Як закарпатець в інвалідному візку потрапив до Книги рекордів Гіннесса

Як закарпатець в інвалідному візку потрапив до Книги рекордів Гіннесса. олександр сухан, експедиція, супермарафон, травма, інвалідний візок, person, clothing, smile, outdoor, woman, flower, people, human face, group, posing. A group of people posing for the camera

Як закарпатець в інвалідному візку потрапив до Книги рекордів Гіннесса. олександр сухан, експедиція, супермарафон, травма, інвалідний візок

Мукачівець Олександр Сухан готувався до супермарафону на базі підготовки космонавтів

Деколи цілковито здорові люди падають духом, опускають руки через певні життєві обставини. І водночас дехто, у кого немає можливості навіть стати на ноги, показує приклад незламності і стає дійсно успішним.

Яскравим підтвердженням цього став життєвий шлях Олександра Сухана з Мукачева. Він розповів читачам закарпатської газети «НЕДІЛЯ» про підйом на Говерлу, стрибок з парашутом, сплав по Тисі на рафтингу, а ще про неймовірні марафони в понад десяток тисяч кілометрів. І все це він здійснив, будучи прикутим до інвалідного візка.

– Олександре, зараз чимало молодих українських хлопців опинилися в тяжкій ситуації через втрату здоров`я на війні. Розкажіть, як Вам у подібній ситуації вдалося подолати труднощі і досягти неймовірного.

– Народився і виріс я в селі Березинка Мукачівського району. Після школи закінчив училище, здобув фах столяра по червоному дереву, але змушений був податися на заробітки в іншу область. Там і стався той прикрий випадок, котрий розділив життя на «до» і «після». Було мені тоді всього 19 років. І от до цього я був таким, як усі – ріс, гасав на вулиці з хлопцями, грав у футбол. А потім упав з машини, пошкодив хребет, стався розрив спинного мозку. Після цього вирок – повна нерухомість, прикутість до ліжка. Уявіть собі, 19 років – вік, коли хочеться жити, попри все. Все починається з мрії. Я усвідомлював, у якому становищі опинився, але мріяв якось його подолати. Розумів, що для цього доведеться докладати неймовірних зусиль, бо ніхто не прийде і не подарує рухомість, якщо я сам не буду над цим працювати. До травми мав багато друзів, а потім вони кудись поділися. Я в якійсь мірі їх розумів: вони боялися приходити до мене, не знали, як себе поводити в цій ситуації. Але був такий німий крик душі: чому це сталося саме зі мною? Я ніяк не хотів миритися з тим, що я тепер каліка на все життя. Почав багато читати. Згодом деякі мої друзі оговталися і почали приносити статті, вирізки з газет про людей, котрі опинилися у схожому становищі і змогли не впасти духом, чогось досягти. У мене з`явилася надія: раз хтось інший зміг, то чому я не зможу? Звісно, для того потрібно було прикласти дуже багато зусиль. Я тоді не думав про якісь рекорди чи змагання, думав про те, щоб хоча б могти себе якось самому обслуговувати. Почав потроху тренуватися, розробляти для себе тренажери. Не хотів просто лежати в ліжку і дивитися в стелю. Прочитав про Валентина Дікуля, Юрія Власова. Їхній приклад надихнув мене, додав сил і впевненості.

– Вам допомагали рідні, батьки?

– Так. Іще небайдужі друзі. Бо тоді ще не було доступу до Інтернету, усю необхідну інформацію доводилося шукати здебільшого в пресі. Іще друзі допомагали звертатися в різні вищі інстанції з проханням про допомогу. У мене досі зберігається архів листів, відповідей, які мені надсилали з Москви. Здебільшого це були відписки про те, що допомогти мені нічим не можуть, у кращому випадку давали поради, як діяти далі. Наприклад, я звертався у органи соцзахисту, щоб допомогли придбати візочок, бодай якийсь примітивний. А тоді такі були правила, що той візочок треба було чекати 3-5 років. Хіба це могло мене втішити? Я вже мав перші досягнення, міг сидіти і хотів розвиватися далі, подолати свою приреченість. Але то був іще Радянський Союз – країна, де інвалідів викреслювали з життя і ховали подалі від людських очей. Хіба що десь на вокзалах їх можна було побачити, як жебрають на життя. І то їх швидко забирала міліція, щоб картинку райдужного життя не псували. Тому мені спочатку було соромно показуватися на людях в інвалідному візку. Але я розумів, що і цей бар`єр я мушу здолати, бо мені з цим доведеться жити. Знову ж таки допомогли друзі – приходили, забирали мене з дому, влаштовували спільні прогулянки на озеро. Я відчув, що і в такому стані можна жити майже повноцінним життям. Дізнався про інвалідний спорт і присвятив себе цій сфері. Організм молодий, сильний. Щоб піднятися з ліжка, я й до цього багато тренувався. І так склалося, що у 1988 році я взяв участь у першому в Союзі чемпіонаті з легкої атлетики. Завдячую цим моїм друзям з київського спортивного клубу інвалідів «Прометей». Познайомився з ними, коли мав операцію в Києві. Чемпіонат відбувався в Литві. Маючи примітивний візочок, але неймовірне бажання перемогти, я зайняв там треті місця. Це для мене вже була величезна перемога. Це був початок моєї спортивної кар`єри. Мене помітили і почали запрошувати на змагання. А ще завдяки тій першій участі я став учасником неймовірного марафону Владивосток–Санкт-Петербург. Я і двоє хлопців з Росії проїхали через усю Росію в інвалідних візках і завдяки цьому супермарафону потрапили до книги рекордів Гіннесса.

– Розкажіть, будь ласка, більш детально про саму експедицію. Це ж, мабуть, було дуже цікаве дійство.

– Свого часу подібну експедицію організував канадець, теж інвалід 1 групи, Рік Хансен. І от так сталося, що заслужений полярник Дмитро Шпаров після того як відбулася зустріч канадської та радянської полярних експедицій на Північному полюсі, був запрошений до Канади. Там він і познайомився з Хансеном. Дізнавшись, що Рік в інвалідному візку за 3 роки здійснив кругосвітню подорож, щоб привернути увагу до людей з проблемами хребта, Дмитро загорівся ідеєю щось подібне організувати в Радянському Союзі. Він подумав, що і в його країні чимало людей з подібними проблемами, котрі заслуговують на те, щоб суспільство звернуло на них увагу. Шпаров почав збирати інформацію про інвалідів-спортсменів, котрі були б здатні і мали бажання взяти участь у марафоні. Претендентами на участь були 15 учасників, серед них двоє дівчат, до речі, з України. Нас готували майже, як космонавтів, на базі підготовки космонавтів. Ми проходили різні обстеження і випробування, в тому числі психологічні. З 15 відібрали 8. З українців залишилися я і Світлана Тріфонова, багаторазова учасниця паралімпійських ігор, чемпіонка світу. Відбувся пробний підготовчий марафон Москва-Київ-Кривий Ріг. Світлана саме з Кривого Рогу. В результаті для супермарафону відібрали трьох учасників. То була автономна експедиція. І похідна кухня, і лікарі, і майстерня, і ліжка для відпочинку – усе везли з собою. Два «Урали» з причепами супроводжували нас. Держава фінансувала експедицію. Попередньо була домовленість, що приєднається до нас і Рік Хансен. Але так склалося, що саме тоді його дружина народила дитину, тож він не міг залишати її надовго. Він привітав нас листом і вибачився. 11 квітня 1992 року експедиція стартувала з Владивостока. А фінішували 31 жовтня в Санкт-Петербурзі. Ми пройшли в інвалідних візках близько 12 тисяч км за півроку. То був відрізок часу і дистанція, сповнена випробувань і пригод.

– Тобто все було по-чесному, усю відстань ви пройшли самі?

– Так. Зупинялися на відпочинок, огляд лікарів, ночівлю. Але повністю увесь шлях ми пройшли самостійно. Навіть там, де було бездоріжжя і супровід мусив залишати нас, ми продовжували шлях разом з прикордонником – велосипедистом з автоматом. То ж була тайга, навколо ведмеді.

Щодня ми проходили по 80-100 км в механічних спортивних візках. Усе навантаження на руки. Тому старалися розраховувати сили, щоб пройти заплановану на день відстань. Зупиняла нас хіба що негода. Бувало, в тайзі застрягали в болоті. Амурська і Читинська області – це суцільне бездоріжжя. Ішли ми вздовж китайського кордону. Отам нам пощастило, бо в той час була велика засуха, тому вдалося пройти по поверхні засохлого болота. Китайці дивилися на нас зі свого боку і не розуміли, що то за дивна експедиція, махали нам руками. А було таке, що ми проїздили повз поля конопель і потрапили під перестрілку, бо саме робили там облаву на наркоманів. Ото вже був екстрім з елементами бойовика. Встигли натерпітися страху. Поки по рації наш супровід зв`язався з місцевою міліцією, нас заховали між двома вантажівками, щоб якась шалена куля випадково не зачепила. Ми їхали під прапором ООН, але місцева міліція не знала про нашу експедицію. А ще ведмеді – вони на нас дивилися, а ми – на них. Був такий випадок, що той єдиний супроводжувач на велосипеді з автоматом десь позаду трохи відстав, мав комусь зателефонувати. А ми утрьох виїхали на місток на річці. Вечоріло, ми замилувалися краєвидом. І раптом я повертаю голову назад, а поруч на скелі, метрів 50 від нас, стоїть на двох задніх ведмідь і спостерігає за нами. Я показав хлопцям – і ми отетеріли. Що робити в такій ситуації? Навіть на здорових ногах втекти не можна було б. Кричати в надії, що наш автоматник почує і встигне на допомогу? Слава Богу, побачивши, що ми його помітили, ведмідь подався в ліс… Є про що згадати. Шкода, що хлопців вже нема в живих. Один помер років два тому, інший загинув. Торік на відзначенні 25-ї річниці експедиції мене дуже тепло приймали в Москві. Я мав можливість відчути, що і серед росіян багато людей ставляться з розумінням до України і українців. Просто їх тримають у страху. Бо навіть для того, щоб підійти і потиснути руку, висловити свою прихильність, людям потрібно було переконатися, що їх не знімають на фото чи відеокамеру.

– Саме після тої експедиції ваш марафон записали до світової книги рекордів?

– Так. Хоча потім були й інші експедиції, вже з учасниками від кожної країни СНД. Після тої експедиції (а її теж організовував Д.Шпаров) учасники з інших країн отримали у себе вдома і нагороди, визнання свого уряду, і житло. Я був тоді капітаном команди. І один залишився непоміченим нашою владою. Довелося вже Дмитрові Шпарову писати офіційні звернення до тодішнього президента України Леоніда Кравчука і клопотатися, звертати увагу на такий факт. Але й після цього пройшло два роки, перш ніж мене запросили до столиці, там я отримав від президента нагороду за мужність. Тоді ж подав президенту клопотання про допомогу з житлом, адже з моєю травмою легше було б жити в місті, а не в селі. І знову ж таки, пройшло чимало часу, перш ніж я отримав занедбану однокімнатну квартиру в Мукачеві.

– А чим займаєтеся зараз?

– Торік був у Львові на навчанні. Жив в одній кімнаті з учасниками АТО, котрі отримали там тяжкі травми. 22 і 26 років. Панченко Роман , учасник проекту «Нескорені», воїн, перед яким сам президент став на коліна. Він брав участь у змаганні з стрільби з лука в Канаді і переміг. Так що сучасні герої теж не здаються перед тяжкими життєвими обставинами. Мені часто доводиться брати участь у різних зустрічах – і в госпіталі з пораненими, і в навчальних закладах. Передаю досвід, як не здаватися перед труднощами, не впадати у відчай. Приймають завжди дуже тепло і з розумінням, з повагою. І для підлітків, котрі починають свій життєвий шлях, такі зустрічі дуже важливі. Збудував дім, 7 років тому одружився. Дружина Оксана – цілком здорова жінка. Працює в кав’ярні. Має золотий характер. За спільно прожитий час ми жодного разу не сварилися.

– Дім збудували самі? Після почутого вже й не здивуюся, якщо саме так.

– Саме так (сміється). Дім з каміном, як колись мріяв. Що б у житті не сталося, але коли чогось по-справжньому прагнеш, ніякі труднощі не стануть тобі на заваді.

– Спасибі за розмову!

Валентина Жук, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*