Чи досяжна хороша робота для людини з особливими потребами? Приклад із Донецька

1 04 95537e775ec96da646005b1ce0b1b3b9. особливими потребами, працевлаштування, інвалідністю, інвалідів

Два роки тому програміст Сергій зіткнувся з проблемою працевлаштування. Хоча сьогодні у фахівців такого профілю проблеми з роботою, як правило, не виникають. Але, маючи фізичні обмеження за станом здоров’я, Сергій за два роки змінив уже три роботи. Зараз працює на четвертій. «Після того як я закінчив вищий навчальний заклад, мене взяли в одну велику компанію у Донецьку, обіцяли золоті гори, але через місяць почали виникати проблеми. Спочатку навантажували роботою за інших, а потім почали недодавати заробітну плату. Колектив мене не дуже любив. Я — спокійна людина, тому на деякі речі намагаюсь не звертати уваги. Проте в цій компанії я пропрацював лише рік. Потім довго не міг знайти роботи. Потенційних працедавців не влаштовували то мій зовнішній вигляд, то ще щось. Казали, що я їм заплямую репутацію. Потім нарешті влаштувався у ще одну компанію, але там мене чекало те ж саме, що і на першому місці роботи. За деякий час знайшов компанію, яка згодом розпалась. Тепер кілька місяців працюю в міжнародній компанії. І мене все влаштовує. Ставлення персоналу дуже хороше, я не відчуваю нагнітання атмосфери. До того ж мені дали вибір: або працювати вдома, або ходити в офіс», — розповідає свою історію Сергій. До правозахисних організацій жодного разу не звертався, пояснює, що поки не настільки сильно його розлютили.

Натомість роботодавці стверджують, що в них на таке ставлення є свої причини. У відвертій розмові працівник великої донецької компанії розповіла, що українське законодавство, що регламентує певний відсоток людей з особливими потребами, яким компанія має надати роботу, певною мірою працює проти компанії — процедура звільнення інваліда настільки ускладнена, що на реальну роботу їх намагаються не брати. Тому більшість інвалідів формально приймають на посаду статиста з окладом 0,25 ставки. І вони на роботі з’являються дуже рідко. Нам пояснили: «Дуже непрофесійні кадровики у вічі кажуть, що людина не підходить через інвалідність. Там, де питання відмови у роботі потрапляє в площину дискримінації, HR-спеціалісти вигадують мільйон інших причин або не дають певних коментарів, аби тільки не озвучити справжню».

Вихід із цього замкненого кола негативного ставлення до людей з особливими потребами у центрі зайнятості бачать через відкриття власної справи. Таким чином людина буде менше залежати від обставин та думок колег. «Організація власної справи — один із видів зайнятості, коли людина забезпечує себе роботою самостійно, а також може створювати робочі місця для інших громадян. Тому служба зайнятості здійснює орієнтацію на підприємницьку діяльність та всіляко підтримує підприємницьку ініціативу безробітних громадян, в першу чергу тих, які потребують додаткових соціальних гарантій. Суттєвим фактором для організації безробітними підприємницької діяльності є фінансова підтримка на початковому етапі. Для організації підприємницької діяльності 2012 року 40 інвалідів отримали одноразову виплату допомоги по безробіттю, а 2011-го — 32», — повідомляють у центрі.

До речі, у Москві двоє людей, які мають проблеми зі слухом, зорганізували першу перукарню Nadin для тих, хто не може говорити та чути. У столиці Росії це єдина подібна перукарня. Наразі штат нараховує п’ятьох перукарів та трьох спеціалістів з манікюру-педикюру. «Приходили сусіди з найближчих будинків. Ішли повз, побачили вивіску, вирішили: «О, перукарня, давайте зайдемо». Заходять, їм тут подобається, кажуть: «Красиво». Після цього я у них питав, казав: «Ми тільки відкрилися, нам дуже важливо знати вашу думку». Було таке, що спочатку вони недостатньо розуміють майстрів, щось перепитували, трохи напружувалися. Я їм пояснив, що ми не все чуємо, але майстри в нас дуже хороші. Вони говорили: «Добре, мені головне, щоб нормально постригли». Йшли задоволені. Наші друзі з поганим слухом теж приходили (ми зробили СМС-розсилку по всіх наших знайомих, плюс спрацював ефект сарафанного радіо). Поки, правда, все одно небагато людей, але це неминуче в перший період», — розповів засновник салону краси Кирило Васильєв журналу «Большой город». На жаль, у Донецьку таких прикладів, що надихають, «День» поки не знайшов.

За даними Донецького обласного центру зайнятості, минулого року рівень працевлаштування людей з особливими потребами зріс на 0,3%. 2012 року на обліку служби перебувало 4112 осіб з інвалідністю (3,6% незайнятих громадян). Це на 0,5% більше, ніж 2011-го. У центрі зайнятості «Дню» повідомили: «У Донецькій обласній службі зайнятості постійно триває організаційна робота щодо сприяння зайнятості осіб із інвалідністю. 2012 року працевлаштовано з урахуванням стану здоров’я 887 (21,6%) осіб з інвалідністю, 2011-го — 849 (21,3%). Зокрема, минулого року 147 інвалідів працевлаштовано через надання дотацій роботодавцям з коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (а 2011 р. такі дотації отримали 74 роботодавці). Так, Горлівський міський центр зайнятості організовував створення дотаційного робочого місця на підприємстві «Медтехніка Донбас сервіс» для працевлаштування інваліда І групи, що пересувається на інвалідному візку в супроводі матері. За станом здоров’я через обмежену можливість пересування ця людина могла виконувати лише надомну роботу. Зусиллями спеціалістів було знайдено роботодавця, який використовує надомну працю». Але, як бачимо, є й інші приклади.

КОМЕНТАР

«МАЄМО РИНОК ПРАЦІ НЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ, А ДЛЯ ЇХНІХ ТРУДОВИХ КНИЖОК»

Наталія Скрипка, виконавчий директор Національної асамблеї інвалідів України:

— Лише з 2006 року людина з інвалідністю отримала право на статус безробітного. До того законодавством було визначено, що інвалідність — це втрата працездатності: держава тобі дає пенсію і ти успішно сидиш удома. З цим визначенням отримати роботу було неможливо. Була ще одна проблема. Якщо люди з інвалідністю ІІ та ІІІ групи все ж таки йшли на роботу, то з них держава брала абсолютно всі відрахування до всіх фондів, як і з будь-якої здорової людини. В тому числі до фонду страхування на випадок безробіття. Але якщо така людина з інвалідністю втрачала свою роботу, наприклад, внаслідок скорочення посади або закриття підприємства, то її на облік не брав жоден центр зайнятості і тим паче не виплачував із цього фонду ці страхові внески.

Після внесення змін до законодавства України 2006 року і ратифікацією Конвенції ООН про права інвалідів в Україні визначення інвалідності змінило свій характер. Сьогодні — це міра втрати здоров’я, а не працездатності. І питаннями працевлаштування людей з інвалідністю займаються ті самі інституції, що й працевлаштуванням здорового населення — служби зайнятості. Людина з інвалідністю має право звернутися за місцем проживання до центру зайнятості і стати на облік як така, що шукає роботу. Центр зайнятості, у свою чергу, має запропонувати вакансії, а в разі необхідності — можливість пройти професійну переорієнтацію чи навчання. І людина, яка втратила роботу, може отримувати ці компенсаційні виплати по безробіттю. Інше питання, скільки людей з інвалідністю звертаються до центрів зайнятості і скільки з них знайшли роботу. Динаміка, звісно, відбувається, але не так швидко, як нам того хотілося б. Має пройти час, щоб така людина могла легко звертатися до служб зайнятості, щоб мала довіру до них.

Сьогодні людям з інвалідністю, на жаль, пропонують низькооплачувану і некваліфіковану працю, хоча багато хто з них часто має не одну вищу освіту. Крім того, сьогодні у центрах зайнятості є переліки вакансій, які подають роботодавці: окремий перелік для здорових людей і окремий — для інвалідів. Це серйозна дискримінація, оскільки роботодавцю має бути все одно, як людина пересувається, бачить чи розмовляє, аби був гарним фахівцем в тій кваліфікації, на яку подається. На жаль, в людині з інвалідністю суспільство і держава досі не бачать висококваліфікованого спеціаліста.

А загалом питання працевлаштування людей з інвалідністю — багатогранне. Уявімо, що роботодавець бере маломобільну людину на роботу і просить не запізнюватися на 9 годину ранку. І ось така людина вранці має спуститися, наприклад, з п’ятого поверху п’ятиповерхівки без ліфту. Нехай їй допомогли сусіди. А що далі? А далі — непристосований для цієї людини громадський транспорт та інші незручності інфраструктури… Тому сьогодні ми маємо ринок праці не для людей з інвалідністю, а для їхніх трудових книжок.

Марія Семенченко, «День»

Катерина Яковленко, «День», Донецьк

«День»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*