Це моє спортивне життя. Я його вибрав і я його обожнюю, — спортсмен з інвалідністю про кар’єру та життя

Це моє спортивне життя. Я його вибрав і я його обожнюю, — спортсмен з інвалідністю про кар’єру та життя ГРИГОРІЙ ВОВЧИНСЬКИЙ БІАТЛОНІСТ ЛИЖНИК ІНВАЛІД ІНВАЛІДНІСТЬ

ІА Дивись.info поспілкувалася з українським спортсменом з інвалідністю про великий спорт, чемпіонські будні та справу майбутнього.

У третьому ряді української збірної, яка вже зібралася у холі для відкриття Кубку світу з лижних гонок та біатлону, видніється білява голова. Хлопець уважно роздивляється усіх навколо. Комусь активно махає рукою, комусь посміхається, декому ж киває і заходиться активно говорити зі «своїми» у синьо-жовтій формі. Це Григорій Вовчинський. Він — лижник і біатлоніст, дворазовий учасник і багатократний призер Паралімпійських ігор, володар золотої медалі за перемогу в гонці на іграх в Сочі, заслужений майстер спорту та людина, досягнення якої важко запам’ятати за один раз.

— Я з дитинства мріяв займатися спортом. Завжди хотів бути здоровим спортсменом, але у мене проблема з рукою, — каже Григорій, вмостившись на великому пуфі посеред холу. — З народження параліч правого плечового суглобу.

Спортсмен лівою рукою вказує на пошкоджену область правиці. Про травму він говорить спокійно і буденно, так, ніби оповідає історію про те, як учора ходив до крамниці.

— Перших три роки рука не рухалася взагалі, тільки два пальці. А потім почала потихеньку розвиватись. Зараз я не відчуваю ніякого дискомфорту, взагалі не відчуваю себе людиною з інвалідністю, — Григорій широко посміхається. Складається враження, що робить він це завжди, бо ж дорогою до пуфа у холі встиг «побрататися» з трійкою спортсменів.

Якщо мріяв бути спортсменом Григорій з дитинства, то у професійний спорт він потрапив тільки у 18 років, у 2007. Тоді він брав участь у реабілітаційному зборі у Євпаторії та замість того, аби використовувати цей час як відпочинок, вирішив спробувати себе у біатлоні та лижних перегонах. Каже, бажання було просто непереборне.

— Чому? Ну, бо у цьому спорті можна стріляти! Це круто. Тим паче знайомі, друзі, брат, батько, дід мій — усі мисливці. Це у мене в крові.

На розмові про біатлон у Григорія буквально спалахують очі. Чи то такий ефект створює його любов до справи, чи то відблиски снігових кучугурів за вікном, чи все разом…важко зрозуміти.

З 2008 року Григорій Вовчинський стає постійним учасником міжнародних змагань у складі паралімпійської збірної України. Тут починаються поїздки до Норвегії на Кубок світу, до Фінляндії на чемпіонат, до Канади на Паралімпіаду…Звідусіль спортсмен привозить повні кишені нагород: бронзові та срібні медалі.

— Але я відчував, що цього недостатньо, і поставив собі за мету виграти «золото» на Паралміпійських іграх у Сочі… — Григорій, який до того говорив доволі швидко і дивився просто в очі, відводить погляд убік і на кілька секунд замовкає. — … переміг сам себе, переміг страх, не було жодної помилки. Я виборов ту золоту медаль, — різко повертається до розмови він.

З правої сторони від нас на стіні висить величезне фото, на якому зображений Григорій під час змагання у Сочі. 2014 рік. Наразі це найбільша перемога для нього.

Про спортивні будні

З-за спини до Григорія хтось звертається. Англійською. Оскільки навколо чимало людей, розчути, що хочуть, я не можу, але спортсмен таки вловлює суть.

— Біатлон? — перепитує Григорій. — А, окей-окей. — англійською відповідає він іноземному спортсмену та тягнеться до пульту від телевізора, що висить у холі.

За кілька перемикань на екрані з’являються фігури біатлоністів. Мій співрозмовник на деякий час, схоже, забуває про інтерв’ю. До тями його повертають питання про тренування.

— Ой, дуже люблю дивитися змагання. І це, і футбол… — ніби виправдовуючись говорить Григорій. Я ж нагадую: тренування. — А, тренуюся я щодня. Іноді по кілька разів. Головне — гімнастика, аби м’язи на змаганнях не порвалися.

Найближчі десять хвилин спортсмен розповідає про те, які вправи він робить, з яким тренером працює, як із ним спілкується, яке між ними порозуміння… а також про дистанції на кілька кілометрів щодня, про 3-5-годинні тренування, сходження в гори природні та штучні — на 18-й поверх будинку та ще багато іншого.

«Це моє спортивне життя. Я його вибрав і я його обожнюю», — цю фразу біатлоніст кинув ніби ненароком, але тільки зараз вона почала розкриватися повністю.

Зрештою, з розповідей Григорія дізнаюся, що важкі справи він намагається робити до обіду, потім присвячує час собі та особистим справам. Одна з таких — родина. Спортсмен вже шість років у шлюбі (його дружина, Олександра Кононова, також професійно займається біатлоном та є триразовою чемпіонкою Зимових Паралімпійських ігор 2010, — авт.ред.). Сьогодні біатлоністи виховують спільну 5-річну донечку.

— А на змагання вони з вами їздять? — питаюся.

— Дуже рідко.

— Чому ж? Хіба не важлива родинна підтримка?..— відверто дивуюся.

— Кожен повинен займатися своїми справами. Родина може мене і через Інтернет підтримувати. Іноді я дзвоню до доньки, а вона каже, що не може говорити, бо має справи. І я радію від того, бо дитині є чим зайнятися.

Є чим зайнятися і самому Григорію. Не дивлячись на успішну кар’єру спортсмена, він шукає й інші види заробітку.

— На гроші, які мені заплатили за перемогу у Сочі (800 тис.грн.— авт.ред.) я купив квартиру у Броварах (місто у Київській області, — авт.ред.). Але я чоловік і розумію, що повинен забезпечувати родину. Є різні варіанти, як можна заробити і не шкодити спорту. Наприклад, купити щось і продати.

Активно спілкуватися про додаткові шляхи заробітку Григорій, вочевидь, не дуже хоче, бо дедалі частіше починає відволікатися на друзів по трасі, а тому вертаємо розмову у звичне русло — спортивне.

Саморозвиток — понад усе

За основну мету для себе Григорій Вовчинський поставив саморозвиток. Про це він не втомлюється згадувати разів зо три за нашу розмову.

— Головне — робота над собою у будь-який час. Бо буває так, що ти на когось працюєш, і проживаєш чуже життя, не своє…А воно дуже швидкоплинне.

Зі спортивною кар’єрою поки що Григорій теж прощатися не збирається. Каже, спортсмен сам розуміє, коли йому час іти. Але для нього такий час ще не настав.

— У 28 років у мене з’явилася реальна можливість вигравати лижні перегони. Я якраз почав серйозно розвиватися. Спортом треба займатися, доки у тебе є впевненість, що ти можеш боротися. Досвідчений спортсмен закінчує сам, його не знімають.

Коли ж, зрештою, прийде час піти з великого спорту, Григорій планує зайнятися більше родиною. Крім того, у мріях — відкрити громадську організацію. У ній би людям, які були невпевнені в собі, не могли знайти справу життя, таланти, допомагали б із цим розібратися.

— Я і зараз зустрічаюся багато з дітьми і говорю їм, що сьогодні не соромно бути інвалідом. Скільки хлопців після війни таких повернулося, скільки народилися такими…Ми рухаємося уперед. Зокрема, це доводить і Кубок, який сьогодні відкрили тут. Ця база (Західний реабілітаційно-спортивний центр Національного комітету спорту інвалідів України, — авт.ред.) для мене — краща за інші, тут почуваєш себе європейцем, — з гордістю зауважує Григорій, який проводить у Центрі чимало свого часу по кілька разів на рік.

На питання ж, що він очікує від Кубку, Григорій відповідає доволі несподівано. Каже, хоче, щоби українці загалом і політики зокрема побачили, що ми рухаємося уперед, і не зупинялися на цьому.

— Щось повинно будуватись у нашій країні, бо за свої 28 років я бачив тільки як валиться багато чого, — з прикрістю підсумовує чемпіон.

Спілкувалась Ганна Беловольченко

Фото Микита Печеник

Дивись.info

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*