Людина з інвалідністю в Україні: без права на захист, без права на слово, та без права на право

Людина з інвалідністю в Україні: без права на захист, без права на слово, та без права на право ЗЛОЧИН ПРАВООХОРОНЦІ ПРАВОПОРУШЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ІНВАЛІДНІСТЬ

Стаття «Юрій Крикунов і його оборудки з «інвалідними» підприємствами: що залишилось за кадром» була присвячена виявленню нами з Владиславом Бовсуновським зловживань столичного чиновника у сфері працевлаштування людей з інвалідністю. У цій публікації згадувалося, зокрема, про відсутність реакції Нацполіції на мою заяву щодо цих фактів. Сьогодні я розповім про роботу правоохоронців протягом минулих майже п’яти місяців з моменту подачі заяви.

Отже, 5 жовтня 2016 р. я звернулася за захистом своїх прав до Головного управління Національної поліції в м. Києві (вул. Володимирська, 15), куди мені допоміг дістатися Владислав. Чому до міста, а не в район? Тому що підприємства громадських організацій осіб з інвалідністю (ГОІ), яких ми не виявили, зареєстровані у різних районах столиці.

Пригоди почалися вже на вході правоохоронного органу, де на нас чекали близько десяти сходинок (приблизно шість — на ґанку і решта — у приміщенні Управління) з приставними швелерами. Остання конструкція виявилася непридатною до використання, тож Владислав підняв мене разом з візком сходами.

Далі труднощі та перешкоди разом з порушеннями поліцією чинного законодавства накопичувалися за принципом сніжного кому. Так, для подачі заяви черговий змусив нас чекати прийому громадян. Я перепитала свого супроводжувача, чи правильно він зрозумів сказане. Адже згідно з п.п. 1 і 6 Розділу ІІ Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах поліції заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події (надалі — Інструкція) повідомлення про кримінальні правопорушення приймаються негайно.

Поговоривши з черговим повторно, він кивнув мені: «Чекаємо…».

Коли ж прийом, нарешті, розпочався на 20 хвилин пізніше заявленого часу, працівник, який його вів, здивовано запитав Владислава: «А чому Ви самі не подали цю заяву?». Звернення з цим питанням до мого супроводжувача, а не до мене свідчить про низький рівень культури поводження полісменів з людьми, які мають інвалідність. До того ж, прозвучало воно після мого зауваження щодо недоступного входу до органу, покликаного захищати мої права. Тобто представник правоохоронної системи пропонує обмеження пересування людини на візку замість створення для неї доступного середовища.

Заяву у мене таки прийняли. Однак без попередження про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про злочин і видачі талону-повідомлення про реєстрацію мого звернення в журналі єдиного обліку. Більше того, на мої спроби підтвердити свою особу та підписати таке попередження службовець поліції Києва категорично захитав головою, мовляв «Не потрібно!». Це грубо порушувало вимоги згаданої Інструкції, тому я подумки готувалася до повторного візиту.

Однак далі події розвивалися за гіршим сценарієм, ніж я припускала.

Згідно зі ст. 214 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) відомості про злочин слідчий вносить до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) протягом 24 годин після подання заяви цього моменту розпочинає досудове розслідування. Тим не менш, 6 жовтня в телефонному режимі працівниця канцелярії поліції Києва сказала, що мою заяву направили до Солом’янського управління без занесення до ЄРДР.

Минуло ще одинадцять днів, і мені на мобільний зателефонував оперативний працівник Солом’янського УП Корнієнко Олексій і призначив мені зустріч для взяття з мене пояснень. Коли ж я запитала, чи внесено мою заяву до Реєстру, він сказав, що слідчий не вбачає складу злочину, тому передав її оперативнику на перевірку. При зустрічі пан Корнієнко записав пояснення з моїх слів, хоча до початку досудового розслідування не мав права цього робити.

Зачекавши ще чотири дні, я вирішила подати скаргу на слідчого за те, що він не виконує вимоги ст. 214 КПК України, для чого поцікавилася в Олексія Корнієнка, як звати слідчого, який передав йому заяву на перевірку. Він назвав начальника слідчого відділу Радченка Євгенія Вікторовича, сказав, що моя заява перевіряється за Законом України «Про звернення громадян», і намагався переконати мене не подавати до суду. Що ж. Інструкцією, затвердженою Наказом МВС України від 06. 11. 2015 р. № 1377, дійсно передбачено такий порядок розгляду заяви, якщо слідчий не вбачає складу злочину. Однак у моїй заяві було описано склад злочину, а чи було його вчинено і ким саме повинно встановити слідство. Тому з оперативником я не погодилася і вирішила продовжувати боротьбу.

Наступного дня після цієї розмови мені зателефонував чоловік, який сказав, що мене турбують з Солом’янського УП, і представився майором поліції Радченком Михайлом Анатолійовичем. Розмовляв російською мовою, називав мене лише на ім’я. Сказав, що знає про мій конфлікт з оперативним працівником Олексієм Корнієнком і що 24 години на внесення даних про злочин — лише теорія, яка заважає їм, оперативним працівникам, виконувати свою роботу. При цьому виконання вимог ст. 214 КПК України він назвав буквоїдством, хвалився, що має великий досвід підготовки висновків про відсутність в діяннях осіб складу такого правопорушення. Коли ж я зауважила, що такі висновки суди визнають неправомірними (теж з власного досвіду), він натякнув на те, що, якщо я доб’юсь цього через суд, то моя справа все одно довго пилитиметься на полиці.

Свої погрози ми з ним виконали. Я добилася початку досудового розслідування з 6 грудня 2016 року, а він — затягування цього процесу. Так, формально слідство триває три місяці, а слідчий Мельник С. П. (імені не знаю, бо він уникає спілкування зі мною) не визнає мене потерпілою. Натомість намагається незаконно допитати мене в якості свідка. На перший погляд, статуси цих осіб дуже схожі: обом відомі обставини, які підлягають доведенню розслідуванням. Однак різниця між ними суттєва. Зокрема, потерпілий має право на відшкодування шкоди, заподіяної злочином, а свідок — ні. Потерпілий має право давати показання, а для свідка це — обов’язок. Свідок несе кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань, а потерпілий — ні.

Про таку бездіяльність слідчого я повідомила начальника слідства Солом’янського управління поліції та Київської місцевої прокуратури № 9 (колишня прокуратура Солом’янського району м. Києва) і попросила їх дати Мельнику відповідні вказівки. І лише завдяки цьому мені стало відомо, що процесуальним керівником у провадженні за моєю заявою є прокурор Володимир Федоренко. Але і він, вивчивши моє звернення та дізнавшись, що справа стосується Юрія Крикунова, не вчинив жодних дій і взагалі перестав зі мною спілкуватися.

Тоді я вирішила пошукати захисту в Солом’янському суді Києва і написала туди скаргу до слідчого судді на підставі ст. 303 КПК України, якою просила зобов’язати прокурора розглянути моє звернення. І от, 16 лютого слідчий суддя Олександр Бобровник виніс ухвалу про задоволення скарги. Цікаво, що цей представник судової влади має погану репутацію у правозахисників. Одні кажуть, що він не задовольнив ще жодної скарги на слідчих і прокурорів. Інші пишуть про дике рішення щодо легалізації шлюбу з небіжчиком, що вийшло з-під його пера. Однак в даній ситуації він вирішив виконати закон і стати на захист людини, яка його потребувала.

Побачимо, чи згадають прокурор і слідчий, що невиконання будь-якого рішення суду, яке набрало законної сили, є злочином, передбаченим ст. 382 Кримінального кодексу України.

Наталія Крук

KNK.media

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*