Музика тиші. Учні калуського спецінтернату стали героями дитячої книжки

Музика тиші. Учні калуського спецінтернату стали героями дитячої книжки АНДРІЙ БАЧИНСЬКИЙ ВАДАМИ СЛУХУ ІНТЕРНАТУ

Учні калуського спецінтернату для дітей зі зниженим слухом стали героями дитячої книжки. Повість для і про підлітків «140 децибелів тиші» написав львівський письменник Андрій Бачинський. Книжка торкнулася цілого пласту проблем, з якими стикаються люди з особливими потребами – від байдужості та корупції до сирітства й жебрацтва – і вже стала одним із семи номінантів на премію «Дитяча книга року ВВС-2015». «Репортер» прочитав, перейнявся і вирушив до Калуша.

Продавці газет та іконок у поїздах, Тургенівська «Муму», тітонька-сурдоперекладач на Першому каналі… Хтось, можливо, чув про УТОГ. Кіномани обов’язково згадають нещодавню кінострічку «Плем’я» режисера Слабошпицького, яка отримала чимало міжнародних відзнак. Та в будь-якому разі про світ без звуків більшості українців відомо не більше, ніж про… життя на Марсі. Хоча він – зовсім поряд.

Стикнувся зі світом

Андрій Бачинський родом із Калуша. Тож про інтернат для дітей із вадами слуху знав із дитинства. Та вперше близько стикнувся з його учнями лише в старших класах. Андрій не каже «познайомився» чи «зустрівся», а саме «стикнувся», бо ж коли влітку учнів зі школи та інтернату разом відправили до колгоспу в Запорізьку область збирати врожай, між хлопцями не раз доходило навіть до бійки.

  1 19 3 IMG 0560 1
Андрій Бачинський – автор повісті «140 децибелів тиші»

«Ми страшенно не любили «глухих», – зізнається Андрій. – По-перше, вони завжди вигравали у нас у футбол, бо після школи ми бігали з годинку і розходилися по домах, а їм було нікуди йти, і вони могли копати м’яч хоч до ночі. А по-друге, якщо ми заробляли 15 рублів на місяць, то вони могли заробити і 150. А все тому, що ми травили анекдоти й дуркували, а вони весь час, поки були в полі, працювали – ну ж бо як їм говорити, якщо руки кабачками зайняті».

Андрій пригадує ще кілька своїх зустрічей зі світом тиші: інцидент у магазині, коли продавець відігнала глухонімого чоловіка, який затримував чергу, бо не міг пояснити, що йому потрібно. А ще – художників, чиї картини вразили письменника своєю пластикою. «Це геть інший живопис – ніби музика на полотні», – каже він.

Пізніше життя звело Андрія з дитиною, яка, попри те, що не чує на одне вухо, вчиться грати на скрипці та мріє стати професійним музикантом. Так мало-помалу і виникла ідея книжки. Та бракувало центральної історії. Саме по неї письменник і поїхав в інтернат до рідного Калуша.

Краще життя не вигадаєш

Вісім невеличких корпусів, довкола – доглянута «зелена» територія (колишній панський маєток), гарний дитячий майданчик. Усередині – затишні, незвично маленькі класи на 10 осіб, де парти стоять півколом, аби кожен міг бачити, хто що говорить. Дошка, де навпроти кожного прізвища написано набір букв. Це підказка: хто над якими звуками має працювати. Усе чисто, охайно, сучасно й дуже по-домашньому. Вчителька торкається до плеча дівчини, що пробігає повз. Та обертається. Тихо, але дуже чітко вимовляючи кожне слово, вчителька просить дитину переказати іншим учням, щоб після обіду прийшли до світлиці – приїхав письменник, який написав про них книжку.

В інтернаті вчиться близько сотні учнів. З них лише 15 із Калуша, решта – живуть у гуртожитку та їздять додому на вихідних. У двох дітей замість батьків – опікуни. Власне, історія однієї з них і лягла в основу книжки. Батько на очах у трирічної доньки зарубав матір. Від шоку дівчинка втратила слух і голос. Чоловіка посадили в тюрму, та за кілька років він вийшов і захотів повернути собі дитину, аби отримувати її пенсію.

У книжці дівчинку рятує друг Сергійко – юний музикант, який в автокатастрофі втратив не лише слух, а й усіх рідних. Для цього йому доведеться пережити чимало пригод: втекти з інтернату, пожити у жебрацькому притоні і навіть стати крадієм. І хоча подекуди здається, що фарби аж надто згущено, усі проблеми – цілком реальні. «Часто життя так закрутить, що годі таке вигадати», – зізнається Бачинський. А проте письменник залишає надію. Світ-бо не без добрих людей. І врешті, чиста братня любов до названої сестрички та музика допомагають хлопцеві здолати усі негаразди світу.

На щастя, хеппі-енди трапляються не лише в книжках. І нині дівчинка продовжує вчитися в інтернаті, має подружок, любить читати, а ще – мріє стати кухарем. Того дня вона дуже тішилася, бо ж придбала велику книжку з рецептами.

Без напівтонів

На зустрічі з письменником – жодного офіціозу. Вчителька-сурдоперекладач проводить вказівним пальцем попід носом і світлиця заходиться реготом: у книжковому завучі школи діти пізнали свого вусатого викладача. Вони крутяться навсібіч, аби руками перекинутися словечком з сусідами, хтось тулиться до викладачів, футболісти обіцяють прочитати книжку і тікають на тренування. Діти радо діляться своїми планами. Хтось хоче стати столяром, будівельником, спортсменом, хтось – мамою, а хтось і програмістом. А проте дуже багато залежить від батьків.

«Одна з наших випускниць зараз вчиться в університеті імені Драгоманова в Києві на сурдопедагога. Хоче повернутися в нашу школу, щоб тут викладати, – розповідає директорка Роксолана Караїм. – Але їй дуже допомагає мама. А є й чимало таких батьків, які навіть мову жестів вивчити не намагаються».

Діти зі зниженим слухом мають можливість вчитися на зуботехніка, дизайнера-флориста. Цьогоріч у калуському ВПУ№ 7 для випускників інтернату з вадами слуху відкрили групу оператора комп’ютерного набору. Нині там вчаться восьмеро осіб. Та попри це, викладачі визнають, що люди з вадами слуху рідко виходять за межі свого маленького «беззвучного» кола спілкування, ну бо ж, хто їх зрозуміє?

«Ці діти по-іншому бачать світ. Для них чорне – це чорне, а біле – це біле, сірого не існує. Вони прямі й чіткі. Для декого з них українська – що іноземна», – пояснює викладач пані Ірина.

«Насправді, ці люди подекуди можуть дати нам куди більше, ніж ми їм, – вважає Андрій Бачинський. – Тому мені й хотілося хоч на крок зблизити ці два світи – звуків і тиші».

Українська дитяча література лише вчиться говорити з читачами на «складні» та «незручні» теми: про смерть, секс, війну, неповні сім’ї, про «інших». Та й узагалі доступні на наших теренах художні книжки, де йдеться про людей з особливими потребами, можна перерахувати на пальцях. Тож поява реалістичної та гостросоціальної повісті для підлітків – сміливий експеримент Видавництва Старого Лева.

Час від’їжджати

Вузенькою симпатичною алейкою, що веде до виходу з території інтернату, йдуть дві дівчини. Я усміхаюся їм та раптом згадую, що у крутоверті дитячих емоцій майже не фотографувала.

Запитую, чи можна їх клацнути і прошу поговорити між собою, аби кадр вийшов динамічнішим. Потім пропоную розгорнути «140 децибелів тиші», яку вони тримають в руках і «почитати».

«Ой, а ще підніміть трохи книжку, щоб було видно обкладинку», – прошу своїх моделей. Сміються, кидають одна на одну злегка сором’язливий погляд і виконують прохання.

  1 19 3 IMG 0532 2
Дівчата посміялися, трохи посоромились, але погодились сфотографуватися з книжкою

«Дякую», – показую їм, торкаючись правою рукою чола і підборіддя так, як кілька хвилин тому це робили вони, прощаючись з Бачинським. І лише тепер розумію, що вже кілька хвилин жваво спілкуюся з дівчатами без жодних складнощів. Звісно, тицьнути пальцем на книжку чи фотоапарат, щоб показати, що ти хочеш, – легко. Вочевидь, є безліч життєвих ситуацій, коли порозумітися без спільної мови куди складніше. Та з іншого боку, спільна мова аж ніяк не є гарантією порозуміння. Тож на думку спадає вже інша дитяча книжка – «Як зрозуміти козу» Мар’яни Прохасько та Тараса Прохаська: «І якщо хтось запитає, як зрозуміти козу, я відповім, – написало мудре кротеня Муркавка, – дуже просто, треба лише хотіти її зрозуміти».

Ірина Гищук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*