Як соціалізувати дітей з обмеженими можливостями

Прогулюючись вуличками Мюнхена, Барселони чи Кракова звертаєш увагу, як багато людей у інвалідних візках чи дітей із особливостями розвитку. Їх реально помічаєш у громадському транспорті, кафе, парках. І щиро дивуєшся, що цих людей у нас практично не видно. То де ж вони?

Насправді, не секрет, що у нас для людей із особливими потребами бракує умов для вільного пересування містом, бракує можливостей для інтеграції в суспільство, і, що найважливіше – ще не зовсім склалося із толерантним ставленням і сприйняттям. Не розібравшись, більшості простіше втекти від незвичного: вважати, що “інакшість” заразна. Хоча воно зовсім не так.

У той час, коли бельгійські знайомі просять допомогти поширити новий аплікейшн для телефонів, розроблений для людей на візку в кожному місті, де на інтерактивній карті позначаються усі локації із зручним доступом, де є спеціальні ліфти, пандуси і усі умови для відвідування, чи існує ціла мережа кафешок для людей с особливими потребами на базі тренінгових центрів, зокрема Brownies & DownieS в Голландії, у нас ми маємо поки в першу чергу працювати із прийняттям, аби час для кафешок та спеціальних додатків на телефоні настав і для нас.

Питаю в свого знайомого іспанця Хосе, який більше 20 років займається впровадженням інклюзивної освіти в Іспанії, Каталонії і з 1999 року допомагає Україні, як він бачить наш прогрес на сьогодні? Як далеко ми від “перемоги”?

Хосе переконаний, що крок за кроком процес іде і що під лежачий камінь вода не тече. Наразі в Україні багато уваги приділяється темі інклюзивної освіти, більше стало і заходів і проектів підтримки, що не може не радувати. Дуже добрим є той факт, що перша леді зараз активно взялася за підтримку дітей із особливими потребами і це додає потужної підтримки процесу.

“У нас в Іспанії дуже добре розвинута інклюзивна програма і є підготовка фахівців, тому суспільство сприймає цю тему легко та адекватно. Єдине, над чим нам потрібно більше працювати – це матеріально-технічне оснащення центрів, тут є великі прогалини. В Україні ж я практично не бачу дітей із особливими потребами у школах, вони не інтегровані поки що. Навіть дітей в окулярах не бачу. Їхні мами їх носять у сумках. Звучить як анекдот, але це реально так”.

Хосе Муньос представляє іспанську громадську організацію ТАНУ, яка вже 17 років реалізовує проекти допомоги в Україні, зокрема в м.Нікополь. Це щорічні прийоми іспанськими сім’ями українських дітей. Щороку більше 50 підлітків з соціально незахищених верств населення відвідували іспанські родини для оздоровлення, переймання досвіду ведення іншої моделі родини, яку вони зможуть використовувати для побудування власної здорової та відповідальної моделі життя.

13 років Хосе Муньос та його команда реалізовували проекти з покращення навчальних процесів та реабілітації у Нікополі для дітей з легкою формою інвалідності, аби випускники могли мати професію, здобуту в інтернаті і після випуску не були кинуті напризволяще. У цьому проекті взяло участь 115 підлітків із затримкою розумового розвитку від 10 до 18 років, які перебували в інтернаті, адже в місцевості більше спеціалізованих закладів немає. Міжнародну премію TELVA у 2012 році організація ТАНУ здобула за проект реабілітації та покращення освіти для дітей із високим ступенем інвалідності у Плискові – тут було посаджено 150 фруктових дерев, закуплені меблі для реабілітаційних кімнат та найнятий додатковий персонал для догляду за дітками. Без цих нянечок, фактично, деякі дітки могли залишитися без їжі або не бути переодягненими.

Власне, проекти допомоги Плисківському дитячому дому-інтернату ІІІ профілю зробили наше знайомство із Хосе та його організацією Тану можливим. Наш ФБ “Велвет хартс” був заснований саме після поїздки в Плисків у 2010 році і відтоді ми опікуємся цим закладом.

Ми із колегами у фонді бачимо цей процес як надзвичайно важливий у процесі формування свідомого суспільства. Дітям, які мають труднощі у фізичному чи розумовому розвитку не потрібні співчуття та жалість, їм потрібен механізм, заснований на законі, який буде чітко працювати та забезпечить їм доступ до освіти, що, у свою чергу, дасть їм шанс на самостійне та щасливе життя.

На жаль, ніхто не застрахований опинитися із такою дитиною сам на сам і хотілося аби діти, що мають труднощі у фізичному чи розумовому розвитку, були повноцінними та рівноправними членами суспільства, змогли працювати, заробляти собі на життя, самостійно організовувати свій побут, створювати родини та бути щасливими. Але для цього їм треба дати змогу отримати освіту, навички та професію.

А все ж починається з малого:

– зі вчительки у Львівській школі, яка вирішила ризикнути і вперше започаткувати практику з навчання сліпої дівчинки, не маючи жодного досвіду викладання сліпим. Дівчинка успішно інтегрувалася у процес і навчалася із 30 звичайними дітками, опанувала комп’ютер та пише фарбами;

– починається із заснування молодою громадською діячкою садочку інклюзивного типу для того, щоб більше діток із особливостями розвитку отримали доступ до адаптації у суспільстві та навчання;

– починається із готовності батьків здорових діток пояснювати вдома, що дітки із особливими потребами такі самі, і мають рівні права, а трохи допомоги, прояву доброти та емпатії у класі ще нікому не завадили.

МИ ХОЧЕМО, щоб якомога більше людей знали і розуміли, що таке реальна інклюзія, як вона працює, має реалізуватись і що дає усім дітям та суспільству.

Олександра Балясна

«Обозреватель»