Незряча дівчинка Ангеліна навчається разом зі здоровими дітьми

Єдиною школою в Україні, де в звичайному класі вже другий рік поспіль навчається незряча дитина, є Великолюбінська СЗШ І-ІІІ ст., що в Городоцькому районі Львівської області.

Про це повідомив 6 вересня власкор IA ZIK.

На запрошення науковців зі Швеції вчитель початкових класів Галина Ліщинська нещодавно відвідала іноземні школи, в яких навчаються нарівні зі здоровими учнями й діти-інваліди.

Власкор IA ZIK побував у селищі Великому Любені. Тут подружжя Богдани та Ігоря Невольків створило Дитячий будинок сімейного типу, де виховує 5 своїх та 5 прийомних дітей. Серед них – незряча 7-річна дівчинка Ангеліна, яку біологічна мати покинула при народженні.

Прийомна мати згадує, як вперше побачила у Львові, в Будинку малятка, цю дівчинку. Їй тоді було лише 11 місяців: «Дитина, почувши мій голос, одразу ж простягла до мене рученята. А коли я взяла її на руки, то так міцно притулилася, що в мене аж серце зайшлося. Це – моя дівчинка, нікому її не віддам, – відповіла тоді працівникам інтернату, які пропонувала подивитися на інших, здорових, діточок».

На запитання, чи знає Ангеліна, що вона – нерідна, – прийомна мати відповіла ствердно. «Ми з чоловіком вирішили, що краще, аби дівчинка довідалася правду від нас, а не від чужих людей», – каже пані Богдана. – Ми й самі не сподівалися, що вона так спокійно відреагує на цю гірку правду: на мить задумалася й мовила по-дорослому: «Я все зрозуміла. То я колись мала якусь тьотю, а потім знайшла свою маму…».

За словами Богдани Неволько, про те, щоб віддати дівчинку не в інтернат для дітей з особливими потребами, а в звичайну школу, дійшли висновку на сімейній раді. «В нашій державі закостеніла думка, що в спецшколах створені більш прийнятні умови: вчителі мають освіту й досвід, як працювати з незрячими учнями, і матеріальна база – відповідна. Батьки віддають незрячу дитину в школу-інтернат, щоб та не відчувала себе самотньою, інвалідом. Але такі батьки не замислюються про наслідки постійного перебування доньки чи сина в такій школі. Дитинство минає, роки навчання блискавично пролетять. А попереду – проблеми дорослого життя. Як жити незрячій людині далі? Яку обрати професію? Зрештою, ми з чоловіком забрали покинуте рідною мамою малятко, щоб потім його здати в інтернат знову? Ні, ми б цього не допустили», – говорить прийомна мати.

Директор Великолюбінської загальноосвітньої школи Олег Матківський одразу ж підтримав прийомних батьків, заявивши, що до міністра дійде, а сліпу дівчинку з селища не віддасть нікуди.

А керівник 2-Б класу Галина Ліщинська зізналася, що спочатку дуже переживала, чи вдасться їй допомогти незрячій дитині.

«Мій батько був сліпим, – ділиться вона. – І дуже від цього страждав, бо не всі люди з розумінням ставилися до його біди. Тато мав велику силу волі, був мудрим, порядним, працьовитим: виконував по господарству всю чоловічу роботу. Коли у наш дім чи на подвір’я заходив хтось чужий, то навіть до голови йому не приходило, що господар – незрячий. Рівно рік тому його не стало. Останніми передсмертними батьковими словами було запитання до мене: «Сліпу дівчинку взяли до нормальної школи?». Я відповіла ствердно. І, знаєте, тато помер з посмішкою на вустах», – розповідає вчитель.

«Якби не моральна підтримка директора, педагогічного колективу, батьків, учнів, то хто знає, чи вдалося б так багато зробити за один лише рік. Та й викладачі Шведсько-фінської академії А. Усов та М. Ятколо прийшли на допомогу, поділилися своїм досвідом стосовно освіти дітей з особливими потребами в їхній країні. Продемонстрували спеціальні прилади, які використовуються у навчанні для незрячих школярів. А запросила іноземців у Великий Любінь познайомитися з Ангеліною – єдиною в Україні незрячою дитиною, яка навчається у звичайній загальноосвітній школі, – виконавчий директор Львівського обласного осередку Української спілки інвалідів Оксана Потимко», – розповіла вчителька.

До речі, педагогові ніхто й ні за що не доплачує. Працює на звичайну ставку вчителя початкових класів.

Шведам так заімпонувала український вчитель Галина Ліщинська, що вони цього літа запросили її до себе. Там вона відвідала звичайні школи, де навчаються разом зі здоровими учнями й діти з особливими потребами.

За словами Галини Ліщинської, в Швеції чи інших європейських державах практика навчання незрячих дітей в спеціальних школах-інтернатах не застосовується. І правильно роблять. Бо сліпа дитина повинна бути інтегрована в зряче оточення якомога швидше.

«Звичайно, дитину навчаємо й специфічним для незрячих навичкам, наприклад, читання за системою Брайля. Книжки, лінійку, звуковий м’яч ми вже маємо. Потрібен ще один комплект, бо маленькій Ангеліні носити з дому до школи ці речі важко, – додає директор школи Олег Матківський. – Ми обладнали вхід у школу, в туалетну кімнату так, щоб було зручно й цій дівчинці з особливими потребами. До речі, дирекція школи, Дитячий будинок сімейного типу Невольків відчувають постійну підтримку від районної, обласної влади. Серед меценатів – наші випускники».

Мешканці Великого Любеня вважають Богдану та Ігоря Невольків сміливими та прогресивними батьками. Бо легше за все було б віддати Ангеліну в спецшколу-інтернат. Та це не в їхньому характері. Любов прийомних батьків до незрячого дитяти – не сліпа, а спрямована на успішну інтеграцію дівчинки в суспільство. Добре було б, коли б знайшлися меценати, які подарували б Ангеліні Неволько найсучаснішу оргтехніку, зокрема, комп’ютер та сканер, які б сприяли її успішнішому навчанню.

В холі школи на стіні – велика ікона Миколи Чудотворця. Галина Миколаївна Ліщинська перед тим, як зайти зранку в свій 2-Б клас, подумки просить у святого допомоги у вихованні та навчанні усіх, без винятку, дітей.

«ЗІК» +ФОТО