Вадим Свириденко: Найцінніше — це життя, яке треба берегти

Вадим Свириденко: Найцінніше — це життя, яке треба берегти ВАДИМ СВИРИДЕНКО АМПУТАЦИЯ ВЕТЕРАН ПОРАНЕННЯ ПРОТЕЗ

Киянин Вадим Свириденко, ветеран російсько-української війни на Донбасі, — один iз переможців національних змагань у легкій атлетиці (біг на 1500 м), а також «Ігор нескорених», що проходили у Торонто.

У Дебальцiвському котлі мій співрозмовник втратив усі чотири кінцівки…

Та він, Народний Герой України, володар ордена «За мужність» ІІІ ступеня, своїм життєвим прикладом показує воїнам, як можна з протезами адаптуватися і повноцінно жити у суспільстві.

У 42 роки Вадим Свириденко під час третьої хвилі мобілізації (4 серпня 2014 р.) потрапив до 128-ї Мукачівської гірсько-піхотної бригади.

«Я знав, що на війну я потраплю, тому що я медик. У строковій службі був у прикордонних військах. До армії закінчив медучилище, отримав диплом фельдшера. Фельдшером був і в армії. Потім, після закінчення університету Народного господарства, працював у видавництві».

Це війна ракетних установок

— Вадиме, де ви воювали? Як отримали поранення?

— Воювали — це сказано дуже сильно. Бо зараз іде дещо не та війна. Це не війна піхоти. Піхота бігає (хоча й бувають серйозні бої), але не в такій кількості, як у Другій світовій. Це війна навіть не мін, як в Афганістані була. Це війна ракетних установок («Гради», «Урагани», літаючі міни).

Ми потрапили спочатку у Щастя, потім нас перевели під Дебальцеве. 9 лютого 2015 року закрився «котел» біля Дебальцевого; був наказ відійти. А 16 лютого прозвучав наказ нашій групі йти на допомогу на Балу. Біля нашого БТР розірвався танковий снаряд. Мене зачепило двома шрапнелями (вирвало шматок правої руки і пройшлося по нозі). Поранило і командира.

Ми відступили, нас разом з іншими пораненими відправили до штабу до медроти. Рани мені шили просто в бліндажі. А ввечері сформували колону з КамАЗа, «Уралу» та двох БТРів і дали наказ здійснити прорив на Артемівськ. У вантажівках були важкопоранені, а в бронетранспортерах — ті, які могли самі рухатися. Колона не пройшла, потрапила в засідку, була обстріляна. Прорвався тільки один БТР.

Наша машина підірвалася на міні, я отримав чергову контузію. Командир урятував мені життя (відкрив боковий вихід, і ми встигли вискочити з БТРа, поки не спрацював боєкомплект). Вирішили все ж рухатися далі, перевантаживши всіх уцілілих на «Урал», двигун якого уцілів. Та за якихось десяток метрів машина натрапила на міну. Літали ми високо тоді, дехто навіть випав із кузова.

Я дуже пошкодив спину. Ми з командиром ледве залізли до кабіни. Вирішили чекати до ранку, бо було вже темно. І коли вранці я прокинувся, то я зрозумів, що залишився один: інші поранені замерзли. А морози на Донбасі були тоді понад -20…

І тоді впродовж чотирьох діб я залишався у кабіні розбитого «Уралу». Втратив багато крові, періодично втрачав свідомість; потім знову прокидався і шукав якусь поживу. Їв сніг, знаходив сухпаї, гриз зубами суху кашу, галетне печиво, тюбики з медом)… Але вгризти у мороз було складно; особливо сутужно стало тоді, коли вже були відморожені руки. Врятувало те, що був добре одягнений: ватні штани, бушлат. Тільки не було на руках перчаток. У кабіні я накривався ковдрою. Але «Урал» був розбитий і мороз своє зробив…

Уранці, на четверту добу, 20 лютого, коли я вкотре виліз iз кабіни поїсти снігу, мене знайшла розвідка «ДНР». На диво, вони мене не добили, а взяли у полон. Завезли до СБУ Донецька, надали першу медичну допомогу і нагодували. А ввечері, як важкопораненого, віддали на нашу сторону. З Дніпропетровська мене забрала машина швидкої допомоги. Тиск і температура були в нормі, я добре витримав перенавантаженя при перевезенні. Через дві доби мене літаком відправили до Києва в опіковий центр.

— Як удалося вижити? Хто був для вас ангелом-охоронцем? Хто допоміг не впасти духом, вистояти? Адже багато вояків, які приходять iз війни, починають пити…

— Як удалося вижити — запитаю у Бога, коли буду там… Чекала дружина, батьки… Мною опікувалися всі небайдужі. Я не вживав алкоголю. Я все життя займався спортом (бігав, стрибав, плавав, займався бойовими видами спорту).

В опіковому центрі лікар мені сказав, що почалася гангрена і неможливо зберегти кінцівки. Потрібна ампутація. Коли я почув цей вирок, мій стан був жахливий. Але лікар заспокоїв, що буде протезування і я ходитиму. І посіяне ним сім’я надії почало проростати вірою у власні сили.

Коли за місяць мене перевели з реанімації у звичайну палату, до мене прийшов афганець, який втратив ногу на війні, і запропонував свою допомогу. Він показував мені вправи, які допоможуть швидше встати. Я почав займатися спортом. Дружина приносила мені навантажувачі. Лікар порекомендував мені свого знайомого тренера з боротьби. Спочатку він мене піднімав на резинках, потім навантаження збільшувалися…

Перше протезування було у Києві. Протезисти, дивлячись на мої м’язи, порадили мені бігати. Афганець вчив мене вставати з ліжка, робити перші кроки, ходити по сходах, схилах, долати перешкоди. Мене оточували небайдужі люди з усього світу. У палаті двері не зачинялися. Люди приходили мені подякувати, підтримати, поспілкуватися. І те, що я зараз ходжу, — це подяка багатьом людям.

У квітні 2015-го до мене у палату прийшли американські лікарі і запропонували допомогу за програмою Пентагону — лікування, протезування, реабілітація за їхній рахунок. Вони надавали допомогу різним пораненим. До Америки ми полетіли у серпні. 8 місяців я проходив реабілітацію там. Мені зробили сучасне протезування ніг і рук (механічні, електричні). Мене навчали всього, щоб максимально адаптувати до життя. Американці не відпускають людину, допоки вона не приготує для себе їжу. У них дуже потужна програма з реабілітації. На руки і ноги у мене є по три види протезів, які я самотужки можу замінити.

Найбільший стимул — прийти ногами до своїх рідних

— Ви займаєтеся бігом?

— Так. У жовтні минулого року я брав участь у 10-кілометровому забігу ветеранів, який проходить щороку у Вашингтоні. США запрошують ті країни, які брали участь у війнах. Такі марафони влаштовують для бійців, які мають протези, для реабілітації і нагадування про себе як про воїнів, які потребують адаптації до життя у суспільстві.

— Ви нещодавно побували у Канаді.

— Так. Ми літали до Канади разом із дружиною. Канадська діаспора перераховувала на моє лікування багато коштів. Там відбувалися зустрічі з діаспорою, з організаторами «Ігор нескорених», які у вересні проходили у Торонто. 22 квітня я брав участь у Всеукраїнському відборі на ці Міжнародні змагання. Перемогу отримало 30 учасників; на змагання поїхало лише 15. У Всеукраїнському відборі брали участь понад сто воїнів з усієї України. Це люди, які були у боях, отримали поранення, пройшли реабілітацію, ведуть активний спосіб життя, займаються спортом.

«Ігри нескорених» — це не паралімпійські ігри, це теж програма реабілітації для людей, щоб повернути їх до життя у суспільстві. Для мене — повернення через спорт — це дуже гарна програма. Адже ти бачиш щоденний прогрес: сьогодні забіг на 100 м, через деякий час — 200 м, 1 км. Хтось плаває… Я бігаю зараз по 2-3 км, щоб тримати себе у формі.

Бігаю біля свого дому на спортивному майданчику, у школі на стадіоні. За великого бажання займатися спортом можна де завгодно. Зі мною працювали гарні тренери у США і тепер у мене є система моїх тренувань. Я тренуюся, і діти стають поряд зі мною (качають прес, роблять вправи). Батьки повинні вчити дітей своїм прикладом.

— Чи можете ви брати на руки своїх дітей, виконувати фізичну роботу, писати?

— Звичайно! Я ж займаюся спортом. У мене дві доньки: 6 і 1,5 року (молодша народилася, коли я був на реабілітації в США). Я з ними граюся, вони мені легко сідають на плечі. Пишу ручкою і працюю з комп’ютером. Виконую різну фізичну роботу.

— Де ви сьогодні працюєте? Адже ваш життєвий приклад може допомогти реабілітуватися іншим.

— Кiлька місяців я працюю уповноваженим з реабілітації при Президентові України. Ми маємо дати бійцям, які повернулися з фронту, гарну психологічну і фізичну реабілітацію, а потім знайти роботу. Ми створюємо систему реабілітації по всій Україні. У мене проходить багато зустрічей, мені телефонують, пишуть на сторінку у «Фейсбуці». Коли ми повернулися зі США, нас вітав Президент.

До мене підійшли люди і запитали, чи можу я свій приклад показувати іншим, працювати з пораненими і спонукати їх встати на ноги. Ми створюємо на законодавчому рівні систему реабілітації в Україні. Центри реабілітації відкриті у Львові, Ірпені на Київщині, Клевані на Рівненщині… Зроблені великі кроки із сучасного протезування, напрацьовуються програми. Ми маємо велику підтримку з боку влади, тому, думаю, досягнемо великих успіхів у створенні системи реабілітації.

Сьогодні я йду у шпиталі, зустрічаюся з хлопцями, з їхніми рідними. Я намагаюся пояснити дружинам, що сьогодні варто витримати, підтримати своїх чоловіків, а вони все зроблять для того, щоб допомогти родині. А хлопцям, які отримали важкі поранення, я кажу: «Ви повинні бути здоровими не для себе, а для сім’ї, ви маєте максимально встати на ноги, максимально реабілітуватися, щоб не бути тягарем для своїх рідних. Усе, що ви робите, це для сім’ї».

Це найбільший стимул — прийти ногами до своїх рідних. Бо все, чого ми досягаємо, — це завдяки нашим рідним. Тут не потрібна жалість. Хлопці мають усвідомити правило: «Я це можу зробити сам!» У мене було дуже велике бажання ходити. Я ніколи не хотів сідати на візок. Треба мати велике бажання. Я радий, що маю роботу, займаюся спортом.

У нас така красива мова!

— Чим іще захоплюєтеся?

— Люблю садок свій на дачі, що під Борисполем. Люблю землю.

— Які ваші життєві цінності?

— Найцінніше — це наше життя і життя інших, яке треба берегти. Саме за це ми і захищаємо свою державу. Для мене як для українця великим пріоритетом є рідна мова. Можна вивчати англійську, російську, французьку, володіти декількома мовами. На питанні мови сьогодні спекулюють. Але ми живемо в Україні. Захищаємо Україну. У нас така красива мова! Мову треба вчити.

Для мене наш прапор, наш герб, українська мова є великою цінністю. Коли на марафоні в Америці нас підтримувала українська діаспора з синьо-жовтий прапорами — це стимулювало, підтримувало наш дух. Я вірю у те, що війна скоро закінчиться. Вірити потрібно! Але важливо стати єдиним народом! Війна об’єднала людей. Але й показала, що є багато проросійськи налаштованих.

— Що б ви побажали сучасній молоді?

— Бути небайдужими до держави, до суспільства. Не говорити, що все у нас так погано. Адже державу будуємо ми самі. Наш внутрішній стан залежить від самих людей. Треба робити все для того, щоб будувати державу, створювати закони. А найперше — треба вміти цим користуватися: отримувати освіту, нести у світ українську культуру.

Лариса Громадська

“Україна Молода”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*