Співчуття замінити розумінням, а жалість — допомогою чи підтримкою…

Співчуття замінити розумінням, а жалість — допомогою чи підтримкою… ПОМЕШКАННЯ

Нещодавно на одному з популярних інформаційно-аналітичних ресурсів Львова у розділі «Блоги» з’явилася історія молодого журналіста, що розповів про те, крізь які труднощі проходить незряча людина під час пошуку помешкання.

«…Я вдруге за останні два роки не можу знайти квартиру через те, що стикаюся зі страшенною дискримінацією як з боку маклерів чи ріелторів (посередників, одним словом), так і власників квартир», — пише автор у своєму блозі. Хлопець розповідає, що вперше зіткнувся із дискримінацією минулоріч улітку. Із липня по вересень він безуспішно шукав квартиру, адже переговори з власниками квартир чи їхніми посередниками у момент, коли ті дізнавалися про особливість хлопця, припинялися. Відмова. «Найгірше, що пояснень про те, що я самостійний, не потребую догляду (чи нагляду?), працюю і зможу справно платити і зберегти майно квартири в належному стані, ніхто вже не слухав. А відмовляли мені під різними приводами: не зможу оплачувати вартість помешкання; можу щось зробити з газом, що може призвести до вибуху чи пожежі; можу випасти з балкона (це була одна така відмазка, квартира була на дев’ятому поверсі)», — розповідає блогер.

Спершу хлопець ображався на таке ставлення, а потім уже сміявся із абсурдності відмовок: «Іноді я просто заради спортивного інтересу слухав ці відмови, бо хотів знати, як далеко може зайти людська тупість, неосвіченість і недалекоглядність». Тоді знайти помешкання допомогли друзі. «Але життя йде своїм шаленим темпом, і в ньому настають зміни, які знову змушують переїжджати і, відповідно, знову доводиться шукати житло. І знову та сама дискримінація», — зауважує журналіст.

«Вижити на одну пенсію нереально», — сказала власниця львівської квартири з Жидачева. І це при тому, що я 15 хвилин тому сказав їй, де я працюю і так далі. Ні, вона цього не запам’ятала. Бо Радянський Союз тече в її крові і пульсує в її серці. Бо в Радянському Союзі незрячих (як і інших людей з особливими потребами, чи як там воно правильно) ізолювали від суспільства», — пише автор і наголошує: зараз реалії інші, але ж хто це скаже неосвіченим, хоч і з вищими освітами українцям? «Можна в законодавстві хоч сто разів прописувати, що дискримінація заборонена; можна прописати всі можливі і неможливі види дискримінації і призначати за них найсуворіші покарання, але це не буде діяти, бо в головах — «совок». А написав я це все для того, щоб сказати: люди, не бійтеся думати глибше і дивитися ширше. Припиніть мислити радянськими стереотипами. Зрозумійте, що зараз часи інші, і співчуття краще замінити розумінням, а жалість — допомогою чи підтримкою. І ось коли більшість це зрозуміє, тоді й настане справжня декомунізація. Декомунізація головного мозку», — підсумував блогер. За щасливим збігом обставин, наступного дня після публікації тексту він знайшов помешкання — трапилися адекватні та розумні люди, що здавали житло.

Цю історію прокоментувала Оксана Рубай, виконувачка обов’язків директора Львівського міського центру соціальних служб, сім’ї, дітей та молоді Львівської міської ради: «На мою думку, це точкова ситуація. У Львові організації, які займаються справами інвалідів, мають пріоритет. Діє окрема програма міської ради з дофінансування статутної діяльності таких організацій. У цьому випадку незрячий, мабуть, не знайшов соціальну службу, яка б йому допомогла. Чи прагнув самостійно вирішити свою проблему. Наприклад, ми — Львівський міський центр соціальних служб, сім’ї, дітей та молоді — залюбки допомогли би йому, і не було би потреби у маклерах чи ріелторах.

Ще давніше, за «минулої влади», у нас почали діяти соціальні фахівці. Їх налічувалося 12 тисяч на всю Україну, розподілені відповідно до кількості населення в кожному регіоні, аби забезпечити ефективну роботу із людьми, які потребують додаткової соціальної опіки. Згодом нові керівники держави вирішили, що таких працівників нам не треба. Відбулося скорочення, однак із одним рекомендаційним реченням, мовляв, можна залишати таких соціальних фахівців, та у межах своїх місцевих бюджетів. Чимало міст не могли собі цього дозволити фінансово. Тільки Київ, Львів та Одеса залишили проект. Варто зауважити, що інші міські голови сьогодні повинні взяти собі це на озброєння, адже наша робота значно допомогла мешканцям. Зокрема, це безплатні соціально-педагогічні, соціально-медичні, психологічні, соціально-економічні, інформаційні та юридичні послуги сім’ям, дітям та молоді, які перебувають у складних життєвих обставинах, підтримка жінок та дітей, які потерпіли від насильства, реабілітаційні програми для дітей та молоді з функціональними обмеженнями та багато інших послуг. До слова, нашому центру нещодавно подарували квартиру для одного хлопця, який є незрячим… Отже, не варто залишатися наодинці із своїми проблемами. У нас є фахівці, які допоможуть їх вирішити та подолати складне становище».

Львів

Христина Горобець

„Голос України”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*