Роман Гутник: перемогти всупереч долі

Історія п’ятдесятирічного львів’янина Романа Гутника схожа на історії тих людей, доля яких змінилася за одну мить, випробовуючи їх на міцність та витривалість. Падіння з висоти внаслідок обривання тросу, відтак – довгі місяці й роки боротьби з недугою, пошуки себе й чималий поступ у всіх сферах життя – всупереч долі та невтішним прогнозам медиків.

«Іноді жартую, прикидаючись п’яним»

«Я працював тоді в бригаді будівельників, ми виконували комплексні роботи. Пам’ятаю, після падіння ще зумів підвестися й побігти – чомусь у зворотному від колег напрямку … – розповідає учасник багатьох Параолімпійських ігор, неоднократний чемпіон Європи, заслужений майстер спорту України Роман Гутник. – Медики не давали шансів, кажучи, що не зможу підвестися з ліжка, але я не вірив їм: я був молодий і мав свої плани на життя…»

Дивлячись на спортивну статуру чоловіка, впевнене усміхнене обличчя, важко повірити, що впродовж 25 років пан Роман пересувається за допомогою інвалідного візка. Незважаючи на це, він веде доволі активний спосіб життя, постійно перебуває в русі: «Хоч я й на візочку, але трохи гультіпака, завжди в мандрах…» – жартував на мою чергову спробу домовитися про інтерв’ю пан Роман.

Ще на лікарняному ліжку чоловік вирішив: нікого не звинувачуватиме й не вживатиме ніяких заходів щодо винуватців трагедії: «Після декількох розмов зі слідчим зрозумів: шукатимуть винних й обов’язково знайдуть, ув’язнять кранівника, а в нього – сім’я, діти… Того, що сталося, вже не змінити, навіщо ламати комусь життя? Я досі можу приїхати на колишнє місце праці й спілкуватися з колегами не ховаючи очей…»

…А потім було повернення додому й тривалі виснажливі тренування, переосмислення цінностей та життя, яке суттєво відрізнялося від того, «вчорашнього»: «Іноді мені кажуть, що в таких ситуаціях потрібно мати силу волі. Не можу зрозуміти цього трактування – була б у мене сила волі, мабуть, кинув би курити, а так… (Усміхається. – Авт.). – Просто треба було жити далі… Я прокидався, прибирав у квартирі і впродовж трьох годин тренувався. У той час не було фахівців, які могли би проконсультувати з приводу тренувань, сам підбирав для себе вправи. В одній із телепрограм почув про те, що впродовж дня Валентин Дікуль піднімає близько 80 тон вантажу. Не міг у це повірити, але… Піднімаючи гирі, я зафіксував, що піднімаю близько 36 тон. Після таких інтенсивних навантажень розмір мого одягу змінився з 48 до 54… А потім у мене з’явився перший автомобіль – запорожець… І життя змінилося… Я закинув тренування і просто їздив містом. В той час я уже змирився з тим, що мої ноги – пам’ятки архітектури…

Розповів пан Роман і про курйозні моменти зі свого життя: «Сусіди часто допомагали мені дістатися до автомобіля. В їхніх очах спочатку я читав страх, розгубленість – так, наче вони несуть щось таке крихке… Потім звикли, почали ставитися по-іншому… Бувало, коли мене несли вулицею чи поліклінікою, я прикидався п’яним – люблю іноді так пожартувати. Дивлячись на мою кремезну статуру, перехожі охоче вірили…»

Навколо світу за перемогою

1991 рік став переломним роком у житті Романа Гутника: захоплення стрільбою з лука. «На початку я не відчував ніякого азарту, спорт став можливістю мати певне коло спілкування, проводити час за межами дому. У той період тренування відвідувало, окрім «ходячих», шість осіб-візочників, тренувалися, сидячи на стільцях – не було рухомої опори. Але потроху все змінювалося…» За сприяння голови правління Львівського обласного відділу Українського фонду “Реабілітація інвалідів” Ярослава Грибальського розпочалося налагоджування контактів зі шведами, в 1992 році було організовано перший реабілітаційний табір за участю шведів.

«Ми почали виїжджати за кордон, хоча грошей катастрофічно не вистачало… В 1994 за власні кошти поїхали в Польщу, де здобули командне третє місце». Життя почало набирати інших обертів. Хоча не було фінансування, доводилося долати чимало труднощів, пан Роман згадує ці роки з приємністю.

У 1996 році Український комітет подарував лучникам ліцензію на міжнародний виїзд, вперше для України з’явилася змога взяти участь в параолімпійських іграх. За період участі в спортивних змаганнях вдалося об’їздити чи не всю Європу.

«Кожна країна, кожне місто є унікальними, з лише їм властивою ментальністю. Наприклад, живучи в американській родині на акліматизації, не міг зрозуміти, як можна декілька днів перебувати вдома й спілкуватися зі знайомими лише по телефону, не маючи потреби в живому спілкуванні. Чи приходити в гості лише після запрошення. Мої друзі можуть прийти до мене будь-коли, не питаючи дозволу. Українці більш відкриті до людей, більше щирі… Дивувало, коли мені розповідали, що вітер за одну мить може «вкрасти» будинок. Як колишній будівельник, оглядаючи крихкі фанерні конструкції споруди, зрозумів, чому так відбувається…»

Запам’яталася і поїздка в Австралію: «Там неймовірно гарна природа. Ми жили в готелі, який викупили спеціально для нас, мали власний транспорт. На вулиці можна було побачити справжній зоопарк: зайці, що бігають парком чи під вікнами, червоногруді папуги, змії… Того року мені вдалося за один рік зустріти дві весни. «Побував і в Австралійській «Опері» – туди нас привела братова Романа Шухевича, пані Таня»…

Але з найбільшим трепетом пан Роман згадує літній чемпіонат з Європи в Італії, місто Фолініо. «Майже перед самою поїздкою на змагання я повертався з концерту Оксани Білозір, впав із візка і зламав ногу. Ногу склали криво, я був у гіпсі, постійно відчував дискомфорт, але… Отож не дивно, що медаль, яку отримав в Італії, для мене найдорожча з усіх» (Усміхається. – Авт.). (У цій олімпіаді Роман Гутник став бронзовим призером Європи).

Розповідаючи про своє перебування в Італії, пан Роман додає: «Ми жили в Аппінінах, під горою. Пам’ятаю запах хвої та безліч виноградників навколо, які ніхто не загороджує. В місті росте багато мандарин – їхні плоди лежать на землі, але ніхто не збирає їх – італійці принципово купують мандарини в крамницях…»

Ми – наче європейські «бомжі»…

«Побувавши в багатьох країнах, дивуюся, наскільки добре там влада піклується про людей, особливо тих, які мають фізичні обмеження. Мене вразив рівень сервісу в швецькій лікарні – коли заходиш туди, забуваєш, де ти знаходишся – усюди – басейни, квіти, акваріуми з рибами. Очі розбігаються. От коли ви заходите в будь-яку українську лікарю, що одразу привертає до себе увагу? Правильно, запах ліків… У Швеції цього немає. Там якщо людина отримала інвалідний візок, вона будь-коли може його поміняти. Туалети пристосовані для того, аби в них можна було спокійно заїхати на візочку… Матраци на лікарняних ліжках в нас – збиті в грудочки, а там – спеціальні матраци, що мають надувні соти – аби не було пролежнів. А ще – у швецьких лікарнях стоять велосипеди й самокати. Коли я запитав, навіщо, мені відповіли: «Можуть знадобитися…» Виявляється, коли хтось хоче поїсти, він має пересуватися в їдальню тунелем завдовжки 300-400 метрів. Отоді я й зрозумів, з якою метою стоять велосипеди…

Нам ще до цього рости й рости… Пригадую, коли мій товариш із Польщі колись запитав мене, яку матеріальну допомогу отримує моя дружина, як людина, яка оформлена по догляду за непрацездатною особою, і почув відповідь, він перепитав: «За годину?». – «За місяць…» Далі пролунала фраза, яку не озвучиш для преси…»

Я не інвалід, інваліди сидять у парламенті

«Я не інвалід, я людина з фізичними обмеженнями. Інваліди сидять у парламенті, – відповідає на моє запитання щодо труднощів у побуті Роман Гутник. – Щиро кажучи, іноді дивуюся молодим людям, які мають всі можливості для того, аби жити повноцінно і яскраво, так невміло розпоряджаються власним життям, часто зловживають алкоголем. Я на своєму інвалідному візку об’їздив чи не увесь світ, маю квартиру, декілька авто, виконую всю роботу в побуті…

Сумно, що молодь зараз «парникова», просиджує життя за комп’ютером, не цінуючи кожну його мить… Вже в 14 років я почав працювати у колгоспі. Це була змога не лише заробити власні гроші, але й просто відчути, як це – водити трактор. А ще мав постійну тягу до заліза. Тому й спеціальність обрав відповідну – електрозварник. Подобалося робити щось руками – різати, витинати, чеканити…»

(Витончені сувеніри з банок з-під кави, зроблені власноруч, кашпо – собаки та сови, та ще багато різноманітних речей для побуту – творіння рук пана Романа. – Авт.). Мріє пан Роман і про те, щоби здобути вищу освіту, щоправда, чи буде атестат гарантією працевлаштування – невідомо…

Звісно, не можна не згадати про сім’ю Романа Гутника, адже він – насамперед чоловік та батько. Про свою названу доньку Натаю розповідає не без гордощів: «Вона в мене – розбишакувата, на відміну від більшості дівчаток, бавилася пістолетами, а не ляльками. Люблю таких дітей, адже сам колись був таким…»

А щодо дружини – з Галиною пан Роман прожив більше чверті століття. Познайомились ще зовсім молодими. «Ну, що вам розповісти? Те, що ми стільки часу разом про щось свідчить (Усміхається. – Авт.). Я ніколи не почувався чужим у її родині, так само, як вона в моїй. Які риси ціную в Галинці? Мабуть, щирість і вміння говорити правду за будь-яких обставин. Іноді жартую, що через це вміння вона колись повернеться додому з фіолетовим макіяжем під очима…

Звісно, різні бували ситуації, якщо поряд була б чужа мені людина, мабуть, було би краще самому… Але… У важких ситуаціях завжди поруч Галина, – підтримає, розрадить. Якщо би не вона – хтозна, чи був би я досі живий…»

Zoryana Grabar

ХайВей