«Кинь собі виклик – живи повноцінно!» – луцький активіст про інвалідність (ВІДЕО)

«Кинь собі виклик – живи повноцінно!» – луцький активіст про інвалідність (ВІДЕО) ВІТАЛІЙ ТКАЧУК АКТИВІСТ ВІДМІННІСТЬ СУСПІЛЬСТВО ІНВАЛІДНІСТЬ

Ледь не щодня кожен із нас долає ті чи інші виклики долі, втім, коли ти маєш інвалідність, то суспільство не завжди готове сприймати тебе на рівні, тому боротися доводиться ще більше. Громадський активіст Віталій Ткачук у відвертій розмові говорить на болючі теми та своїм прикладом показує як треба бути гідним громадянином своєї Батьківщини.

– Розкажіть про Вашу інвалідність, вона з народження чи набута?

«Інвалідність у мене з народження, я її отримав завдяки лікарям, які приймали в мами пологи. Коли я народжувався, то мова йшла про те, щоб врятувати мені життя, а акушерка придушила нігтями голову, зір був втрачений безповоротно. Мене батьки рятували як могли: у Молдову возили, до екстрасенсів. Було й таке, що батьки просили вчителів, щоб включали телевізори з екстрасенсами, в надії на одужання. Так мені це запам’яталося. І тепер мені так дивно, коли наше суспільство гіпнотизують тими ж передачами про екстрасенсів», – розповідає Віталій.

– Як у дитинстві сприймали вашу відмінність від людей без інвалідності? Чи був травматичний досвід?

«У 6 років я пішов у школу і до мене ставилися, як до всіх. Відчувати, що я інший почав у старших класах, коли думав про майбутнє. І гостро в університеті, коли почали формуватися відносини у суспільстві. Я мусив доводити, що такий же, як всі. Я виріс у селі, жив у відносно закритому середовищі, до мене приходили діти гратися, але я особливо нікуди не ходив. Навіть потім навчання у інтернаті для незрячих дітей – це була певна така резервація. Тому я за інклюзію, яку варто впроваджувати з дошкільних навчальних закладів, але не за таку, що дітей відали в школу, а нічого пристосованого для них немає. Адже мають бути підготовлені фахівці та належне матеріальне забезпечення.

Також інклюзія має бути і в тому, що ти заходиш в кафе, а тут подають меню шрифтом Брайля, щоб не було бар’єрів, – переконаний Віталій. – Був і досить неприємний досвід, коли у 90-х роках пішла мода дзвонити на радіо, я був постійним слухачем однієї радіостанції. І пізніше, коли мене запросили в студію, у мене виник страх, почав комплексувати, як сприймуть. І пригадую, що раз-два зустрілися і спілкування не продовжилося, вочевидь, суспільство тоді було не готове сприймати людей з інвалідністю. Навіть було таке, що мав одного друга, але він зі мною розірвав контакт, бо соромився, адже я, як тоді казали, «був з вадою», – веде далі Віталій.

– Чи відчуваєте Ви упереджене, стереотипне ставлення до себе від інших?

«І так, і ні. Зараз я маю певний статус, мене вже багато людей впізнає, як громадського активіста, тому перш, ніж «послати» мене, думають. Хоча зараз і люди стали більш прогресивними, допоможуть перевести через дорогу. Втім, на близький контакт іти не хочуть, бо не знають, як це робити, як спілкуватися з людьми з інвалідністю.

Показником цього є те, що більшість шлюбів людей з інвалідністю відбуваються саме з людьми, які мають інвалідність. Приміром упередженості є і гіперопіка, коли тебе хочуть перевести через дорогу навіть тоді, коли тобі не треба, або коли «стогнуть»: «ой яка бідна людинонька…». Буває й таке: підходять і кажуть: «допоможи одягнути рюкзак, а потім: «Ой, ти ж сліпий». А чого ж лякатися!? Що ж я рук не маю?! Я можу допомогти. Або ще героїзують, типу він щось зробив і одразу чемпіон, бо зробив це маючи інвалідність.

Я вважаю, що ця проблема, тягнеться ще з радянського часу», – наголошує Віталій.

– Які незручності чи дискомфорт створює інвалідність у повсякденному житті?

«Насправді їх безліч. Приміром прийшов у кафе – немає меню шрифтом Брайля, зайшов у маршрутку, а перевізники озвучення зупинок не включають, а ти йдеш і питаєш людей яка зупинка, вони зранку сонні, їх це нервує. Або ж світлофори не озвучені. Також це і побутові проблеми. Суспільство і міста ще не пристосовані до людей з інвалідністю. Є люди, яких інвалідність просто зачиняє в чотирьох стінах і людина з дому не виходить, або ж її батьки не випускають – соромляться. Головна проблема – доступність.

Взагалі, людину без інвалідності сприймають краще, ніж людину з інвалідністю, тому доводиться себе постійно утверджувати перед іншими. Знаю дівчинку, яка йшла на роботу масажистом, але її не взяли лише через те, що вона незряча. Поки що рівності у сприйнятті немає», – продовжує розмову Віталій Ткачук.

– Як змінилася за останні 5 років доступність міського простору?

«Кардинально, бо раніше навіть і ніхто не говорив про озвучки, а тактильної плитки і взагалі не було. Влада нас чує, окрім екс-губернатора Володимира Гунчика, який з нами не зустрічався. Зараз із нами влада починає рахуватися і намагається змінювати місто на краще і не боїться критики, я б навіть поставив за 5 бальною системою тверду четвірку.

Із працевлаштуванням складно, кредити нам не дають, мовляв, неплатоспроможні. Навіть було таке, що хотіла незряча людина взяти дитину з інтернату усиновити, а їй відмовили», – каже чоловік.

– Як вам вдалося і хто допомагав подолати власні переживання, комплекси, аби повноцінно жити?

«Очевидно – батьки, хоча була й певна гіперопіка, але вони і не знали, як по-іншому. Дякую моїм батькам, які вірили в мене. Тітка моя дуже допомагає й зараз. Це середовище, в якому я ріс, школа, педагоги й студентські роки в двох закладах, та й і кожна людина, з якою спілкуюся.

Коли я починаю зневірятися, то подумаю, що є й люди із значно гіршими проблемами, є ті, які не можуть багато

чого, що можу я», – ділиться Віталій.

– На скільки віра в Бога зміцнює Вас у подоланні життєвих труднощів?

«Потужно. Віра в Бога дає сил і мудрості. Пригадую коли в школу до нас приходили монашки, священики, то ми із захопленням слухали. Я вважаю, що в моєму житті, чим більше я молюся, тим більше Бог чує мої молитви і дає те, що мені потрібно. Були такі випадки, ну дуже складні, що я думав навіщо це мені, за що, а от тепер розумію навіщо було, і я вдячний за те, що маю зараз», – говорить чоловік.

– Яке місце у вашому житті займає робота для самореалізації?

«Робота дає розуміння того, що ти потрібен комусь у цьому житті і можеш принести користь суспільству. Це і приносить задоволення та натхнення. Втім, я переконаний, що на першому місці має бути сім’я, а не робота.

Я працюю в Крупівському навчально-реабілітаційному центрі, вчителем історії, правознавства та християнської етики, очолюю ГО «Генерацію успішної дії», координую брайлстудіо й веду офіційну сторінку на Фб Волинської обласної друкарні», – каже Віталій.

– Що можете порадити людям з інвалідністю, які зневірилися у власних силах та вважають себе безнадійно непрацездатними

«Не соромитися своєї інвалідності, звісно, що це важко. Але є люди без інвалідності, яким Бог дав безліч можливостей, але вони і частинки того не використовують. Тому, в першу чергу, повірте у Бога, в свої можливості і крокуйте вперед!», – завершує розмову Віталій Ткачук.

Підготував журналіст Вадим Панафідін

Волинські Новини

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*