Тетяна Антоненко: «Не боятися ніяких відвідувачів, бо всі ми різні, і це чудово»

Ця бесіда постала з мого бажання поговорити з відвідувачами музеїв, які мають дещо інший досвід, ніж мій власний. З Тетяною ми познайомилися восени на екскурсії для групи незрячих старшокласників у Музеї Голодомору, про що я вже й підзабула. Тоді мене залучили до участі в екскурсії як музейного фахівця, і я свідомо трималася дещо осторонь від основної групи, розв’язуючи власні моніторингові завдання.

У травні я брала участь як спостерігач у заліку з орієнтування та мобільності для їхнього випускного класу на вулицях Києва. Коли я запропонувала Тетяні поговорити про музеї, вона миттєво погодилася. Тоді я ще не знала ні про її тривалий досвід екскурсовода, ні про те, скільки музеїв дівчина вже відвідала. Ми спілкувалися письмово і свої відповіді Тетяна друкувала сама. Бесіду подаю без жодного редакторського втручання, я лише розташувала питання і відповіді у певній логічній послідовності.

– Представтеся, будь ласка, для читачів сайту «Музейний простір України». Хто Ви і ким себе насамперед вважаєте?

– Я Тетяна Антоненко. Студентка Київського університету культури і мистецтв, майбутній журналіст. А ще в минулому – екскурсовод шкільного музею.

– Оце так! Добре, я знаю, що Ви вчилися у “П’ятій школі”. І навіть знаю, що за цим стоїть. Але я не знаю, як вона зараз правильно називається і не знала досі, що в школі є музей. Розкажіть, будь ласка, детальніше.

– Київська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат № 5 імені Я.П. Батюка. А щодо музею, то він був заснований ще у 1995 році. Там можна відвідати такі екскурсії: «Історія тифлопедагогіки», «Історія становлення школи для незрячих», «Сучасна школа», «Життєвий шлях Якова Батюка та діяльність його підпільної організації». Крім того, з 2014 року ми постійно проводили зустрічі з героями Небесної Сотні та воїнами АТО. І внаслідок цього у музеї з’явилася ще одна екскурсія, присвячена цій темі. Там навіть є деякі експонати, що були привезені з зони бойових дій.

– От просто можна прийти і відвідати? З ким треба домовлятися? А екскурсоводи – це учні старших класів?

– Домовлятися з директором або із завучем. Екскурсоводи – старшокласники. Я була п’ять років.

– А чи страшно бути незрячим екскурсоводом для зрячих відвідувачів? Як тоді з ними взаємодіяти? Їх же не видно?

– У мене було, що я проводила екскурсії людям, яким це було взагалі нецікаво, і вони сиділи і тихенько розмовляли або користувалися телефонами. Тоді я просто почала жартувати під час екскурсії, декілька людей на це звернули увагу, далі я розповідала про те, що може зробити людина, не дивлячись на відсутність зору, і це дивом їх зацікавило. І в кінці екскурсії всі вже уважно слухали. Це була група студентів. Після екскурсії один з них підійшов і вибачився, що вони так себе поводили. І чесно сказав, що думали, що буде якась нецікава лекція, тому так і поводилися.

– Тобто у цьому шкільному музеї школярі працюють екскурсоводами самі, без супроводу і асистентів. А як довго Вас навчали і як відбувається таке навчання? Це ж позакласна робота, за бажанням?

– Я просто дуже хотіла! Спочатку провела декілька шкільних концертів, і мені запропонували бути постійною ведучою заходів. А потім не було екскурсовода, і мені дали текст, аби почитала та провела екскурсію, бо наступного дня були гості. Так все і почалося.

– Тобто за один день можна вивчити текст екскурсії і де що в музеї розташоване? Це одна кімната з вітринами?

– Так, одна кімната. Я була там раніше не одного разу, тому щось приблизно вже знала. І до того ж мені потрібно було провести тематичну екскурсію на одну із доступних тем. Це не було важко. Напевно, у мене просто було дуже велике бажання. Ось і все.

– Так, стривайте. То Ви там були єдиним екскурсоводом серед незрячих учнів, чи у школі є така практика?

– Впродовж останніх п’яти років я була єдиним постійним екскурсоводом. Також текст екскурсії був ще у моїх однокласників, якщо я буду відсутня, а потрібно буде проводити екскурсію.

– А до Вас була така практика?

– Якщо чесно, то не знаю. Дівчинка, яка була до мене, – слабозора. Але думаю, що були й незрячі.

– А от Ви випустилися, тепер у Вас не буде послідовників, лише зрячі вчителі?

– Якщо нічого за літо не змінилося, то скоріше за все, що наступний екскурсовод теж буде незрячий.

– Було б дуже добре зберегти цю традицію, раз Ви цей шлях проклали…

– Скажіть, чи у школі бувають екскурсії для школярів музеями Києва та України? Якщо так, то де Ви були, які запам’ятали?

– Учні доволі багато відвідують різних музеїв. Особисто я відвідала у Києві: Національний музей історії України у Другій світовій війні, Музей досягнень братів Кличків, Музей однієї вулиці, Музей книги та книгодрукування, Музей Булгакова, Музей архітектури та побуту у с. Пирогів, Музей Голодомору, Музей Ханенків, Музей-аптеку, Музей популярної науки і техніки «Експериментаріум», Музей авіації, Музей іграшок, що під Києвом, Музей окупації Києва, Музей “Чорнобиль”, Музей цирку, Музей пожежної частини, Музей пошти… Це ті, що змогла згадати. І відвідували ми їх завдяки класному керівнику. А решту музеїв, що розташовані не в Києві, я відвідувала самостійно. Адже просто дуже люблю подорожувати…

– Нічого собі! Та тут я в половині не була! А хто у Вас класний керівник був?

– Марія Вікторівна – учитель фізики.

– А де Ви були не в Києві?

– Була у Музеї рушників, що у Кролевці, у Музеї Гоголя в Полтаві, в Музеї Полтавської битви, у Музеї Панаса Мирного, в Опішному у Музеї скульптури… Але коли подорожувала, то більше відвідувала просто міста та їх визначні пам’ятки, замки, фортеці, палаци…

– Таню, я знаю, що Ваша школа – це школа-інтернат для дітей з особливостями зору. Більшість музеїв – переважно візуальні, експозиції треба дивитися. Але я бачу, що Ви дуже обізнані і зацікавлені музеями. А що цікавого в музеях для незрячих? Який сенс туди іти взагалі, нічого ж не зрозуміти?

– Дякую! Насамперед, відвідуючи музеї, ти дізнаєшся про щось нове від екскурсовода, це живе спілкування, а також у багатьох музеях зараз люди починають звикати, що відвідувачі бувають різні і до кожного треба різний підхід. Деякі працівники навіть відкривали потаємні скриньки та скло, і дозволяли дивитись руками певні експонати… Але, найголовніше: я вважаю, що доки люди з різними порушеннями не будуть робити так, аби інші люди їх помічали, а просто будуть сидіти й чекати, що все зробиться саме собою, то нічого абсолютно не буде. А також у мене були випадки, коли я приходила до музею, а екскурсовод казав мені відверто, що не знає, як провести екскурсію незрячій людині. Я з посмішкою йому пояснила, і екскурсія вийшла одна з найкрутіших у моєму житті.

– А де таке було?

– У Музеї досягнень братів Кличків. Той екскурсовод наприкінці навіть навчив мене правильно бити боксерську грушу.

– А от я недавно прочитала, що на музейну культуру нібито зі зрозумілих причин нема запиту в середовищі людей з інвалідністю. Це сказала музейниця, яка просуває інклюзію та доступність. Чи так це?

– Не знаю, мені здається, що багато незрячих людей спочатку, сидячи вдома, налаштують себе, що все погано, а потім кажуть, що музеї їх не цікавлять… Моя думка, що всі проблеми і обмеження перш за все у голові!

– А було таке, що Ви сама чи з групою кудись у музей прийшли, а там злякалися і сказали щось на зразок “Ой, у нас все тільки для зрячих, ми не адаптовані, не готові, і екскурсію не проведемо?”

– Ні, такого ніколи не було.

– Попереду у Вас студентське життя. Тепер групами вас навряд чи кудись возитимуть. Для вашої школи це, напевне, завжди пов’язано з наявністю транспорту? І музеї звикли чекати на великі екскурсійні групи…

– Коли я навчалася у школі, то, аби відвідати музей, нам не завжди надавали транспорт. А точніше сказати – дуже рідко. Тому йшов класний керівник і вихователь та учні з тростинами…

– Що являє собою група незрячих і слабозорих школярів, яка самостійно йде Києвом до музею? Скільки вас у класі і скільки треба супроводжуючих?

– У класі найчастіше від 6 до 10 учнів. І йдуть вони на екскурсію, як мінімум, з двома абсолютно зрячими супроводжувачами. А скільки потрібно супроводжувачів – це індивідуальне питання, бо є різні незрячі люди, і порівнювати дуже важко.

– Я зрозуміла, що Ви до музеїв ще підете. За чим майбутнє – за організованими групами незрячих дітей, за мішаними (інклюзивними) групами зрячих із кількома незрячими, за індивідуальним відвіданням музеїв дорослими активними незрячими?

– Думаю, що кожен з трьох варіантів має місце бути, але я за те, щоб незрячий зміг відвідати музей тоді, коли йому це захотілося. Не шукаючи собі групу/компанію.

– Отже, якщо Ви дізнаєтеся про цікаву виставку чи експозицію в музеї, Ви підете туди сама або з мінімальним супроводом? І музей має бути готовим до появи окремих незрячих відвідувачів або відвідувачів з іншими видами інвалідності? І працювати індивідуально?

– Так, звісно.

– А що для Вас головне – архітектурна доступність, наявність позначки музею в навігаторі, безпека, фаховість екскурсовода, привітність і відкритість музейників, навіть якщо вони чогось не знають і не вміють, але намагаються?

– Всі ці компоненти разом! Оце супер! Але для мене найголовніше, напевне, привітність та відкритість працівників. Бо коли навіть заблукав дорогою, то до музею можна зателефонувати і запитати, як дійти/доїхати. Якщо людина привітна – жодних складнощів не виникне, а якщо працівник грубий та неприємний, то навряд чи буде бажання далі шукати дорогу. Та і взагалі, некомфортно почуваю себе з закритими та непривітними людьми.

– Ви приходите до музею, і буває так, що там люди вперше бачать активну незрячу дівчину. Які емоції Ви найчастіше відчуваєте з їхнього боку?

– Я все-таки приходжу зазвичай з кимось, але здивування у працівників присутнє.

– Тобто ви приходите без якихось попередніх домовленостей, і не попереджаєте, що от прийде незряча людина? «Дайте мені екскурсовода, який вміє спілкуватися з незрячими?»

– Коли ходила зі школи, то ми завжди попереджали, а коли сама, то не попереджаю. Люблю спонтанність…

– А якісь музеї казали, що от ми вже працюємо з незрячими і для незрячих, у нас тут програми, ми вже майже вміємо, як добре, що ви прийшли, ми зараз на вас будемо практикуватися? Якщо так, то які?

– Ні, у мене такого не було. З досвіду – тільки Музей Голодомору, де ми були з вами разом восени, та Музей Ханенків. Мені, до речі, в Музеї Ханенків дуже сподобалось! Екскурсовод Катя просто чарівна. Вона навіть під час екскурсії уточнювала, на скільки градусів потрібно повернутися, аби йти далі. Так не було плутанини зі сторонами. Я про те, що деякі говорять «поверніть праворуч», а ти повертаєш, і розумієш, що праворуч – то від них, а від тебе – ліворуч.

– А коли кажуть про градуси, то зрозуміло?

– Звісно, якщо сказати повернути на 37 градусів, то навряд чи вийде. А якщо 90, 45, 30 і т. д. – то все добре.

– А ще такий тонкий момент – як показувати напрямок? Взяти Вас за руку чи під руку і просто супроводжувати, чи краще не брати, бо чіпати сторонню людину – це буде незручно і некоректно? Тим більше, що Ви в цей час зі своїм власним супроводом…

– Якщо я зі своїм супроводжуючим, то можна просто уточнити (у лівому кутку попереду, справа позаду…), також можна казати «йдіть на голос», але при цьому не переставати говорити, бо були випадки, коли кажуть, щоб я йшла на голос – і починають мовчати. А якщо я сама, то можна підійти та запропонувати, аби відвідувач взяв за руку. Або запропонувати взяти відвідувача за руку, але в жодному разі не варто без попередження хапати незрячу людину за руки та тягти у незрозумілому для неї напрямку. До речі, я вважаю, що зручніше, коли я тримаю супроводжувача під руку, а не він мене. Бо я так краще відчуваю, коли він починає йти вниз або вгору та решту інших моментів.

– Зараз різні музеї по-різному намагаються адаптовувати екскурсії для людей з порушеннями зору. Тут і етикетаж шрифтом Брайля, і аудіогіди, і макети музейних предметів або реквізит, який можна дати до рук на розгляд, і намагання зробити рельєфні копії картин та скульптур. Що зрозуміліше саме для Вас? Лише аудіогіда достатньо?

– Круто, коли є макети, муляжі та рельєфні копії картин.

– І насамкінець, що б Ви порадили музеям, що б побажали? Як їм найкраще взаємодіяти з незрячими відвідувачами? Що найважливіше?

– Моя порада – це бути відкритими та привітними. Не боятись ніяких відвідувачів, бо всі ми різні, і це чудово. А найголовніше хочеться сказати, не тільки гідам, а й усім людям – якщо ви чогось не знаєте чи не розумієте – це нормально. Не треба соромитись того, а варто просто підійти й запитати, адже у цьому немає нічого поганого. Я дуже люблю, коли мені задають питання, а не придумують для себе якісь безглузді міфи.

– Дякую, Тетяно, за надзвичайно цікаву змістовну бесіду і отримане задоволення від спілкування! Як на мене, Ви справжній фаховий відвідувач музеїв. Хочу побажати якомога більше цікавих музеїв та привітних музейників у Вашому житті.

Розмовляла Юлія Патлань,
провідний науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»

Світлини зі сторінки Тетяни Антоненко у Фейсбуці
Спеціально для «Музейного простору України»

“Музейний простір. Музеї України та світу”