Особливі діти — на узбіччі школи

Особливі діти — на узбіччі школи ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

В Україні 170 тисяч неповнолітніх потребують корекції фізичного або розумового розвитку. Йдеться про тих, хто має синдром Дауна, ДЦП, аутизм, вади слуху або мови. Зазвичай їх не зустріти в загальноосвітній школі. Де вони навчаються і набувають навичок спілкування в соціумі?

Вибір без вибору

Мабуть, у кожної сім’ї, в якій росте така особлива дитина, на це запитання буде своя непроста відповідь. Бо у нашій країні батьки інвалідів поставлені перед складним вибором: відірвати дитину від родини, віддавши її до спеціального навчально-лікувального закладу, де за нею доглядатимуть фахівці, чи залишити вдома, оточивши кровинку любов’ю і забезпечивши значно кращий догляд, але позбавивши кваліфікованої допомоги.

Між тим в Україні ще й украй бракує державних шкіл, де може навчатися дитина з особливими освітніми потребами. До того ж вихованці в таких закладах майже не спілкуються зі здоровими ровесниками, ростуть ніби замкнені у своєму світі. Годі казати про спроможність спецшкіл дати сьогодні вихованцям якесь ремесло. Платних приватних навчально-лікувальних закладів, де дітям-інвалідам ведеться все ж краще, на всю Україну зовсім мало і вони недешеві.

Тож фактично маємо «вибір без вибору»: резервація або вдома, або у спецзакладі. Особливо гостро ця проблема стоїть для родин із сільської місцевості, де годі шукати поблизу не те що спецшколу, а й кваліфіковану медичну підтримку. Нерідко такі батьки б’ються, як риба об лід, щоб допомогти дитині, як мовиться, вибитись у люди: вивчити її, дати якийсь фах, надбати друзів. Таким батькам усе життя пече думка: «А що буде з нашою кровинкою, коли нас не стане, хто допоможе їй не зігнутись і не впасти під вітрами життя?».

А що ж держава?

Та нічого, особливо з огляду на нинішню ситуацію. Існує тенденція розглядати інвалідність як приреченість. Раз так склалася доля, дитина вже не може розраховувати на повноцінний розвиток через суто медичні причини. Звідси нібито логічний, але нелюдяний висновок: інвалідам не потрібно створювати умови для освіти, активної суспільної діяльності. Дати пенсію (в нашій країні — вельми невелику) та умовну медичну допомогу, й усе, такі діти стають проблемою суто їхніх батьків та ще інтернатів.

Хтось може заперечити: держава переймається такими дітьми, сприяє їх інтеграції в суспільство. Навіть почалося впровадження інклюзивної освіти, щоб діти з особливими потребами мали змогу навчатися пліч-о-пліч із ровесниками у загальноосвітніх школах. Так, цьогоріч у січні набрав чинності Закон «Про внесення змін до деяких законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання»… Давно очікуване нововведення, бо діти з особливими потребами вимагають рівних можливостей і адекватної соціалізації, що й надає їм інклюзія. А здорові діти призвичаюються сприймати фізичні вади цілком нормально, ставитися до такого ровесника як до рівного, допомагати, стають чуйними та людянішими. Це і є реальне виховання толерантності, краще сказати, — моральності, без патетики та декларацій.

Проте що маємо на ділі? Наші школи не готові до цього ні технічно, ні методично, ні психологічно, ні кадрово. Де, скажіть, є пандуси, окремі кабінки в туалеті з пристосуваннями, які допомагають дитині самостійно встати з візочка?.. Але навіть не це найголовніша перешкода для впровадження закону. Камінь спотикання, застерігають експерти, — ментальність суспільства. Причому дорослого його прошарку.

«Заберіть його з нашого класу!»

Нині найбільшими противниками інтегрованого (спільного) навчання дітей-інвалідів є батьки «звичайних» дітей. Це засвідчив досвід упровадження пілотних інклюзивних проектів в окремих школах найбільших міст країни. Чи не всюди мав місце спротив батьків. Найчастіше вони мотивують це тим, що коли у класі буде дитина-інвалід, учитель муситиме приділяти їй багато часу i не зможе відповідно викладатися для решти учнів. Дехто взагалі проти, щоб їхня «нормальна дитина спілкувалася з інвалідом». А про ВІЛ-інфікованих годі й казати. Торік в одній зі шкіл Харкова батьки збунтувалися проти того, щоб у класі з їхніми дітьми навчався ВІЛ-інфікований хлопчик. Вони поставили директору ультиматум: або «виженіть цю дитину», або ми всі шукатимемо іншу школу.

Водночас і чимало вчителів загальноосвітніх закладів не готові вчити дітей з особливими потребами. Адже розуміють, на чиї плечі це ляже. Причому, найімовірніше, за мізерну доплату. Крім того, викладачі не обізнані з природою захворювань своїх потенційних учнів, їм лячно, чи зможуть допомогти, якщо станеться щось непередбачуване. Тому вважають за краще, аби якомога більше неповносправних дітей перебували в інтернатах, а зі «звичайними» дітьми спілкувалися в позаурочний час.

Світові стандарти

За статистикою, більше половини українських дітей-інвалідів сьогодні навчаються у спеціальних закладах інтернатного типу. За кордоном такі школи закінчують усього 3-4% дітей — із найважчими порушеннями. Решта ходить у звичайні школи, проживає в сім’ях із батьками. У розвинених країнах інваліди мають не лише таке право, а й можливість. Громадський транспорт, установи і заклади оснащені відповідними пристосуваннями, щоб людина на візку могла легко заїхати до аптеки, книгарні чи кінотеатру.

Зазвичай в інклюзивному класі закордонної школи навчається не більше трьох учнів з особливими потребами при загальній кількості 20 осіб. Там учителю виділяють спеціальну людину, готову будь-якої миті допомогти дитині-інваліду. До речі, недавньою постановою Кабінету міністрів затверджено нову педагогічну посаду в загальноосвітніх школах з інклюзивними класами: асистент учителя. Ясна річ, «особливі» діти ходять не на всі уроки, бо лише посильно опановують програму. Наприклад, замість уроків фізкультури чи математики можуть відвідувати логопедичні заняття, займатися лікувальною гімнастикою. Крім того, у таку школу періодично навідуються медики з реабілітаційних центрів, які опікуються станом здоров’я підопічних пацієнтів.

Тож у принципі ідея інклюзивного навчання помалу, а все ж приживається в умах співвітчизників. Хочеться тільки сподіватися, що інклюзія не перетвориться на чергову «модну фішку», за ширмою якої чиновники відмиватимуть гроші та хизуватимуться «демократичними реформами» перед Заходом.

Олена Кощенко

«Сільські Вісті»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*