починають працювати з пораненими?

– Фізичні реабілітологи займаються питаннями опорно-рухового апарату, центральної і периферичної нервової системи. Тобто це те, що дозволяє пацієнту рухатися. А правильно рухатися треба починати з реанімації, щоб після того, як випишешся з реанімації, не було ускладнень. Тому у Львівському військовому госпіталі реабілітологи починають працювати з пораненими ще в реанімації.

Перший рівень реабілітації – найголовніший, бо дозволяє не допустити ускладнень. Якщо ми говоримо про легких пацієнтів, то вже на першому етапі можна досягнути максимального відновлення. Коли ж йдеться про дійсно важких пацієнтів, то наше завдання – недопущення ускладнень. Зі сторони опорно-рухового апарату це є контрактури, тобто зменшення рухливості у суглобах, пролежні, які, якщо не зробити нормального рухового режиму, виникають дуже швидко. Дві години – і ми маємо перший ступінь. Також можуть бути різні застійні явища в легенях, потрібно адаптовувати пацієнта до вертикального положення. Тобто на першому етапі ми маємо зробити все, що можливо для розвитку тих м’язів, які працюють, і не допустити ускладнень з боку недіючої частини тіла. Наступні кроки в реабілітації – працювати з більшими навантаженнями на більш високому функціональному рівні, щоб адаптовувати людину до самостійного життя.

«Реабілітологів потрібно вдесятеро більше»

– Коли почали надходити поранені з АТО, як вдалося впоратися з таким напливом пацієнтів? Чи було тут достатньо реабілітологів?

– Перші важкі пацієнти почали надходити сюди в червні минулого року. І тоді І наша Леся Каландяк, яка є головою Асоціації фізичних терапевтів, прийшла сюди як волонтер, бо надійшло звернення про допомогу бійцям з пораненнями хребта і спинного мозку. Я волонтером прийшла у госпіталь в серпні і вже тут зустрілася зі своїми друзями і колегами, які були тут ще з червня.

– Тобто багато людей працювали з самого початку і досі працюють тут безоплатно?

– Більшість так. Від вересня я була влаштована сюди на роботу як лікар ЛФК (лікувальної фізкультури, – ред.) і спортивної медицини, зараз уже знову перейшла на волонтерські засади. Справа в тому, що ми маємо тільки один дозвільний документ від колишнього міністра охорони здоров’я Москаленка, який написав, що за виробничої необхідності на розгляд керівництва можна влаштовувати фахівців з фізичної реабілітації на лікарські посади без категорії. І от виробнича необхідність настала, і в нашій лікарні двоє реабілітологів першими були влаштовані на ці посади.

Були також посади медсестер з ЛФК. Головний хірург Іван Богдан і начальник госпіталю Іван Гайда мають, слава Богу, правильне мислення в цьому напрямку, тому так швидко вдалося налагодити цю роботу. Сюди приходили і реабілітологи з досвідом, і молоді спеціалісти. Ми також зверталися по допомогу в Університет фізичної культури, який готує фізичних реабілітологів, і цілий серпень сюди приходили студенти IV-V курсів, які працювали тут безкоштовно і які фактично витягнули ціле відділення, тому що роботи було дуже багато. Ми заходили сюди в 9-ій ранку, виходили о 8-ій вечора. І тоді це все було ще без реабілітаційного залу, без обладнання, це була робота в палатах. Досі в нас близько 20 волонтерів-реабілітологів. Вони постійно чергуються, і це надзвичайно велика допомога.

– Чому взагалі є потреба у волонтерах? У штаті не передбачено достатньо фахівців?

– Я взагалі не знаю, для чого розраховані ці штатні нормативи. Якщо врахувати функціональний стан і важкість пацієнтів, яких ми зараз маємо, то кількість реабілітологів відносно кількості пацієнтів така, що можна хіба прийти привітатися. А якщо ми говоримо про якість надання послуг, про те, що пацієнти коли виходять з відділення можуть вести незалежний, активний спосіб життя, то по штатних нормативах у десять разів більше фахівців повинно бути, тому що травми у пацієнтів дуже важкі.

От у нас студенти-магістри влаштовані по півставки, вони півдня пропрацювали офіційно, а другу половину дня працюють просто як волонтери. Я їм сьогодні задала питання: чому ви не йдете додому? Вони кажуть – ми не зробили те, що запланували. Ми знаємо, що треба зробити, який результат повинен бути, ми не встигнемо це зробити, тому ми мусимо ще лишитися.

Пацієнти з травмою хребта – це є дуже важкі пацієнти, вони мають множинні проблеми, тобто проблема не тільки в тому, що руки чи ноги не рухаються. Це є проблеми функціонування внутрішніх органів. А якщо, наприклад, не налагодити функціонування тазових органів, то неможливо говорити про вихід людини в соціум. Також це є проблема підбору візка, навчання їздити на ньому, навчання самостійності в побуті, одягання і роздягання, як самому приймати душ і ходити в туалет, навчання їздити по місту, як не допустити пролежнів та багато всього іншого. З одним пацієнтом можна цілий день займатися, бо йдеться не тільки про якісь фізичні навантаження, а й про те, що йому треба передати величезну кількість знань, щоб він, вийшовши за межі госпіталю, знав, як жити. І якщо це є травма хребта, то два пацієнта реально займуть чотири години в день. Якщо це є шийна травма, то додати треба ще мінімум по годині. Якщо це черепно-мозкова травма середнього ступеня важкості, то максимум три пацієнти можна мати. Якщо ж це важка черепно-мозкова травма, то додається питання мови, харчування, зору, питання вивчення схеми тіла наново, бо вони не знають де рука, де нога, у них порушене розуміння простору і координації. І тоді ще більше часу треба.

Тобто в ідеалі на одного реабілітолога один важкий пацієнт з черепно-мозковою травмою, ще може бути один з травмою хребта і два-три пацієнти з простішими ураженнями опорно-рухового апарату. Тоді ми можемо говорити про якість послуг. А коли в нас відділення на 24 ліжка, і всі радісно визнають його найкращим відділенням в Україні з нейрореабілітації і починають направляти з усієї України таку категорію пацієнтів, то треба, як мінімум, десять реабілітологів, які працюють на повну ставку весь день.

Але тут ще питання ставки. Лікар без категорій зі всіма надбавками отримує 2 тис. грн зарплати в місяць. Посада медсестри ЛФК, на яку беруть молодих спеціалістів, – у кращому випадку 800-900 грн півставки. Я вважаю, що така зарплата – це те ж саме волонтерство.

– Ви згадували, що на початку в госпіталі не було навіть необхідного обладнання для реабілітації. Яка ситуація зараз?

– Відділення відновного лікування фактично не мало своєї матеріальної бази, ніяких приміщень для реабілітації не було. Станом на зараз, думаю, ми маємо найкращі реабілітаційні зали в Україні. Крім того, скоро буде готовий басейн, також у нас буде, я думаю, унікальна ерготерапевтична кімната. Все, що тут відбувалося, – це було завдяки тому, що в Україні насправді дуже серйозні волонтери і дуже багато людей, які хочуть допомагати. І, власне, це був той момент, коли зібралося багато охочих допомогти і були на своєму місці фахівці, що дало змогу нам від червня до сьогодні вийти на рівень реабілітаційного відділення, на мою думку, найкращого в Україні.

– І все це за допомоги спонсорів зроблено?

– Так, усе було повністю за спонсорські кошти. Але гроші ще не все. Важливо, що знаходяться люди, які розуміють, що потрібно. Бо одна справа просто принести щось і засвітитися перед пресою, а інша справа прийти і послухати спеціалістів, що саме треба, і дістати це. Бо вже є спекуляції на закупівлі обладнання, на яке збираються кошти. Потрібно, щоб фахівці відслідковували, яке саме обладнання купується, виходячи з функціональних можливостей і діагнозів пацієнтів, які перебувають у відділенні. Справа не в тому, щоб купити одну якусь дуже дорогу річ. Може бути таке, що краще купити декілька дешевших тренажерів, але які принесуть на порядок вищий результат.

«Або ви ту ляльку забираєте собі, або ми спробуємо зробити чоловіка»

– Наскільки велике значення в процесі реабілітації має психологічний чинник?

– Узагалі неможливо відділити одне від другого. Якщо не сформувати спортивного характеру, не сформувати спортивної поведінки і спортивних цінностей, то які би у вас м’язи не були – нічого не допоможе.

Тому якщо реабілітолог не є педагог, не вміє мотивувати, то результату не буде. Але потрібно не просто мотивувати, а навчити пацієнта, що він має робити. Людина потрапляє в зовсім інше тіло і абсолютно не знає, як з тим тілом поводитися. Це як тіло новонародженого, з яким потрібно з педагогічної точки зору працювати.

При цьому не допомагати – це найголовніше в реабілітації. Якщо за пацієнта все робити, він нічого не навчиться сам. Для того, щоб літати, треба літати. Для того, щоб ходити, треба вертикалізовуватися і пробувати йти, щоб сидіти – треба сідати. Щоб жити незалежним життям, треба одягатися, роздягатися, митися і так далі. Тобто є звичайні логічні речі, які треба робити, і тільки тоді ми бачимо результат. Якщо це виконується іншою людиною або за допомоги іншої людини, то ми зовсім не можемо говорити про якусь самостійність. Фактично основною ціллю нашої роботи є соціальна адаптація. Якби тренера, які готують спортсменів, бігали замість спортсменів, тягали штангу, плавали, то хто би виступав на змаганнях?

– Це, напевно, треба пояснювати і родичам, які доглядають за пораненими? Ви з ними також працюєте в цьому плані?

– Так, безумовно. Один з останніх випадків – це була дуже жорстка розмова з родичами. Я сказала: або ви ту ляльку забираєте собі, або ми спробуємо зробити чоловіка, такого, якого би хотіла мати молода дівчина. Так, на даний момент він на візку, але це є гідний герой України, а не лялька, яку треба мити, одягати і плакати над його ліжком.

Я маю досвід не просто спілкування, а співжиття з людьми, які мають значні ураження. Я вісім років працювала в паралімпійських центрах. Завданням моїм було серед людей з інвалідністю вибирати потенційних спортсменів і проводити реабілітацію з використанням фізкультурно-спортивного напрямку. На території параолімпійської бази жила вісім років зі своєю дочкою. І вона не робила різниці, чи це дядя Володя на візку, чи дядя Володя на ногах. Для неї це був просто дядя Володя… Тому пояснювати треба багато, але пояснювати треба, показуючи результат. Бо просто переконувати – то шарлатанство.

– З психологічної точки зору наскільки важко працювати з пораненими вояками АТО?

– З ними насправді дуже легко. Поки в мене фактично всі холопці йдуть у спорт. Вони є дуже особливі. Багато з них свідомо перед тим пройшли Майдан, потім вони свідомо пішли в АТО, і ви знаєте, вони зовсім не ниють. В них настільки сила волі потужна, наскільки глибоке розуміння того, що відбувається, що я думаю, ці хлопці будуть прикладом для дуже багатьох людей, які отримують травми у цивільному житті. З ними насправді не важко працювати, тому ті всі волонтери і приходять. Це є колосальне задоволення для реабілітолога, коли ти вкладаєшся в роботу і отримуєш результат.

– І багато з них дійсно можуть потрапити в параолімпійську збірну?

– Вже є два кандидати з настільного тенісу і плавання. Зараз ще один може піти у важку атлетику або штовхання ядра. Але справа в тому, що коли, наприклад, людина втратила ногу, то ми можемо говорити про параолімпійську збірну. А коли є ураження центральної нервової системи, то хоча би два роки ми мусимо сумніватися і мусимо надіятися, що людина повністю стане на ноги.

Це молоді пацани, які в основному все життя займалися спортом. І зрозуміло, що їм зараз хочеться отримати фізичні навантаження, бо найлогічніше у віці 20 років мати такий адреналіновий темп життя. Однак проблема в тому, що з госпіталю нема куди їх передавати. Адже функціонально стабільний пацієнт, який готовий до великих спортивних навантажень, – це є величезна робота реабілітаційного персоналу. Спорт – це вже третій-четвертий етап реабілітації. Щоб дійти до цього рівня, треба пройти нормально перші рівні реабілітації, має бути нормальна система, щоб людина з госпіталю могла потрапити в реабілітаційний центр і щоб потім могла поступово повернутися до нормального життя.

Бо ми маємо таку ситуацію, що хлопці, які пересуваються на візках, не можуть повернутися додому. Вони з’їздять, подивляться, а там, наприклад, п’ятий поверх без ліфта. І виходить так, що їм насправді немає куди вертатися. Тому реабілітаційні центри і реабілітаційний супровід має бути в кожному населеному пункті, хоча би обласному, щоб можна було задовольнити їх звичайні побутові проблеми. Аби зайнятися спортом, треба насамперед знайти місце проживання. Наш дніпропетровський хлопець, який по настільному тенісу, живе у Львові на Хуторівці і їздить тренуватися в Жовкву. Паралімпійці йому помогли з машиною і таким чином він реабілітовується, займаючись спортом, навчанням, своїм особистим життям. Додому у Дніпропетровськ він повернутися не може, бо в нього там немає жодних умов.

«Відправляти інваліда в резервацію – це радянський підхід»

– На сьогодні скільки в нас, принаймні, по області таких закладів, де можна проводити подальшу після госпіталю реабілітацію? Чи достатньо їх і якого вони рівня?

– Закладів формально дуже багато, але що там у них можна робити – взагалі незрозуміло. У нас от зараз два хлопці виписуються, вони абсолютно самостійні. Переміщуються на даний момент на візках, які куплені за волонтерські кошти. І наша державна система після госпіталю їх направляє у військовий санаторій. Ми дзвонимо туди і питаємо, чи можуть там прийняти цих хлопців. І з’ясовується, що для людини на візку там нема доступу ні до туалету, ні до душу, а щоб з першого поверху спуститися, десять сходинок треба подолати. Ми питаємо: а куди вони можуть потрапити на візку? Кажуть – от з кімнати на балкон можуть виїхати, надвір ми їх винесемо. А як в туалет вони будуть ходити? А ми їм судно принесемо, кажуть. Але ми ж їх тут у госпіталі два місяці вчили, щоб вони могли це все самі робити. Крім того, залу реабілітаційного там нема, єдине, що їм там можуть зробити – це масаж. Тобто закладів у нас є велика кількість, але нема не те що якості, а навіть розуміння, як зробити ту якість. Це найстрашніше.

– А як тепер з підготовкою паралімпійців? Як відомо в Криму була велика база, і доступу зараз до неї нема?

– Ця база в Євпаторії була єдина така база у Східній Європі, одна з найкращих у світі. І те, що з нею зараз відбувається, це, до речі, дуже гарний приклад «господарювання» Росії. 64 га адаптованої території, адаптовані басейни, тренажерні зали і для дітей і для дорослих, окреме реабілітаційне відділення на території, кімнати, пристосовані для людей з важкими ураженнями, включаючи неробочі верхні кінцівки. І от ця база потрапляє в тимчасове користування Російської Федерації і – вони не знають, що з цим всім робити. Реабілітаційна частина того центру стоїть пуста. Туди просто приїжджають відпочивальники.

1 06 8 gordynska marjana1191 6
Мар’яна Гординська показує прилад для виведення сечі, якого потребують пацієнти щодня.
Фото: Роман Балук/ZIK

А все тому, що Російська Федерація має радянський підхід, а «фішка» радянської системи – це узалежнення пацієнта. Мовляв, якщо ти регулярно будеш до нас приїжджати наступних 15 років, то все буде добре. А про те, як унезалежнити пацієнта від цієї системи і як людину відпустити в життя до сім’ї, ніхто не думає. І фахівців, які вміють працювати і мислити в категоріях європейських цінностей, у них практично немає.

Щодо наших санаторіїв, то це також є надбання радянської системи з мисленням і підходом до пацієнта з точки зору «з глаз далой». Тому що чим більше люди, які мають ті чи інші ураження, будуть на очах, тим більше дискомфорту морального і психологічного вони будуть приносити в наше оточення. І така була пропаганда, що інваліди повинні пожиттєво «лікуватися» в резервація. І тому величезною помилкою є створення зараз резерваційних реабілітаційних центрів. Нам потрібні такі центри і така система, що дозволяє відпустити пацієнта додому. І щоб в домашній умовах були влаштовані відповіді умови, бо ми маємо типову ситуацію, коли людина після травми тікає з дому, від сім’ї і друзів, кидає навчання і все на світі і ховається десь в якихось санаторіях по 10-15 років. Тому шанси наших хлопців, які героїчно пройшли війну, опинитися десь під парканом є величезні…

– Тут проблема, напевно, не тільки у державній політиці, а й у самому суспільстві, яке також має до зріти до цього розуміння і можливо переглянути своє ставлення до людей в інвалідному візку?

– Ставлення змінитися має. Але ми, наприклад, чітко знаємо, як поводитися з людиною, в якої болить зуб чи в якої зламана нога. Знаємо це через те, що впевнені – фахова допомога цій людині надасться найближчим часом. Ми чітко знаємо, що достатньо спеціалістів, які нададуть цю допомогу. І наша жалість до цієї людини може легко перейти на жарт, бо ми знаємо, що все буде нормально. Коли є дійсно важкі травми та інвалідність, ми не знаємо як з такими людьми поводитися, не знаємо, що їх чекає, і ми взагалі не розуміємо, як їм далі жити, тому що ми за наше життя не отримали інформації про це. Це жалість іншого характеру. Це жалість на межі з відкупленням, на межі зі страхом, ненавистю, бажанням втекти. Це різні речі. Але це все не через те, що ми погані чи хороші, а через те, що зовсім немає інформації і немає системи, яка чітко надає допомогу.

1 06 8 truskavec reabilitacija soldaty 4866 7
Заняття з реабілітації у спеціальному реабілітаційному центрі «Модричі» у Трускавці на Львівщині.
Фото: Прес-служба РЦ «Модричі»

В Україні 2,5 млн людей з важкими травмами. І це цивільна статистика була, а тепер вона, очевидно, зросте. Взагалі реабілітація як професія виникла після Першої світової війни, а паралімпійський рух і поняття універсального дизайну та архітектурної доступності – після Другої світової війни.

До речі, Україна зараз внаслідок АТО отримала великий шанс переосмислити розуміння людини з неповносправністю, питання прийняття в суспільстві і системи реабілітації. Те, що зараз привертається більше уваги до цієї проблеми, дає шанс хоча би трохи зсунутися з мертвої точки. І я дуже хочу, щоб наші хлопці, які повертаються з фронту, зрозуміли, яка величезна на них лежить відповідальність гуртуватися, боротися і відстоювати своє право бути повноцінним членом суспільства, вчитися, працювати, ходити в кафе, водити дітей у школу, ходити на батьківські збори. А для того ми всі мусимо зрозуміти, що ті сини і батьки, які повертаються, мають жити з сім’єю абсолютно повноцінним життям, а не тікати кудись подалі від людських очей.

Тобто мають бути спеціалізовані центри по травмі хребта, по черепно-мозковій травмі, по ортопедії, але, повторюся, їхнє завдання – унезалежнити пацієнта від себе. Треба вбити їм у голову, що вони не пацієнти, не хворі, вони є звичайні, нормальні люди, яким час від часу треба мати доступ до нормальних реабілітаційних амбулаторних центрів у себе за місцем проживання. А зробити амбулаторний центр у кожному обласному чи районному пункті можна, використавши абсолютно всі наявні сьогодні спортивні споруди, трохи їх реконструювавши. Але потрібні фахівці, які мають знати, як, наприклад, повинна плавати людина, в якої половина тіла погано працює, в якої немає ніг чи яка не володіє однією рукою.

– Наскільки в нас розвинена система підготовки таких фахівців?

– Система навчання фізичних реабілітологів у нас така сама прекрасна, як система реабілітаційних закладів. Тобто вишів є багато, щороку випускається близько 2 тис. реабілітологів. Тільки при цьому немає жодної філософії. Реабілітологи в нас на сьогодні не мають єдиної освітньої системи і освітня система фізичних терапевтів не відповідає стандартам Всесвітньої конфедерації фізичних терапевтів. Львівський університет фізичної культури був першим вищим навчальним закладом, який взяв участь в українсько-канадській програмі партнерства з охороні здоров’я в 1993-1996 роках, і, в принципі, старається дотримуватися тих стандартів, які були закладені ще за допомоги канадських фахівців, а також постійно проводить якісь міжнародні навчання і тренінги. Але коли я працювала в паралімпійському центрі, туди шість українських ВНЗ періодично відсилали на практику своїх студенів, також туди приїздили з різних куточків України фахівці. Тому я на підставі досвіду можу порівняти рівень навчання. В одному ВНЗ, наприклад, узагалі немає клінічної практики, в другому націлюють на роботу зі спортивними командами, в іншому гербарій примушують збирати. Навіть у будівельних інститутах може бути спеціальність «реабілітація». Тобто у нас всього є багато, тільки не так, як треба.

– Насамкінець можете розповісти, яких результатів за цей час вам уже вдавалося досягти при роботі у Львівському госпіталі з пораненими в АТО?

– Узагалі, як показує статистика, за умов правильної реабілітації 20 % має шанс «відбутися легким переляком». Близько 20% не мають шансів стати на ноги, а всі решта – можуть маневрувати в той чи інший бік. Насправді часто видно вже одразу, але ми два роки не маємо права говорити про це пацієнту, ми мусимо працювати. У декого одразу може бути хороша динаміка, в декого – пізніше. Деякі наші пацієнти вже ходять. От один, в якого була шийна травма, несумісна з життям, відновився повністю, ми фактично зріднилися з його тілом. Він недавно одружився, приходив нас провідати.

Розмовляла Тетяна Штифурко

Довідка.

Мар’яна Гординська – реабілітолог реабілітаційного центру «Модричі» (м. Трускавець). Спеціаліст з фізичної реабілітації, вчитель фізичного виховання (Львівський державний інститут фізичної культури).

КМС з веслування на байдарці, стипендіат стипендії ім. Чорновола Львівської обласної ради, стипендіат Канадського фонду ім. Кузя. Нагороджена Подякою Прем’єр Міністра України.

Досвід роботи: реабілітолог відділення відновлювального лікування клініки нейрохірургії та неврології військово-медичного клінічного центру Західного регіону. Тренер-реабілітолог, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України, Український центр з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт». Тренер-реабілітолог, «Західний реабілітаційно-спортивний центр» Національного комітету спорту інвалідів України (с. Яворів, Турківського р-ну, Львівської області). Головний спеціаліст з фізичної реабілітації, «Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів» (м. Євпаторія, АР Крим). Реабілітолог, Благодійна установа навчально-реабілітаційний центр «Джерело» (м.Львів).

IA ZIK

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*