Ірина Твердохліб: «Невже для того, щоб наші архітектори, забудовники та можновладці всіх рівнів зрозуміли потреби людей з інвалідністю, їх потрібно всадовити в інвалідні коляски?»

Ірина Твердохліб: «Невже для того, щоб наші архітектори, забудовники та можновладці всіх рівнів зрозуміли потреби людей з інвалідністю, їх потрібно всадовити в інвалідні коляски?» ІРИНА ТВЕРДОХЛІБ ДОСТУПНОСТІ ІНВАЛІДНІСТЮ ІНВАЛІДІВ

1 30 1 2016 - 1606 1
Біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні.

У червні цього року полтавка Ірина Твердохліб змогла побувати в далекому зарубіжжі — країні свободи США. Ірина в результаті травми хребта багато років змушена пересуватися в інвалідній колясці, тому добре знає, наскільки в Україні обмежений світ для людей з інвалідністю. Навіть для неї — соціально активної жінки.

Ірина Твердохліб представляє в області Всеукраїнське громадське об’єднання «Національна асамблея інвалідів України» (НАІУ), є організатором різноманітних заходів у Полтаві та бере участь у заходах своїх колег — представників громадських організацій осіб з інвалідністю… А також «штурмує» можновладні кабінети, прагнучи зруйнувати бар’єри, що перешкоджають гідному життю людей з особливими потребами. Адже в цивілізованих країнах ці проблеми поступово розв’язуються — і це якраз є однією з головних ознак цивілізованості суспільства.

— Я впевнена, що більшість людей навіть не замислюється, наскільки важко чи легко потрапити, припустімо, на виборчу дільницю, — розповідає Ірина Василівна. — Але достатньо сісти в інвалідний візок або зав’язати очі, чи закрити вуха, аби зіткнутися з низкою величезних перешкод. На початку цього року Національна Асамблея інвалідів України спільно з Міжнародним фондом виборчих систем IFES втілили в життя пілотний проект «Оцінювання доступності виборчих дільниць для виборців з інвалідністю» саме на Полтавщині, де я була координатором. Так, на архітектурну доступність в області були перевірені всі 1 269 виборчих дільниць. І що ви думаєте? — тільки три з них правильно обладнані для обслуговування людей з інвалідністю. Це департамент соціального захисту населення на вулиці Ціолковського, 47, геріатричний інтернат у селі Горбанівці Полтавського району та одна з двох дільниць Полтавського вищого міжрегіонального професійного училища імені С. С. Бірюзова. До речі, це єдине з десяти професійних училищ з будівельними спеціальностями у місті Полтава, адміністрація якого проявила ініціативу зі створення доступності, а студенти інклюзивних груп будівельних професій облаштували пандус, санвузол, провели контрастну розмітку для слабозорих та облаштували навчальний заклад інформаційним супроводом згідно з існуючими державними стандартами. А от у сільській місцевості взагалі скрутно. Є такі населені пункти, куди практично ніколи не доїжджають високопосадовці й дрібніші чиновники. Іноді складалося враження, що ті управлінці, які возили по селах експертів від громадських організацій, самі не завжди знали, в якому стані насправді там школи, клуби, ФАПи. У деяких селах виборчі дільниці розташовані досить далеко від житлової зони, де навіть мови немає про доступність, і взагалі, приміщення використовуються тільки під час проведення виборів, а значить, ніякого ремонту там і не передбачається за загальновідомою причиною: брак коштів, які використовуються на найнеобхідніше. Хоча в цілому співпраця держструктур усіх рівнів області та громадських експертів, які були залучені до проекту, виявилась дуже продуктивною і якісною.

1 30 1 2016 - 1606 0 2
Спеціально обладнане місце для інвалідів в автобусі.

Саме після роботи по проекту виборчих дільниць керівництво Національної Асамблеї запропонувало мені увійти до складу групи для поїздки в США за програмою «Можливості та включення осіб з інвалідністю у суспільне життя». До складу групи з дев’яти чоловік входили представники освіти міст Києва, Краматорська та Запоріжжя. Окрім мене, представники громадських організацій осіб з інвалідністю з міст Луцька (Богдан Мойса, експерт Української Гельсінської спілки з прав людини, має інвалідність по зору), Черкас (Леся Валяєва, голова обласної організації стомованих хворих «Життя без бар’єрів», стомована хвора внаслідок хвороби Крона). Також представники з Національної асамблеї інвалідів України, Апарату Президента України та Фонду Петра Порошенка.

— Ірино Василівно, коли під час цієї далекої подорожі ви вперше відчули архітектурну доступність для людини, яка пересувається у візку?

— У посольстві США в Україні. Там ніби починається інший світ, де архітектори подумали про кожну людину, котра може відчувати незручності в пересуванні або спілкуванні. У Борисполі аеропорт загалом доступний, дуже добре працює група супроводу, яка допомагає людям з інвалідністю здійснити посадку та висадку з літака, отримати багаж та провести в зал очікування. Але є й неприємні спогади про наш аеропорт — це туалет для осіб з інвалідністю. У нашій країні чомусь стараються обходити увагою ці делікатні заклади. Мабуть, тому, що вони аж занадто «делікатні» за своєрідним використанням та обслуговуванням. Стійкий специфічний запах, особливо аміачний, здається вже невід’ємною складовою цих приміщень! А ще — проблеми з туалетним папером, миючими засобами… Як і декілька років тому, коли вперше була в аеропорту Борисполя, туалетна кабіна для осіб з інвалідністю не зачинялась, і так само використовувалась як склад для швабр, відер, ганчірок. Але найбільше цього разу вразив брудний унітаз! Чомусь стало так прикро за оцю «делікатну складову» — туалет у найбільшому аеропорту нашої країни! Знаєте, можливо, мої слова будуть для декого незрозумілими, але я нічого кращого в житті не бачила, ніж американські туалети! Туалетний папір в необмеженій кількості, різноманітні сушилки для рук: хочеш — знизу руки підносиш, хочеш — вниз у сушилку опускаєш, а можна ще з обох боків… А ще є рушники паперові, які можна навіть не витягувати зі спеціального пристосування, а просто провести рукою — і сенсор спрацьовує… Ще є пеленальні столики, апарати, де можна за 25 центів придбати засоби гігієни та контрацепції, дзеркала, які розташовані на зручній висоті, дезінфектори, рідина для миття рук… Навіть є окремі туалети для маленьких дітей з батьками. І неймовірна стерильна чистота кругом! Усе це називається «людська гідність». Бо те, що пропонують навіть за плату у нас, — це якраз приниження гідності!

— Які загалом враження від перебування у США?

— Ми побували у столиці Сполучених Штатів — Вашингтоні, в Айова-сіті (штат Айова), що трохи нагадало мені рідну Полтаву, та Денвері (штат Колорадо). Відверто скажу, найбільше мене вразили американці. Вони дуже привітні. Якого б рангу не була людина, за кермом автомобіля чи в магазині, йшла вона назустріч чи стояла поряд на транспортній зупинці, коли ми зустрічалися поглядами, відразу посміхалися одне одному. Спочатку було незвично, що з тобою вітаються незнайомі люди. Дуже ніяковіла, коли автомобілісти зупинялися, щоб пропустити через дорогу. Удома таке не завжди буває. У кожному місті ми багато пересувалися вулицями. Я не відчувала жодних незручностей і насолоджувалася тим, з якою любов’ю американці будують і обживають населені пункти. Акуратні доглянуті будиночки без огорож, городів і звичних для нас садків, бо американці вважають, що кожен повинен займатися своєю справою. І всіх отих яблук, груш, картоплі у них вистачає. Зате яка екологія! Повно білок, зайців, бурундуків. На вулиці з околиць можуть забрести навіть дикі кабани та косулі, і їх ніхто не чіпатиме.

Столицю США я уявляла дещо по-іншому. Та насправді Вашингтон — це місто з невисокою забудовою. У ньому багато офісних приміщень, місць відпочинку, парків. Я не відчула столичної помпезності, навпаки, воно якесь затишне, комфортне і повністю пристосоване для людей з особливими потребами. У Вашингтоні, до речі, більше удвічі населення, ніж у Полтаві. А ще є чудовий пам’ятник Тарасові Шевченку, який розташований недалеко від готелю, де нас поселили. В перший день, прямо зранку, вся група пішла до пам’ятника, щоб сфотографуватись з нашим прапором. У всіх був піднесений настрій і неймовірно теплі відчуття вдячності американському народові за те, що знають і шанують нашого Кобзаря!

У столиці США мені довелося жити у великому готелі, де були не ліжка, а справжні «аеродроми». До речі, як і в інших готелях у містах, де ми проживали: дуже широкі і занадто високі як для людини, котра пересувається на інвалідній колясці, та й для людей невисокого зросту. Мабуть, на моєму обличчі були такі неприховані емоції, що наш перекладач запитав, чи все мене влаштовує. Я йому сказала правду. Він відразу повідомив персоналу, що потрібне інше ліжко. У готелі підходящого не було, але вони десь його знайшли і зробили все, щоб я почувалася зручно. Я була настільки вражена, що вже хотіла написати персоналу подяку. «Та що ви, Іро, це ж Америка! Якщо ви платите за послуги, то їхній рівень має бути відповідним. Інакше в нас не можна!» — сказав перекладач. Цією фразою я була приголомшена! Ще не раз чула фразу: «Це — Америка!» І завжди цей вислів був так чи інакше пов’язаний з досягненням гідного життя у цій країні.

Нас цікавило, як обслуговують людей з інвалідністю на транспорті у містах, де ми побували. У Вашингтоні я просто спостерігала, де зупиняється автобус, як облаштовані зупинки. А в Денвері вирішила все-таки випробувати. До речі, проїзд у автобусах Денвера безкоштовний для всіх. Влада вирішила, що може фінансувати цей вид транспорту за рахунок місцевого бюджету. На зупинці було небагато людей. Водій, наближаючись до зупинки, махав рукою й посміхався, вітаючи мене. Зупинився транспорт дуже близько до бордюру. Далі, відчинивши двері для пасажирів, водій визирнув, щось сказав мені. Звісно, я нічого не зрозуміла. Почекавши, поки пасажири зайдуть у транспорт, знову почав коментувати свої дії. Спрацювала функція нахилу автобуса, тоді висувної платформи. Водій допоміг мені заїхати, показав на кнопочки та ще якісь пристосування, за допомогою яких можна подати сигнал про необхідність допомоги у його кабіну. Вказав на ремені безпеки для візка та для мене, а потім прослідкував, щоб я правильно зафіксувала гальмами свою коляску. Ще раз показав на сигнальні засоби і, не перестаючи усміхатися, пішов до робочого місця.

— У Полтаві не дуже «морочаться» з людьми, що мають особливі потреби. Бували випадки, коли «маршрутчики» навіть двері зачиняли перед людьми похилого віку і інвалідами та їхали далі…

— Я бачу, в яких жахливих умовах працюють наші кондуктори й водії. Вони не завжди винні, бо власники транспорту не забезпечують їм належних умов. Часом їм доводиться працювати по 12—16 годин, без кондиціонера, нормального перепочинку, адже їм потрібно виконувати план. Та й пасажири часто виплескують на них поганий настрій і роздратування. Отож у нас роботи — непочатий край.

— Насправді з чогось потрібно починати, інакше ми ніколи не прийдемо до нормального цивілізованого життя…

— На всіх зустрічах нам розповідали про закон, який по-нашому звучить так: «Про соціальну захищеність людей з інвалідністю». Він має всього 5 пунктів, один із яких стосується архітектурної доступності. Американці ним пишаються, бо закон працює! Усе, що у США почали будувати після прийняття закону 1990 року, має на увазі повну архітектурну доступність. Ми запитували: а якщо об’єкт здається в експлуатацію, а в ньому щось недоступне? Нам відповіли: такого не може бути, бо на кожному етапі (від проектування аж до здачі об’єкта в експлуатацію) існує контроль, у якому беруть участь громадськість і представники людей з інвалідністю. Американці навіть не розуміють, що може бути ще й навпаки. Об’єкт просто не приймуть в експлуатацію, і гроші за нього «вилетять у трубу». Український закон 1991 року має 42 пункти, а особливість у тому, що його виконання ігнорують. Можна записати й сотню пунктів і зробити документ максимально досконалим, та якщо він не працюватиме, то кому від цього легше?

Ми побували в місті Айова-сіті, де немає підземних переходів — тільки наземні. Та якщо технічно потрібно побудувати спіральний або зигзагоподібний пандус завдовжки з кілометр, то ніхто й не збирається економити — він буде саме такої довжини; що є зручно і для людей, які користуються інвалідними колясками, і для велосипедистів, і для батьків з маленькими дітками у дитячих візочках. Цікаво те, що у США взагалі немає груп інвалідності, бо розподіл на групи додає нові бар’єри. Там людина може погано почуватися, звернутися до лікаря, який у спеціальній програмі пропише, чого вона потребує. Ми запитували, де ж беруть безхатченки інвалідні коляски? Їх забезпечують ними безкоштовно, і не тільки колясками, а й іншими речами, якщо вони звертаються. Існує ціла низка благодійних закладів, церков, не відсторонюються й державні органи. Наприклад, зараз діє в Америці президентська програма із забезпечення безкоштовними мобільними телефонами американців, які не можуть їх придбати. Звісно, нам було дивно, що телефони роздавали тим, хто їх потребував, просто так, на вулиці. Звісно, потрібно було надати документи, які підтверджують особистість саме громадянина Америки. Черги, до речі, не було. Слова «інвалід» у США немає, бо це дискримінація. Така рівність починається зі школи. Американці не знають, що таке заклади інтернатного типу, де навчаються діти з певними фізичними вадами. Усі школи у них інклюзивні, розраховані на абсолютно всіх дітей. Знову ж таки — жодної дискримінації для дітей, які мають інвалідність. Ми побували в одній зі шкіл штату Айова. Із тисячі п’ятисот школярів, які там навчаються, 72 мають певні проблеми: аутизм, ДЦП тощо. Американці з раннього дитинства не відмежовуються від своїх однолітків з вадами здоров’я, а отже, краще розуміють потреби кожної людини. В свою чергу такі діти також не почуваються обмеженими в суспільстві.

Довелося також поспілкуватися з сімейною парою, обом по 90 років. Бабуся й дідусь мали доволі бадьорий вигляд і пересувалися на розкішному, за нашими мірками, автомобілі. Та найцікавіше те, що навіть у свої «трохи не сто», вони не сидять склавши руки, а займаються волонтерством. Узагалі, все американське суспільство побудоване на волонтерській взаємодопомозі, зокрема і людям, які мають інвалідність. Навіть старші школярі, перш ніж вступити до вищого навчального закладу, намагаються попрацювати волонтерами, бо це дає додаткові бали при вступі.

— Ви сказали, що Айова-сіті чимось нагадує Полтаву. А чим саме?

— Таке ж компактне, затишне. Рідне-рідне. Нас в Айова-сіті зустрічав сам мер Мет Хайєк, а ми до кінця зустрічі навіть не зрозуміли, хто він. Такий простий, усміхнений, без будь-якого супроводу із заступників та інших чиновників. Представники громадських організацій розповіли, що дуже ним пишаються. На останніх виборах у голосуванні за кандидатуру на цю посаду взяло участь 86 відсотків населення міста, за Хайєка проголосувало 77 відсотків. У очільника Айова-сіті є таке ноу-хау: окрім того, що приймає людей у муніципалітеті, він раз на місяць особисто ходить по квартирах і будинках. Представляється, що він мер, запитує про проблеми і вислуховує пропозиції. Люди в Айова-сіті звикли до таких візитів, як і до того, що очільник міста завжди виконує свої обіцянки. І тоді перед виборами сама собою відпадає потреба завалювати друкарським непотребом поштові скриньки і придумувати різноманітні технології з підкупу виборців.

Я не втрималася й запитала у мера Айова-сіті про його стосунки з журналістами: чи фіксують ЗМІ кожен його крок? Як з’ясувалося, Мет Хайєк потрапив на телебачення єдиний раз, коли їхав у громадському транспорті й спілкувався з людьми. Хтось зняв це на відео й виклав у ютубі. «Можливо, як для політика, висвітлення у пресі є важливим фактором у роботі. Але я не політик. Для мене головне те, як почуваються люди у своєму місті!» — пояснив свою позицію мер Айова-сіті.

— Те, чого досягли американці в усіх сферах життя, також не за один день робилося…

— Усі, з ким ми спілкувалася у США, говорили, що кожен крок у напрямку доступності давався непросто. Це позиція громадян, які хочуть жити в державі, абсолютно доступній для кожної людини, незалежно від віку, статі, кольору шкіри, стану здоров’я тощо. Свого часу Америка пережила не одну хвилю масових протестів. У 1970-х роках додому з В’єтнаму повернулося багато покалічених військових, до проблем яких держава виявила байдужість. Їм довелося боротися за рівноправ’я, нерідко за допомогою масштабних протестних акцій. Одна з них, що відбулася 5 — 6 липня 1978 року, набула всесвітнього розголосу. У ті дні дев’ятнадцятеро інвалідів-візочників на чолі з Преподобним Вайдом Бланком зібралися біля підніжжя Капітолійського пагорба, на якому розташований Конгрес США. Оскільки східці не мали ані пандусів, ні жодних інших пристосувань для пересування людей у візку, інваліди почали самотужки дертися нагору. Коли поліція намагалася припинити акцію й доставити страйкарів у поліцейський відділок, люди приковували себе наручниками до поручнів. Крім того, в поліції не знайшлося транспорту, пристосованого для перевезення візочників. Не був відповідно обладнаний і зал, де мало відбутися судове засідання за справою «19-ти бешкетників». Скандальну акцію відразу розтиражували засоби масової інформації. Ефект не забарився: протягом чотирьох наступних років лише в Денвері з’явилося 89 автобусів, пристосованих для перевезення інвалідів у візках. Уже в 1985 році місто стало першою великою агломерацією у США, де розв’язали проблему транспортної доступності та всерйоз узялися за архітектурну. Були розроблені відповідні стандарти, а в 1990 році з’явився вищезгаданий «Закон про людей з інвалідністю». До речі, на честь «19-ти бешкетників» на одній із автобусних зупинок у Денвері було встановлено пам’ятний знак. Сьогодні у США навіть мови немає про те, що інваліди, чи то пак люди з певними потребами, хоча б у чомусь дискриміновані.

— Я знаю, що ви боретеся за архітектурну доступність міста Полтави. Ця боротьба триває вже багато років, але результати з’являються занадто повільно. Таке враження, що наші міські голови абсолютно далекі від проблем людей з обмеженими можливостями. Пригадую, як кілька років тому чоловік без ніг самотужки «згладив» бордюр на Решетилівському шляхопроводі, аби можна було переїжджати через міст у візку. А яка нині ситуація в Полтаві?

— Таке відчуття, що у нас усе робиться в ручному режимі. Кожного року затверджуються пропозиції до плану роботи комітету доступності, в тому числі і щодо облаштування похилих заїздів на перехрестях. Нині повсюди активно ремонтують вулиці. У центрі міста торік перехрестя були облаштовані похилими заїздами, але жоден із них не відповідає будівельним вимогам. Минулого року, коли експерти з НАІУ проводили семінар із теми створення інклюзивного середовища, ми запитували, хто ж відповідає за ремонт доріг, чи є документація на виконання робіт? Відповіді не отримали. Окрім того, я писала листи у міськвиконком щодо відсутності інформаційних носіїв на зупинках громадського транспорту із зазначенням назв зупинок, маршрутів та часу відправлення транспорту. Немає в Полтаві й місць, де можна сховатись під час негоди людям на інвалідних візках чи мамам з дитячими колясками. Також зауважила міській владі, що колір зупинок громадського транспорту відверто небезпечний для слабозорих і неуважних людей, особливо у темну пору доби, бо відсутні контрастні показники. Відповіді так і не дочекалась. Тільки цього року отримала позитивну відповідь на свої звернення до заступника міського голови Олексія Чепурка щодо облаштування похилими заїздами пішохідних перехресть. Що ж — побачимо, як буде виконано роботу…

Минулого літа, проїжджаючи вулицею Сінною, де працювали дорожники, не втрималась, підійшла до хлопців, які клали асфальт. Звісно, поцікавилась, чи будуть облаштовувати бордюри згідно з державними будівельними вимогами. Показала підручник, де написано і намальовано, якими повинні бути похилі заїзди на пішохідних переходах. Вони відповіли: «Ми в Харкові так і робимо. У нас же мер на колясці!» Виходить так: щоб будівництво відбувалось за нормами, то треба або відповідальних професіоналів наймати, або щоб громада вибирала мера-візочника.

У Сполучених Штатах ми мали зустрічі: від звичайних людей — до представників різних рівнів влади, і навіть комісії з доступності, яких призначає президент країни. Нас вразила позиція американців, які вважають так: «Людина буває здоровою дуже короткий проміжок свого життя, і тому вона повинна встигнути потурбуватися і про своє майбутнє, і про майбутнє тих, хто з різних обставин не може цього зробити!»

Питання інвалідності загострюється тоді, коли суспільство будує бар’єри: як фізичні, так і моральні. Обмежує не інвалідна коляска, а бордюри, сходинки, вузькі двері та високі пороги. Коли я бачу новобудову, яка недоступна для мене вже на прилеглій території, бо має високі бордюри, а біля кожних дверей — пороги чи сходи, то хочеться тому архітектору чи забудовнику запропонувати сісти в інвалідну коляску. Хай би на собі перевірив, як воно пересуватися, якщо, не доведи Господи, щось трапиться! Та й керманичам наших міст, котрі дають можливість заробляти гроші на таких будівельних «шедеврах», теж не завадить спробувати пожити у місті-клітці.

Людмила Передерій

Газета “Вечірня Полтава”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*