У Європі інвалідність — не перепона для всиновлення. Чому не так в Україні?

У Конвенції ООН про права інвалідів зазначається, що інвалідність — поняття, яке еволюціонує, і воно не має заважати людям з ознаками інвалідності повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими. Ратифікувавши її у 2009 р., Україна зобов’язалася не допускати дискримінації стосовно таких людей, приводячи національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів. Проте великих зусиль у цьому напрямі чомусь наша держава не докладає. Відтак фіксуються численні порушення прав людей з інвалідністю, зокрема у сфері опікунства, опіки та всиновлення дітей.

Розлучити родину
через синдром Дауна

Недавно українці стали свідками незаконних дій представників органу опіки та піклування на Житомирщині, які намагалися відібрати у Галини Лук’янчук малолітню внучку лише через те, що разом із ними проживає її син із синдромом Дауна. Дівчинка перебувала під опікою бабці з п’ятимісячного віку, оскільки її матір позбавили батьківських прав. Разом із 27-річним сином Галини вони жили дружньою родиною. “Мій хлопчик хоч і дорослий, але тихий і добрий, як кошеня. Він ніколи не виявляв агресії. З Лізою у нього чудові стосунки: вони разом гралися в пісочниці, вчили абетку”, — розповідає жінка.

Проте представники соцслужб іншої думки. Спершу вони намагалися звинуватити бабцю-опікуна в неохайності, мали претензії до старих меблів у кімнаті дівчинки та навіть до немодних фіранок. “Я купила новий тюль, замовила ламбрекени, змінила люстру. Потім мені довелося поміняти віконні рами, ванну і навіть батареї парового опалення. Будинок у мене великий: 4 кімнати, кухня та ще простора веранда. Довелося попрацювати, але чого не зробиш заради любимої внучки”, — каже жінка.

Проте навіть після цього представники служби опіки та піклування не дали родині спокій. Вони знайшли більш значущий, на їхній погляд, недолік — спільне проживання малолітньої дитини з дорослим чоловіком, хворим на синдром Дауна. Мовляв, його присутність загрожує здоров’ю та безпеці дівчинки. Хоча фактів агресії чи насилля з його боку в родині ніколи не спостерігали, що підтверджують усі Галинині сусіди. Але це не дуже цікавило соцпрацівників, які забрали онуку в притулок до винесення рішення суду з позбавлення її бабусі права на опіку.

Це був страшний удар для родини. Щоб полегшити страждання матері й маленької племінниці, хворий син навіть погодився переїхати до інтернату для інвалідів. На щастя, суд першої та апеляційної інстанції став на сторону бабці-опікуна. Після чого родина Галини знову возз’єдналася. Проте за цих довгих 5 місяців постраждали всі її члени: маленька онука, яка провела в притулку 5 місяців, переживши дуже сильний стрес, що позначилося на її здоров’ї, хворий син-інвалід, який також був змушений піти з родини, і бабуся, що лишилася сама й мала через суд відновити справедливість. І це їй, попри опір соцпрацівників, які могли бути зацікавлені у передачі дівчинки чужим заможним людям, таки вдалося зробити.

Формальне правосуддя через законодавчий хаос

Чого не скажеш про сім’ю Імереллі з Вінниці, якій через інвалідність було відмовлено у праві на всиновлення дитини. Руслан і Марина Імереллі — відомі правозахисники й активні громадські діячі. Вони є членами правозахисної організації “Юзер”, яка допомагає людям з психосоціальними захворюваннями подолати соціальну стигматизацію і повернутися до повсякденного життя. Самі виростили дітей і мають на опікунстві недієздатного члена сім’ї. Ніхто навіть не скаже, що в цих успішних, соціально-активних людей є захворювання, яке, згідно з наказом Міністерства охорони здоров’я від 20.08.2008 р. №479, не дозволяє їм бути усиновлювачами.

Йдеться про епілепсію, що має ознаки стійкої ремісії і в усьому цивілізованому світі не вважається перешкодою для всиновлення дітей. Проте в Україні люди з таким діагнозом, попри низку міжнародних зобов’язань, зазнають жорсткої дискримінації, насамперед через вади чинного законодавства.

Підтвердження цього — рішення національних судів, котрі всі як один ухвалювали відмову у взятті сім’ї Імереллі на облік кандидатів у всиновлювачі, посилаючись на вищезазначений нормативний акт. І суддів чомусь не бентежило, що він суперечить міжнародним зобов’язанням України та порушує права людини.

— Такий формальний підхід судової влади до вирішення спору не відповідає принципу верховенства права, — впевнений адвокат сім’ї Імереллі Іван Ліщина. — Адже суд повинен був узяти до уваги особливість цієї справи з огляду на те, що, завдяки ратифікації Україною Конвенції про права інвалідів, позивачі, як люди з інвалідністю, отримали право на всиновлення. Однак внаслідок ратифікації зазначеного міжнародного договору виникла прогалина в законодавстві стосовно пріоритетності застосування інших міжнародних договорів, зокрема Конвенції про права дитини, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Натомість у Конвенції про права інвалідів зазначено, що Україна, яка ратифікувала її, повинна забезпечувати права та обов’язки людей з інвалідністю у питанні всиновлення дітей.

Діагноз — не вирок

Розуміючи це, судді могли звернутися до Верховного суду України з проханням внести, відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства, подання до Конституційного суду України щодо конституційності норми наказу Міністерства охорони здоров’я від 20.08.2008 р. №479, яка не дозволяє позивачам через інвалідність стати усиновлювачами. Проте ні перша, ні апеляційна та касаційна інстанції не пішли на такий крок. У результаті сім’ї Імереллі було відмовлено у праві на всиновлення дітей.

“Таким чином мене ніби звинуватили у злочині проти дітей, якого я не скоював”, — розповідає про свої відчуття після отримання невтішних висновків української Феміди правозахисник, помічник голови комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Руслан Імереллі. — Тому, щоб встановити справедливість, я наполіг на поданні скарги до Європейського суду з прав людини. Адже лише за його сприяння можна внести відповідні зміни до українського законодавства, прибравши з нього дискримінаційну норму, через яку страждають тисячі людей з таким діагнозом, як у мене. Вони виховують своїх дітей, але позбавлені права на всиновлення. Це правовий нонсенс, на який, на жаль, ніхто не звертає уваги в Україні.

На запитання, як же цю проблему вирішують за кордоном, Руслан Імереллі відповів, що в цивілізованому світі такої дикості, як у нас, немає “Там узагалі медицина настільки розвинена, що таке захворювання, яке після травми голови почало мене турбувати, вважається виліковним. Тому отримати групу інвалідності з епілепсії на Заході неможливо. А в нас такий діагноз одразу стає для багатьох людей вироком на все життя”, — резюмує він.

Сподіваємося, Європейський суд з прав людини вирішить таку соціально-правову проблему, яка зачіпає інтереси не лише великої кількості потенційних усиновлювачів, а й позбавлених батьківської любові дітей-сиріт.

Олександра Тимощук

ZN.UA

2 реплік к “У Європі інвалідність — не перепона для всиновлення. Чому не так в Україні?”

1. Sapiens :

   14.07.2014 о 05:10

   Якби тільки це… Людині 3 37 річним стажем водіння, транспортний МСЕК забороняє водити авто через інвалідність, яка триває 38 років… Хоча визнає, що за станом здоров’я авто йому потрібне??? Усюди у нас тільки формальний підхід без врахування особливостей. Але… за певну мзду, можна вирішити все! І ні кого не хвилює звідки у інваліда можуть бути зайві гроші???

   Відповіcти
2. Лариса :

   17.07.2014 о 10:25

   це дискримінація. подавайте на них в суд

   Відповіcти