Чотирилапі «очі» – Закарпатців із вадами зору вперше супроводжуватимуть собаки-поводирі

Уже наприкінці цієї весни в Ужгороді тростину людям із вадами зору замінять спеціально навчені собаки. Завдяки міжнародному проекту вірні чотирилапі тиждень вільно і без перешкод водитимуть своїх особливих господарів на прогулянку до парку, у кіно або ж супермаркет.

У більшості закордонних країн людина з вадами зору, котру супроводжує вірний чотирилапий друг, – нині звичне явище. А спеціальні кінологічні школи, де таких собак-поводирів тренують фахівці, є і в Росії, і в США, і майже в усіх європейських державах. В Україні, зауважує Оксана Богданець, голова правління Ужгородської міської громадської організації інвалідів зору «Дивосвіт», жодного подібного офіційного центру досі немає.

Законодавча «дірка»

За радянських часів, розповідає пані Оксана, собак-поводирів тренували на околицях Москви, у Підмосков’ї. Союз розпався, почали відкриватися нові заклади, у яких кінологи навчають хвостатих допомагати сліпим людям. Чимало з цих шкіл – приватні.

«В Україні за роки незалежності школа, де б тренували собак-поводирів, так і не з’явилася. Нам відомо, що в Одесі є кілька чотирилапих помічників, але готували їх у Росії. На прохання самого інваліда зору або його рідних та близьких таких собак кінологи-ентузіасти тренують і в інших областях, проте це одиничні випадки. Оскільки у нас немає спеціальних офіційних шкіл, ці собаки не сертифіковані, а сама підготовка має любительський характер.

Тож ми почали ретельно вивчати цю проблему. Як з’ясували, в українському законодавстві щодо цього питання – дірка. Про собак-поводирів не вказано нічого. Згадуються вони хіба що в правилах перевезення пасажирів і вантажу залізничними транспортними засобами. Та навіть у цьому документі йдеться тільки, що пасажир із такою собакою повинен оплатити все купе. А це ж великі гроші, які людині з інвалідністю та малою пенсією не по кишені…»

Знайомі одесити розповіли пані Оксані, що у них чотирилапі поводирі супроводжують незрячого тільки по місту. До кав’ярень, автобусів чи навіть на міський пляж із собакою сліпому з’являтися заборонено – не впускають, бо, мовляв, тварина не має відповідних документів.

«У сусідній Румунії, де так само нема ні шкіл із підготовки собак-поводирів, ні самих собак, та й рівень реабілітації інвалідів із вадами зору дещо нижчий за український, у законодавстві ще з 2006 року чітко прописано: людина з собакою-поводирем може без перешкод і безкоштовно користуватися громадським транспортом і відвідувати абсолютно всі заклади й установи. В Угорщині, аби не виникало жодних непорозумінь, навіть склали список-документ, де перерахували кінотеатри, аптеки, кафе, магазини, супермаркети – одне слово, всі об’єкти, до яких незрячий зі своїм чотирилапим другом може спокійно зайти і ніхто його звідтіля не вижене. А знайому жінку, яка швидко почала втрачати зір, прооперували в Німеччині. І цілий тиждень собака-поводир супроводжувала її територією лікарні – навіть у тамтешніх медичних установах це дозволено».

Кінологів-ентузіастів бракує

З 15 квітня 2012 року ГО «Дивосвіт» виступила партнером у транскордонному угорсько-румунсько-українському проекті, який реалізовує саме Угорщина. «Завдяки цій програмі угорські спеціалісти навчатимуть українських та румунських фахівців методиці і технікам реабілітації людей із вадами зору. Один із напрямків навчання – підготовка кінологами собак-поводирів.

Обмінюватися досвідом усі три сторони проекту мають у чотирьох таборах упродовж 17 місяців. Два такі табори вже відбулися торік у серпні і жовтні в місті Мішкольц. Наступний, третій, за планом очікуємо в Ужгороді, орієнтовно в травні або червні. До нас приїде близько півсотні гостей з-за кордону – це експертні групи з реабілітологів, психологів, тифлопедагогів та кінологів, а також інваліди зору. У серпні пройде останній, четвертий табір у Румунії, опісля – заключна зустріч, на якій обговорять результати проекту».

Подія, зауважує Оксана Богданець, обіцяє стати для ужгородців яскравою і незвичною. «Угорці з вадами зору, які взяли участь у попередніх таборах, приїдуть разом із собаками. І мешканці Ужгорода упродовж тижня зможуть спостерігати за чималою кількістю незрячих людей із чотирилапими поводирями. Та, насамперед, така подія – це величезна відповідальність. Фінанси лягли на плечі угорців, ми ж повинні серйозно і достойно організувати табір.

На минулих таких з’їздах із кожної з трьох сторін взяли участь по 7 незрячих і по 10 експертів. Найскладніше нам було знайти кінологів, які б погодилися долучитися до цього проекту. Опитали людей зо два десятки, утім ентузіастів серед них не знайшлося – відмовилися. Зацікавилися лише двоє спеціалістів – з Ужгорода і Мукачева. Вони й вирушили разом із нами в навчальні табори до Угорщини. Там вони працювали з професіоналом, котрий входить до команди міжнародних рятівників і разом зі своєю собакою рятує людей по всьому світу.

Наші ж кінологи зауважили, що інформацію про те, як правильно тренувати собак-поводирів, знайти вкрай складно. Закарпатцям дуже пощастило, адже в рамках цього проекту ми отримаємо цінні знання і досвід, які не залишаться виключно в нас, а підуть далі, по всій Україні. А як проект завершиться, в жовтні плануємо провести в області всеукраїнську конференцію, присвячену темі собак-поводирів».

Найближчим часом ГО «Дивосвіт» чекає колосальна робота, яка потребує немало грошей. «Наразі намагаємося продумати все, врахувати економічну ситуацію в країні, наш менталітет, – каже пані Оксана. – Важливо розробити і втілити бізнес-план, залучити спонсорів, які готові допомогти фінансово. Можливо, знайдуться меценати, які для незрячого за свої гроші придбають принаймні цуценя, а наші кінологи вже його тренуватимуть.

У людей з інвалідністю пенсія невелика, і ми розуміємо, що продавати їм цих собак майже нереально. За кордоном, у тій-таки Угорщині, подібна робота будується на благодійних внесках. Тамтешній уряд також усіляко підтримує незрячих, адже всі розуміють: від втрати зору ніхто не застрахований, це може трапитися з кожним. В Україні ж наразі все «впирається» у фінанси, а поняття благодійності тільки починає зароджуватися».

Не біла тростина, а живий друг

На щабель вище, ніж у нас, в Угорщині і реабілітація людей, які втратили зір. «На попередніх двох таборах незрячі і гончарством займалися, і ткацтвом, і з лози вироби плели… Реабілітаційні центри психологічно підтримують цих людей, допомагають розвинути свої здібності, почати життя заново, дають їм зрозуміти, що зі своєю проблемою на самоті вони не залишаться.

Незрячі закарпатці в основному сидять удома. Хто ще щось бачить – якось пересувається, інші ж до лікарні чи магазину без чужої помочі – ні кроку. Та навіть якщо людина і йде з тростиною, подивіться, які у нас дороги. Там і зрячий впаде, що вже про інших казати.

А собака-поводир не лише вірний друг, а й незамінний помічник, дозволяє незрячому зорієнтуватися і вести більш активний і незалежний спосіб життя. Якби ви бачили наших закарпатців в Угорщині, яких уперше вулицею повели собаки-поводирі! Цих емоцій не передати. Людина ступає впевнено, відчуває себе захищеною, з нею не біла тростина, а живий друг».

Не всі породи собак можуть бути «очима» незрячих. Найчастіше поводирями стають лабрадори, котрі вважаються одними з найрозумніших і найлагідніших, а також ретривери, німецькі вівчарки, ньюфаундленди. У Німеччині, каже пані Оксана, популярною є шотландська коллі. «Навчені собаки не агресивні, не загрожують життю інших людей, вони навіть на кішку не реагують. Спершу кінологи проводять суворий відбір серед цуценят, а за майбутніми поводирями пильно стежать і тренують».

Коли завершиться транскордонний проект, закарпатцям залишать чотирилапого поводиря. «Усього впродовж програми кінологи навчать допомагати незрячим шістьох собак. Троє з них зостануться в Угорщині, дві – у Румунії, одна – у нас. Ми отримаємо професійно підготовленого і вже сертифікованого собаку».

Проте, зауважує пані Оксана, не вирішеною залишається проблема з безпритульними псами, котрих на вулицях нині чимало. «Може виникнути форс-мажор: чотирилапий поводир веде свого господаря до супермаркету, а на нього нападають місцеві бездомні пси. Така ситуація може мати страшні наслідки.

Інше питання – це культура наших людей, адже інваліди зору з собаками – дещо нове для закарпатців. Можливо, хтось буде не в захваті від появи на вулицях такої «пари», інші ж, швидше за все, дуже здивуються. Утім, поступово, сподіваємося, люди звикнуть і все зрозуміють».

Олег Мороз, завідувач офтальмологічним відділенням Закарпатської обласної клінічної лікарні ім. А. Новака:

– Не знаю жодної структури в Україні, яка б сьогодні займалася підготовкою собак-поводирів. Не зустрічав у нашій державі й сліпої людини з таким чотирилапим помічником. Однак за кордоном це поширена практика. А подібні проекти нині реалізовуються в усьому світі.

Інваліди зору І-ої групи, які потребують собак-поводирів, – це повністю або практично сліпі люди. В останніх гострота зору не перевищує 4 % на «кращому» оці, тобто бачать вони заледве на відстані двох метрів. Такі люди ще можуть обійтися без хвостатого друга. Тому ж, хто повністю осліп, дуже потрібні помічники. Складно навіть сказати, скільки саме собак-поводирів необхідно закарпатцям – такої статистики немає.

Утім, одна подарована собака-поводир не вирішить проблем усіх слабозорих людей. Потрібно рухатися в цьому напрямку далі, залучати більше активістів, спонсорів і меценатів. Перспективним є створення цілого центру, де готуватимуть собак-поводирів. Навіть якщо подібний заклад буде не на Закарпатті, а в іншій області країни, насамперед важливо, що цей осередок у нас таки з’явиться, а незрячі змогли отримати незамінного чотирилапого помічника.

Надія Вишневська, “Старий замок”

UZHGOROD.in