Байдужість як діагноз

Байдужість як діагноз МОЖЛИВОСТЯМИ ОБМЕЖЕНИМИ

3 грудня — Міжнародний день інвалідів

Цього дня чиновники всіх рівнів виявляють неабияку активність і дають чергові обіцянки: поліпшити життя, допомогти в працевлаштуванні і т. д. От тільки для самих людей з обмеженими фізичними можливостями це — звичайний день календаря, який нічим не відрізняється від завтра або вчора. Адже вони знають, чого варті обіцянки можновладців… По кілька років вони випрошують, щоб при вході в їхні під’їзди зробили пандуси, зняли на пішохідних переходах брівки… Якби байдужість була хворобою, то, на жаль, багато наших співгромадян могли б сміливо отримати групу інвалідності.

Киянці Ірині (на знімку) 28 років. Вона — як у фільмі: активістка, розумниця, красуня, от тільки не спортсменка. Майже половину свого життя дівчина провела в інвалідному візку.

  1 03 aDSC 0205 1

Але жаліти й тим більше оплакувати її не треба. Незважаючи на свої фізичні особливості, вона може дати фору багатьом так званим здоровим.

Мешкає Іра у звичайній столичній висотці на житловому масиві Троєщина. Двічі на тиждень їздить на роботу: веде гуртки з рукоділля для дітей-інвалідів у районному центрі реабілітації й у «Студії ДІМФО» (творче об’єднання дітей і молоді з обмеженими фізичними можливостями). Ще займається з учнями у себе вдома.

— Усе почалося з бісеру. Спочатку, ще малою, плела браслетики, — розповідає Іра. Тепер у неї вдома цілі полиці перетворилися на ліс дерев із бісеру. Нині вона ще й в’яже іграшки, вишиває стрічками, робить прикраси.

У себе у квартирі Іра — цілком самостійна особистість. Уміє й дуже любить готувати. У неї багато друзів. Шкода лише, гуляти з ними вулицями їй складно. А все тому, що найелементарніших умов для пересування таких, як Іра, у нашій столиці немає.

— Навіть просто сходити в кінотеатр я не можу, тому що там обов’язково на вході буде купа сходів. А нещодавно взагалі трапився веселий випадок. До мене приїхала подружка, і ми вирішили піти в PіnchukАrtСentre. Я заходжу, а там одразу на вході охорона. Вони мене бачать і кажуть: «А до нас із візками не можна». Ну, я спробувала їм пояснити, що без нього я, взагалі-то, теж не зможу… Зрештою мене пустили, але сам факт! Я колись була в Німеччині, то там зовсім по-іншому ставляться до людей з інвалідністю. Там абсолютно все доступне: кожне кафе, магазин…

А в нас Ірі довелося 8(!) років вести нелегке листування з міською і районною владами, щоб при вході в її під’їзд встановили пандус. «А до цього мусила або тільки з батьками виходити-заходити, або чекати когось із сусідів. Узимку могла по кілька годин на морозі стирчати…»

Незважаючи ні на що, Іра вирішила вести активне життя. Намагається навіть приборкати громадський транспорт. Взагалі-то, суто теоретично, сучасні автобуси й тролейбуси з низькою посадкою можуть значно полегшити життя інвалідам. Для цього потрібно тільки, щоб водії під’їжджали максимально близько до брівки. І тоді навіть без сторонньої допомоги людина у візку може потрапити в салон.

— Але, на жаль, цього ніхто не робить. Вони зупиняються в найкращому разі за метр від брівки, хоча чудово бачать, що я стою на зупинці… І тоді доводиться знову когось просити про допомогу. Окрема розмова — метро. За правилами, інвалідів мають забезпечувати супроводом. Супровід — це дві бабусі зі швабрами. А ти стоїш і думаєш: виживеш після спуску з ними чи ні? Адже вони уявлення не мають, що з тобою робити і з якого боку підійти.

Не легше і з таксі. Іноді таксисти можуть просто взяти й поїхати, побачивши, що їхній пасажир — інвалід. Саме такі «дрібниці» ускладнюють і без того непросте життя інвалідів. Адже навіть звичайна брівка виявляється нездоланною перешкодою…

— Найважливіше — зрозуміти, що такі люди, як Іра, могли б бути цілком самостійними в суспільстві, якби не ці побутові нюанси, — розповідає викладач центру «Студія ДІМФО» Ілона Цвигун. — В ідеалі потрібно, щоб діти з обмеженими можливостями (ті, хто може) ходили у звичайні дитячі садки й школи. Тоді б суспільство звикало до них, а вони до суспільства. Але для цього необхідні хоча б елементарні умови: спуски на сходах, туалети для інвалідів…

За підрахунками Всесвітньої організації охорони здоров’я, близько 15% населення світу, або приблизно мільярд осіб, мають ту чи іншу форму інвалідності. При цьому в багатьох країнах люди з вадами зору або навіть в інвалідних візках ведуть повноцінне життя. На жаль, у список цих «багатьох країн» Україна не входить.

Нещодавно в Іри була племінниця. «Просила, щоб я прийшла до неї на свято в дитсадок. Я кажу: «Сонечко, я б усе віддала, щоб це зробити. Але як же я зможу, якщо в тебе там двоє величезних сходів…»

  1 03 aDSC 0333 2

  1 03 aDSC 0271 3

  1 03 aDSC 0186 4

Тетяна Градоблянська

Фото Андрія Нестеренка

„Голос України”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*