Сліпі бачать те, чого не помічають зрячі

Сліпі бачать те, чого не помічають зрячі ИНВАЛИД НЕЗРЯЧИХ

  1 29 3 IMG 0907 1Петро Поліщук свого часу заснував і очолив обласний осередок Всеукраїнської молодіжної громадської організації для людей з вадами зору «Генерація успішної дії». Паралельно працює інструктором інтернет-центру «Окуляр» Рівненської обласної бібліотеки. Це притому, що він – інвалід першої групи з дитинства. А його дружина, яка втратила зір у молодості, активно допомагає чоловікові в громадській роботі. Крім того Вікторія Самчук пише чудові вірші й видає власні книжки. Приклад пари красномовно свідчить: фізичні вади не мають бути перепоною на шляху до активного, насиченого життя.

Петро та Вікторія

– У дитинстві я бачив трохи краще, ніж зараз, – пригадує Петро. – Але після закінчення школи відшарувалася сітківка і почалися серйозні проблеми із зором. Звісно, про те, щоб навчатись, як планував, на масажиста-реабілітолога, і мови вже не було, – фізичні навантаження з таким діагнозом заборонені. Поступати ж десь-інде не міг – не через те, що не хотів, просто не було груп, у яких навчають за допомогою озвучених програм.

Відсутність вищої освіти не заважає Петрові успішно працювати над поліпшенням життя інвалідів Рівного, прекрасно розбиратися в законодавстві, брати участь у роботі громадської ради при ОДА і навіть займатися винахідництвом. До речі, озвучення рівненських тролейбусів – теж його ідея.

– Подібні пристрої, які працюють на GPS, – занадто дорогі, тому придумав набагато дешевший варіант, що спрацьовує на відкривання дверей у тролейбусі, – пояснює він. – Тепер люди з проблемами зору точно знають, в який тролейбус їм сідати і де виходити.

На відміну від Петра, Вікторія мала стовідсотковий зір. Вивчилася на бібліотекаря і з радістю віддавала весь свій час улюбленій роботі. Вийшла заміж, народила сина. І… всього за тиждень втратила зір.

– Я хворіла на діабет, – розповідає свою історію Віка. – На фоні хвороби отримала той же діагноз, що й Петро: відшарування сітківки.

Вікторія багато часу віддає літературній творчості, пише й видає власні вірші.

– Вже давно займаюся в «Поетарху» при ПДМ, – розповідає вона. – У 2007-му виграла обласний грант, видала книжку поезій «Каркаде», а цього року виграла міський грант. Тому планую надрукувати ще одну збірку, яка називається «ТЕС».

Віка захопилася поезією ще в юності. Спочатку більше писала для себе, сестри, подруг, та коли втратила зір, бажання виразити себе і свої переживання зросло. Щоб почути компетентну думку інших, подала декілька віршів на один із місцевих конкурсів і, неочікувано для себе, посіла друге місце.

Рівне – суворе до незрячих

У Вікторії непосидючість – у крові, її діяльна натура потребує руху і вражень. Після того, як осліпла, каже, найважче було перші півроку.

– На мою думку, у цей період поряд із людиною обов’язково має бути фахівець-реабілітолог, щоб навчити, як налити води в чашку, як увімкнути газ, попрасувати, витерти пил і т. д. Але таких фахівців немає. Тому вчилася все робити заново, набиваючи гулі, обпікаючись і переливаючи чай. Через якийсь час познайомилася з Петром і він навчив мене прибирати на дотик. Хто б не прийшов до нас у гості, одразу помічає: «Як у вас чисто». Хоча підтримувати чистоту нам набагато важче, ніж зрячим. Прибирання займає два дні, та й суп вариш півдоби замість кількох годин.

– Чи правда, що якщо зір втрачається, то інші відчуття загострюються? – не втрималась я від запитання.

Вікторія погоджується, а Петро сумнівається:

– Я не можу порівнювати, бо не мав зору від народження. Не скажу, що слух у мене кращий, ніж у інших, але я добре чую більш високі звуки.

І ходить Петро якось особливо, по-кошачому, ніби пробуючи землю під ногами. Каже, що як сконцентрується, то відчуває, де стіна, а де можна пройти. Вікторія ж і досі весь час перечіпляється, навіть коли йде з тростиною.

– Зате мене не сприймають як незрячу, – посміхається. – Я тростину більше беру не для себе (бо ще добре пам’ятаю місто, вулиці), а для оточуючих, які дуже дивуються, якщо запитую номер маршрутки.

– Незрячому ходити по нашому місту небезпечно, – зауважує Петро. – Ми проводили громадську експертизу і визначили, що людина з тростиною спокійно ходити по Рівному не може. Нерівна дорога – це ще квіточки. Чого варті ті самі пірамідки, коротенькі стовпчики, реклама на ніжках, яку тростина не може «почути», автомобілі, відсутність контрастної розмітки…

У країні діє програма «Безбар’єрна Україна», яка має завершитися цього року. Так-от, вона не виконується, і ми це довели. Але що толку, коли на цьому все й зависло…

У Рівному немає жодного закладу повної доступності для інвалідів усіх нозологій, наголошує Петро. Найкращим серед обстежених виявився торговий комплекс «Злата Плаза». Він доступний на 95%. Всі інші не дотягують і до 10%.

– Наприклад, у перинатальному центрі немає повної інформації для людей, котрі не чують, як і будь-якої тактильної інформації для незрячих. Немає й контрасту для людей з поганим зором: все біле – двері зливаються з ручками та стінами. Коли звернулись до головного лікаря, вона сказала, що якось не задумувалася над цим. І так усюди.

У Європі інваліди не сидять удома

Цього року Петро з делегацією від «Генерації успішної дії» відвідав Швецію. Українці переймали у шведів досвід створення книжок для незрячих. Паралельно змогли ознайомитися з особливостями побуту, системою навчання тамтешніх інвалідів.

– Ми відвідали місто Хатаранда, де вчилися робити книжки в DAIZI-форматі, – ділиться враженнями Петро. – Це найкращі аудіо-книги для незрячих: можна гортати сторінки, встановлювати закладки і т. д. Після навчання перед нами поставили умови: кожен має виготовити по сто підручників. Ідея дуже хороша, але в Україні немає якісного синтезатора, який міг би їх озвучувати. Ми звернулися в Міністерство освіти за допомогою. Адже для держави це відносно невеликі гроші: приблизно 800–900 тисяч, зате потім його можна буде безкоштовно ставити і на комп’ютери, і на телефони. Поки що не отримали відповіді, тож потроху робимо художні книжки. Я особисто вже записав шість.

Петро дивується разючим відмінностям у житті інвалідів за кордоном і в нашій країні. У Швеції інвалідів до 18 років безкоштовно забезпечують усіма необхідними засобами (ноутбуками, ліцензійними програмами, магнітофонами, диктофонами). Доросла ж людина купує все потрібне сама, на свій вибір, а держава відшкодовує їй витрати. Ще Петру дуже сподобалося, що у Швеції роблять усе для того, щоб людина не сиділа вдома, а працювала.

– Соціальна допомога там дуже мала – приблизно 300 євро. Для порівняння, півлітра води коштує 4 євро, буханка хліба – 4–5 євро, тобто це все одно що в нас отримувати 300 гривень, – підраховує він. – Але якщо інвалід працює, то матиме таку ж зарплату, як і його здорові колеги, незважаючи на те, що буде виконувати, звичайно, менше завдань. Для цього в лікарні йому видають довідку, на основі якої виплачують компенсацію з державного бюджету. Мінімальна зарплата в них 1500 євро. Зрозуміло, що не будеш сидіти вдома й отримувати 300 євро, а підеш на роботу, щоб заробляти від 1500 до 4000 євро. Тобто там роблять усе, щоб інвалід був соціально адаптованим.

І ще одне: у них є обслуговуючий персонал, який може тебе поводити аеропортом, посадити в літак і так далі. А от повернулися ми в Україну, прилетіли в Бориспіль, і Європа закінчилася.

«Місцеві маршрутники нас ігнорують»

– Хоча, правду кажучи, – продовжує Петро, – і в нас не все погано, бо на залізниці зовсім інші правила: тебе посадять на поїзд, зустрінуть і заведуть на автобус або тролейбус. Так само і в метро, де взагалі стовідсоткова увага до пасажирів із вадами зору. А от із маршрутками біда. Мало того що їх не хвилює, як незрячий зайде в салон і вийде з нього, то вони просто не беруть пільговиків з такими проблемами без черги. Це стосується Рівного, бо в Луцьку, Хмельницькому, Житомирі, Львові та багатьох інших містах такого немає. Ми постійно порушуємо це питання, але маршрутники все одно нас ігнорують. Що стосується моєї теперішньої роботи, то й тут немало проблем. Інтернет-центр «Окуляр» відкрився ще в 2005 році за підтримки посольства США. До цього часу, зрозуміло, все обладнання вже застаріло. Треба обновити й ліцензійні програми, а гроші на все знайти непросто. Тому працівники бібліотеки планують написати спеціальний проект, який, сподіваються, допоможе їм купити нові комп’ютери.

Встигаючи працювати і займатися громадською діяльністю, Петро Поліщук дивується, як можна сидіти вдома і нічим не цікавитися:

– У нашому осередку чоловік 15. Ті, хто приходить, насамперед запитують, що ми їм можемо дати: гуманітарну, матеріальну допомогу. Ми ж не займаємося благодійністю, але і з людей не беремо членських внесків. Та є нематеріальні речі, які теж важливі. Наприклад, допомагаємо інвалідам усіх нозологій (і навіть не інвалідам, а просто людям із проблемами зору, слуху і т. д.) вирішувати наболілі питання, супроводжуємо їх під час оформлення документів, відвідування установ. Пропонуємо брати участь у тренінгах і семінарах, проходити курси реабілітації, влаштовуємо на навчання.

– На жаль, не всім це потрібно, – коментує ситуацію Вікторія. – Ми багатьом пропонуємо навчатися за державний кошт, але реально це мало кого цікавить. Так само з реабілітацією. Збирали групу в Закарпаття на два тижні – ніхто не погодився. Люди дуже пасивні, не хочуть щось міняти в житті. На всю організацію є буквально декілька чоловік, на яких можемо опертися. Але ми – тандем, який підтримує й підбадьорює одне одного. І коли в одного з нас опускаються руки, другий змушує йти далі.

Неля Заболотна

Інтернет-центр «Окуляр», який діє на базі Рівненської обласної бібліотеки, оголошує набір на навчання основам комп’ютерної грамотності та роботи в інтернеті для людей з порушенням зору.

Слухачі центру зможуть:

• пройти індивідуальне або групове навчання роботі на комп’ютері;

• отримати безкоштовну консультацію з питань пошуку інформації в інтернеті;

• освоїти роботу в комунікаційних програмах;

• використати устаткування і програмне забезпечення інтернет-центру «Окуляр» для пошуку необхідної інформації в інтернеті.

Детальна інформація за телефоном: 22-21-21.

7d.rv.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*