Інклюзія як формат життєдіяльності суспільства

Тільки інклюзивне виховання дозволить змінити ставлення суспільства до дітей з особливостями, що своєю чергою дозволить їм стати його повноправними членами, пише «ZN.UA».

Чи замислювалися ви колись, що кожному часу притаманні свої ключові слова і терміни?

Якщо так, то пригадайте, яке саме слово нині лунає звідусіль. Відповідь дуже проста: це термін “інклюзія” та похідні від нього. Між іншим, буквально кілька днів тому я зустрів на просторах Фейсбуку (де, як відомо, чого тільки немає) недолуге слово “інклюзята”, яке означає дітей з інвалідністю, задіяних в освітньому процесі. Питанням інклюзивної освіти, інклюзивних потреб, нарешті принципів інклюзії в дії присвячуються численні конференції і круглі столи, в яких беруть участь перші особи держави. Можливо, це означає, що Україна нарешті стає європейською державою, не словом, а ділом доводячи свою відданість європейським цінностям?

Актуальність інклюзії (інклюзивної освіти) для дітей з інвалідністю зумовлена ще й тим, що в липні 2017 року президент України підписав закон “Про внесення змін до Закону України “Про освіту” щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг”, яким закріплюється право на освіту осіб з особливими освітніми потребами і надається їм можливість здобувати освіту в усіх навчальних закладах, у тому числі безоплатно в державних і комунальних навчальних закладах, незалежно від “встановлення інвалідності”.

Днями в Києві відбулася міжнародна конференція “Інклюзія для всіх: освітня політика та практика” за участі першої леді Марини Порошенко, а протягом двох останніх місяців аналогічні заходи пройшли ще в кількох містах України, зокрема в Харкові. Мені, як керівникові всеукраїнської громадської організації осіб з інвалідністю, довелося побувати на кількох заходах, присвячених питанням запровадження інклюзивної освіти, і вислухати найрізноманітніші думки — від щирого захоплення до повного несприйняття. Як завжди, істина десь посередині, а це означає, що перехід до інклюзії в освіті має бути дуже поміркованим і враховувати дуже багато факторів.

Насамперед, маємо визначитися з термінологією, оскільки диявол, як відомо, криється в деталях. Мені й досі незрозуміло, хто і чому (можливо, через невігластво, а може, просто “для солідності”) вигадав цей дивний термін “діти з особливими освітніми потребами”. І чим, цікаво, відрізняються освітні потреби дитини з інвалідністю від освітніх потреб здорової дитини? Як на мене, жодних відмінностей немає. Освітні потреби у всіх дітей, незалежно від стану їхнього здоров’я, однакові — отримання якісної освіти, яка дасть у подальшому змогу будувати своє життя відповідно до здібностей і вподобань. Винятки — хіба що діти-індиго (особливо обдаровані діти) або діти з інвалідністю, інтереси яких, через вади їхнього розвитку, представляють батьки або опікуни. Але для таких дітей створюються спеціальні освітні програми, і навчання за цими програмами кардинально відрізняється від освітнього процесу інших дітей з інвалідністю. Що ж до особливих потреб, які мають громадяни, в тому числі діти з різними нозологіями інвалідності (захворювання опорно-рухового апарату, вади зору та слуху), то вони полягають в особливостях реабілітаційного процесу, фізичної реабілітації, корекційної педагогіки тощо.

Отже, дитина з інвалідністю (з особливими потребами) має право навчатися в звичайному класі, серед звичайних дітей, за загальноосвітньою програмою. Безумовно, це добре. Чи означає це, що система спеціалізованих навчальних закладів для дітей з інвалідністю відійде в минуле? Саме з цього питання й точаться найзапекліші суперечки. З одного боку, на думку фахівців, зокрема таких, як педіатр, президент Українсько-німецької медичної асоціації Андрій Пеньков, “інтернатна система не має жодних переваг, кожна дитина має право жити в родині. Більшість сервісів, яких потребують діти з інвалідністю, можна надавати вдома”. Тобто держава повинна створити такі умови, щоб батькам дитини з особливими потребами не було необхідності розлучатися з нею, віддаючи “в клітку” спеціалізованого закладу. З іншого боку, нинішня система медичного, соціального, нарешті освітнього супроводу просто не готова до такого розвитку подій, і, по суті, ліквідувавши систему інтернатів, держава залишить рідних дитини-інваліда наодинці з їхніми проблемами.

Якщо ж звернутися до позитивного досвіду спеціалізованих навчальних закладів, таких, наприклад, як школи-інтернати для дітей з вадами зору, то ми маємо в активі величезний досвід роботи саме з цією категорією дітей і (що також надзвичайно важливо) наочність, яка дозволяє краще засвоїти шкільну програму. Чи є така наочність у загальноосвітніх школах? Чи з’явиться вона там найближчим часом? Навряд чи…

У цьому контексті хотілося б звернутися до досвіду наших найближчих сусідів. Тифлопедагог з величезним стажем, директор Студії тифлографіки Марек Якубовський (Польща) застерігає українців від різких кроків, оскільки на досвіді власної країни мав змогу переконатися, що знищення системи спеціалізованих інтернатів без розвитку відповідних і доступних дітям і батькам таких дітей послуг є неприпустимим.

Насамперед, інклюзивна освіта повинна надавати право вибору. А це означає, що тільки батьки (опікуни) дитини з особливими потребами, а пізніше сама дитина, мають право обирати, де і як саме їй навчатися.

Навіть не прикрістю, а прямим злочином, було б знищення на нинішньому етапі існуючої системи спеціалізованих інтернатів з перепрофілюванням чи продажем їхньої інфраструктури чи земельного фонду під ними. Саме ця система з її наявним ресурсом могла б стати найефективнішою базою для зразкових закладів інклюзивної освіти. Зрозуміло, з кардинальною зміною форм, методів і принципів, за якими вона функціонує нині, з наданням не лише базової, а й ключових основ професійної освіти, відповідно до потенціалу та здібностей учнів. Ефективність такого підходу до проблеми блискуче довів європейський і, зокрема, німецький досвід. Зрозуміло, дієвість такої системи можлива не в рамках державної опіки, бо це не є функцією держави, а за умов контролю і виконання державного замовлення профільними об’єднаннями громадян, відповідними сучасними інтернатними закладами, які матимуть змогу перетворитися в означені зразкові заклади освіти.

І знову звертаємося до європейського досвіду. Одним з найсучасніших мультиосвітніх комплексів для німецькомовної частини Європи є центр “Бліста” в місті Марбург, який надає найрізноманітніші освітні та реабілітаційні сервіси людям з важкими порушеннями зору від народження до похилого віку і складається зі школи, базової гімназії, медіацентру, бібліотеки, типографії для друкування книжок шрифтом Брайля, спортивного комплексу, реабілітаційного центру, центру ранньої допомоги дітям і батькам, освітнього IT-центру тощо. Незважаючи на те, що більшість незрячих першокласників Німеччини навчається в інклюзивних класах, батьки дитини мають право обирати: навчатися їй у спеціальній школі для сліпих дітей чи в традиційній. Зазвичай вони отримують консультацію щодо перспектив навчання майбутнього школяра від фахівців центру “Бліста” або інших подібних центрів. Саме від здоров’я і розвитку незрячого першокласника залежить, де він навчатиметься — у звичайній чи спеціалізованій школі. Якщо ж батьки обрали для навчання дитини загальноосвітню школу, то вона має підготувати своїх учителів до роботи з особливим учнем, обміркувати, як зробити доступним його навчання (наявність спеціальних підручників, рельєфних ілюстрацій, тактильних дидактичних посібників тощо). Що стосується центру “Бліста”, то до нього, починаючи з п’ятого класу, приходять незрячі діти з множинними порушеннями здоров’я або ті, хто хоче здобути високоякісну освіту, підготуватися до вступу до університету, а також ті, хто бажає опанувати спеціальність. Окрім цього, спеціальний медіацентр “Блісти” пропонує інклюзивним школам тактильні навчальні посібники: карти, ілюстрації до підручників з біології, хімії, фізики, художнього мистецтва тощо. Тобто “Бліста” є опорним освітнім центром для інклюзивних шкіл. Саме в такі центри мають бути перепрофільовані наші заклади інтернатного типу. Але це — справа майбутнього.

Повертаючись до сьогодення, зазначу, що, попри гучні заяви, ситуація з інклюзивною освітою (не кажучи вже про інклюзію в цілому) є зовсім не такою райдужною, як нам цього хотілося б. Причина — численні “не”: немає підготовлених фахівців, немає підготовлених асистентів для учнів з особливими потребами, немає спеціалізованого обладнання для навчання дітей з вадами зору або слуху, нарешті, навчальні заклади не доступні для дітей із захворюваннями опорно-рухового апарату. Крім того, навіть на рівні областей України “на сьогодні немає єдиного підходу до того, як в умовах масової школи навчати нечуючих чи слабкозорих дітей, де штатним розписом не передбачено жодних сурдо- чи тифлопедагогів” (з листа Полтавської обласної державної адміністрації, адресованого ГО ВГО ВППІ). Не менш проблемним, згідно із цим самим листом, є навчання дітей з інтелектуальною недостатністю, що також потребує наявності спеціальних (корекційних) педагогів. І це не кажучи про значні фінансові затрати, пов’язані з навчанням кожної конкретної дитини з особливими потребами!

Але навіть якщо усунути всі перераховані вище перешкоди, створивши ідеальні умови для навчання дитини з інвалідністю, за дверима навчального закладу будь-якого рівня на неї очікуватиме непристосована побутова, соціальна і транспортна інфраструктура, а отже — відсутність безбар’єрного середовища.

Мені можуть заперечити, що найголовніше — це люди. Справді, вирішальним у будь-якій справі є саме людський фактор. Маю честь бути особисто знайомим з Педагогами (саме так, з великої літери), які не шкодують ані часу, ані зусиль для того, щоб максимально адаптувати навчальний процес для дитини з інвалідністю. Але їх поки що мало.

Що ж до вчителів загальноосвітніх шкіл, які добровільно-примусово мають сприйняти ідею інклюзивної освіти, то з ними все не так просто. Розглянемо цю систему зсередини, на прикладі Запорізької області, яка на три роки стала експериментальним майданчиком для запровадження інклюзивної освіти. Для того щоб “підготувати” педагогів, їх збирають на триденні тренінги, під час яких запрошені тренери намагаються їх навчити деяких методик роботи з дітьми, які мають розумову відсталість або проблеми з опорно-руховим апаратом. Після завершення тренінгу вчитель отримує сертифікат, і вважається, що він готовий втілювати ідею інклюзії. Проте більшість з них, навіть після тренінгів, не має “зеленого” поняття про те, як працювати з тією чи іншою нозологією інвалідності, за якими методиками і за допомогою яких технологій навчати дітей (хіба ж можна навчити цього за три дні?). Не кажучи вже про те, що більшість здорових дітей та їхніх батьків не готова до сприйняття дитини з інвалідністю, бо для цього також потрібен певний час. Така система “інклюзії” призводить до того, що учнів з особливими потребами, які прийшли навчатися в інклюзивний клас, згодом переводять на індивідуальне або взагалі на надомне навчання.

Але ж інклюзія не обмежується лише освітою. У цьому контексті зауважу, що особливу увагу потрібно приділяти не інклюзивній освіті, як нині, а інклюзивному вихованню суспільства в цілому. Тільки інклюзивне виховання дозволить змінити ставлення суспільства до дітей з особливостями, що своєю чергою дозволить їм стати повноправними членами цього суспільства — ходити в кінотеатри, театри, парки з розвагами, а не лише до школи. Україна повинна нарешті подолати бар’єри, як на рівні свідомості своїх громадян, так і на побутовому та інфраструктурному рівнях.

Підсумовуючи викладене вище, скажу: освіта стане справді інклюзивною лише тоді, коли в українські школи прийдуть реально підготовлені вчителі й асистенти, будуть створені спеціалізовані навчальні програми, підкріплені відповідним наочним матеріалом, а навчальні приміщення будуть пристосовані і обладнані для всіх нозологій інвалідності. Що ж до інклюзії загалом, то вона стане можливою лише тоді, коли міжнародні стандарти безбар’єрного простору, розумного пристосування та універсального дизайну, визначені Конвенцією про права осіб з інвалідністю і факультативним протоколом до неї, будуть забезпечені на рівні держави як у побуті, так і на об’єктах інфраструктури, освіти, культури тощо. Процес інклюзії має відбуватися одночасно в усіх сферах життєдіяльності суспільства, інакше в ньому неможливо буде забезпечити рівні права, рівні можливості та недискримінацію. Лише за цієї умови ми зможемо досягти як реального процесу інклюзивної освіти, так і інклюзії суспільства в цілому.

Володимир Петровський