Музика тиші. Учні калуського спецінтернату стали героями дитячої книжки

Учні калуського спецінтернату для дітей зі зниженим слухом стали героями дитячої книжки. Повість для і про підлітків «140 децибелів тиші» написав львівський письменник Андрій Бачинський. Книжка торкнулася цілого пласту проблем, з якими стикаються люди з особливими потребами – від байдужості та корупції до сирітства й жебрацтва – і вже стала одним із семи номінантів на премію «Дитяча книга року ВВС-2015». «Репортер» прочитав, перейнявся і вирушив до Калуша.

Продавці газет та іконок у поїздах, Тургенівська «Муму», тітонька-сурдоперекладач на Першому каналі… Хтось, можливо, чув про УТОГ. Кіномани обов’язково згадають нещодавню кінострічку «Плем’я» режисера Слабошпицького, яка отримала чимало міжнародних відзнак. Та в будь-якому разі про світ без звуків більшості українців відомо не більше, ніж про… життя на Марсі. Хоча він – зовсім поряд.

Стикнувся зі світом

Андрій Бачинський родом із Калуша. Тож про інтернат для дітей із вадами слуху знав із дитинства. Та вперше близько стикнувся з його учнями лише в старших класах. Андрій не каже «познайомився» чи «зустрівся», а саме «стикнувся», бо ж коли влітку учнів зі школи та інтернату разом відправили до колгоспу в Запорізьку область збирати врожай, між хлопцями не раз доходило навіть до бійки.

Андрій Бачинський – автор повісті «140 децибелів тиші»

«Ми страшенно не любили «глухих», – зізнається Андрій. – По-перше, вони завжди вигравали у нас у футбол, бо після школи ми бігали з годинку і розходилися по домах, а їм було нікуди йти, і вони могли копати м’яч хоч до ночі. А по-друге, якщо ми заробляли 15 рублів на місяць, то вони могли заробити і 150. А все тому, що ми травили анекдоти й дуркували, а вони весь час, поки були в полі, працювали – ну ж бо як їм говорити, якщо руки кабачками зайняті».

Андрій пригадує ще кілька своїх зустрічей зі світом тиші: інцидент у магазині, коли продавець відігнала глухонімого чоловіка, який затримував чергу, бо не міг пояснити, що йому потрібно. А ще – художників, чиї картини вразили письменника своєю пластикою. «Це геть інший живопис – ніби музика на полотні», – каже він.

Пізніше життя звело Андрія з дитиною, яка, попри те, що не чує на одне вухо, вчиться грати на скрипці та мріє стати професійним музикантом. Так мало-помалу і виникла ідея книжки. Та бракувало центральної історії. Саме по неї письменник і поїхав в інтернат до рідного Калуша.

Краще життя не вигадаєш

Вісім невеличких корпусів, довкола – доглянута «зелена» територія (колишній панський маєток), гарний дитячий майданчик. Усередині – затишні, незвично маленькі класи на 10 осіб, де парти стоять півколом, аби кожен міг бачити, хто що говорить. Дошка, де навпроти кожного прізвища написано набір букв. Це підказка: хто над якими звуками має працювати. Усе чисто, охайно, сучасно й дуже по-домашньому. Вчителька торкається до плеча дівчини, що пробігає повз. Та обертається. Тихо, але дуже чітко вимовляючи кожне слово, вчителька просить дитину переказати іншим учням, щоб після обіду прийшли до світлиці – приїхав письменник, який написав про них книжку.

В інтернаті вчиться близько сотні учнів. З них лише 15 із Калуша, решта – живуть у гуртожитку та їздять додому на вихідних. У двох дітей замість батьків – опікуни. Власне, історія однієї з них і лягла в основу книжки. Батько на очах у трирічної доньки зарубав матір. Від шоку дівчинка втратила слух і голос. Чоловіка посадили в тюрму, та за кілька років він вийшов і захотів повернути собі дитину, аби отримувати її пенсію.

У книжці дівчинку рятує друг Сергійко – юний музикант, який в автокатастрофі втратив не лише слух, а й усіх рідних. Для цього йому доведеться пережити чимало пригод: втекти з інтернату, пожити у жебрацькому притоні і навіть стати крадієм. І хоча подекуди здається, що фарби аж надто згущено, усі проблеми – цілком реальні. «Часто життя так закрутить, що годі таке вигадати», – зізнається Бачинський. А проте письменник залишає надію. Світ-бо не без добрих людей. І врешті, чиста братня любов до названої сестрички та музика допомагають хлопцеві здолати усі негаразди світу.

На щастя, хеппі-енди трапляються не лише в книжках. І нині дівчинка продовжує вчитися в інтернаті, має подружок, любить читати, а ще – мріє стати кухарем. Того дня вона дуже тішилася, бо ж придбала велику книжку з рецептами.

Без напівтонів

На зустрічі з письменником – жодного офіціозу. Вчителька-сурдоперекладач проводить вказівним пальцем попід носом і світлиця заходиться реготом: у книжковому завучі школи діти пізнали свого вусатого викладача. Вони крутяться навсібіч, аби руками перекинутися словечком з сусідами, хтось тулиться до викладачів, футболісти обіцяють прочитати книжку і тікають на тренування. Діти радо діляться своїми планами. Хтось хоче стати столяром, будівельником, спортсменом, хтось – мамою, а хтось і програмістом. А проте дуже багато залежить від батьків.

«Одна з наших випускниць зараз вчиться в університеті імені Драгоманова в Києві на сурдопедагога. Хоче повернутися в нашу школу, щоб тут викладати, – розповідає директорка Роксолана Караїм. – Але їй дуже допомагає мама. А є й чимало таких батьків, які навіть мову жестів вивчити не намагаються».

Діти зі зниженим слухом мають можливість вчитися на зуботехніка, дизайнера-флориста. Цьогоріч у калуському ВПУ№ 7 для випускників інтернату з вадами слуху відкрили групу оператора комп’ютерного набору. Нині там вчаться восьмеро осіб. Та попри це, викладачі визнають, що люди з вадами слуху рідко виходять за межі свого маленького «беззвучного» кола спілкування, ну бо ж, хто їх зрозуміє?

«Ці діти по-іншому бачать світ. Для них чорне – це чорне, а біле – це біле, сірого не існує. Вони прямі й чіткі. Для декого з них українська – що іноземна», – пояснює викладач пані Ірина.

«Насправді, ці люди подекуди можуть дати нам куди більше, ніж ми їм, – вважає Андрій Бачинський. – Тому мені й хотілося хоч на крок зблизити ці два світи – звуків і тиші».

Українська дитяча література лише вчиться говорити з читачами на «складні» та «незручні» теми: про смерть, секс, війну, неповні сім’ї, про «інших». Та й узагалі доступні на наших теренах художні книжки, де йдеться про людей з особливими потребами, можна перерахувати на пальцях. Тож поява реалістичної та гостросоціальної повісті для підлітків – сміливий експеримент Видавництва Старого Лева.

Час від’їжджати

Вузенькою симпатичною алейкою, що веде до виходу з території інтернату, йдуть дві дівчини. Я усміхаюся їм та раптом згадую, що у крутоверті дитячих емоцій майже не фотографувала.

Запитую, чи можна їх клацнути і прошу поговорити між собою, аби кадр вийшов динамічнішим. Потім пропоную розгорнути «140 децибелів тиші», яку вони тримають в руках і «почитати».

«Ой, а ще підніміть трохи книжку, щоб було видно обкладинку», – прошу своїх моделей. Сміються, кидають одна на одну злегка сором’язливий погляд і виконують прохання.

Дівчата посміялися, трохи посоромились, але погодились сфотографуватися з книжкою

«Дякую», – показую їм, торкаючись правою рукою чола і підборіддя так, як кілька хвилин тому це робили вони, прощаючись з Бачинським. І лише тепер розумію, що вже кілька хвилин жваво спілкуюся з дівчатами без жодних складнощів. Звісно, тицьнути пальцем на книжку чи фотоапарат, щоб показати, що ти хочеш, – легко. Вочевидь, є безліч життєвих ситуацій, коли порозумітися без спільної мови куди складніше. Та з іншого боку, спільна мова аж ніяк не є гарантією порозуміння. Тож на думку спадає вже інша дитяча книжка – «Як зрозуміти козу» Мар’яни Прохасько та Тараса Прохаська: «І якщо хтось запитає, як зрозуміти козу, я відповім, – написало мудре кротеня Муркавка, – дуже просто, треба лише хотіти її зрозуміти».

Ірина Гищук