Передусім, оптимістка

Передусім, оптимістка НАВЧАННЯ ІНВАЛІДІВ

  1 12 301112 1Кіровоградка Ірина Бойко у своєму житті досягла чималого – навчалася не лише у звичайній школі, а й у музичній, спочатку закінчила середній спеціальний, а потім і вищий навчальний заклади, має видатні спортивні досягнення, виховує сина, професійно займається тією справою, яка їй до душі

Звичайно, перелік вагомий, подумає читач, але так живе немало людей. Погоджуючись із цим, усе ж зауважу: Ірині творити своє сьогодення й майбутнє все ж набагато важче, аніж іншим, бо вона є інвалідом другої групи з ураженим опорно-руховим апаратом. І хоча ознаки недуги проявилися в неї у чотири роки, та лікарі й досі не можуть дійти спільної думки щодо причини її виникнення.

– Навчаючись у школи № 24, я не відчувала якоїсь упередженості до себе чи дискримінації, – розповідає Ірина. – А коли траплялися поодинокі випадки, коли хтось із мене насміхався, ображав, то на мій захист завжди горою ставав один хлопчина. Одночасно із загальноосвітніми предметами опановувала гру на фортепіано в музичній школі № 1 імені Генріха Нейгауза. Грати мені подобалося, тому мріяла після 11-ти класів вступати на навчання до музучилища або ж на музично-педагогічний факультет педуніверситету…

Однак музикантом дівчині не судилося стати, бо, як сказали їй у приймальній комісії в педуніверситеті, музичному працівникові в дитсадку потрібно не лише грати, а й показувати дітям танцювальні рухи.

Попрацювавши недовгий час після закінчення курсів машиністок секретаркою у щойно заснованому Кіровоградському міському товаристві інвалідів, Ірина активно зайнялася інвалідним спортом: настільним тенісом, плаванням, легкою та важкою атлетикою. Тренувалася настільки активно й цілеспрямовано, що з плавання навіть отримала звання кандидата в майстри спорту. І саме у плавальному басейні на спортсменку звернув увагу заслужений тренер України В’ячеслав Жуков і запропонував їй займатися під його керівництвом важкою атлетикою.

Вагомі результати не забарилися і в цьому виді спорту! Найбільшим досягненням Ірини стала золота медаль на Чемпіонаті Європи з паверліфтингу в Росії, яку вона здобула 1996 року (змагання серед жінок з ураженням опорно-рухового апарату, вагова категорія – 60 кілограмів). Там-таки вона отримала і срібну медаль за підсумком виступів жінок усіх вагових категорій.

– Після Чемпіонату Європи я мала їхати на Чемпіонат світу в Данію, але лікарі не дозволили, – усміхаючись, продовжує свою розповідь Ірина. – Сказали, що через близорукість, піднімаючи штангу, можу осліпнути. Перелякали настільки, що довелося припинити активні заняття паверліфтингом та й спортом узагалі. Після закінчення школи в мені розвинувся комплекс: я боялася, що, якщо десь далі навчатимусь, то з мене там насміхатимуться. Однак після активних занять спортом настав час, коли опинилася на роздоріжжі: або сидіти вдома, або вчитися далі. Усе життя в чотирьох стінах не просидиш, подумала я, тому треба подолати свій страх і обирати собі майбутній фах. Мені імпонували професії юриста й медика. Вибрала другу і вступила до нашого міського медучилища. Закінчила навчання із червоним дипломом і отримала направлення на обласну станцію переливання крові, де і працюю вже тринадцять років. Спочатку – медсестрою, а згодом – лаборантом, після закінчення відповідних курсів. Медсестрою, якій переважно потрібно перебувати на ногах, мені важко було працювати, тому керівництво станції з розумінням поставилося до моїх проблем зі здоров’ям і перевело на посаду лаборанта. Нову професію швидко опанувала і виконую свої професійні обов’язки із задоволенням…

Ірина, бажаючи пізнавати щось нове й допомагати людям, не вдовольнилася одним дипломом. Тому вступила на заочне навчання до Кіровоградської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна” і здобула там фах реабілітолога (закінчила навчання, знову ж таки, з червоним дипломом!), набувши практичних і теоретичних знань з лікувальних фізкультури й масажу.

Під час розмови з Іриною важко було втриматися від запитання про її творчі захоплення, адже в такої енергійної жінки їх не може не бути!

– Ви знаєте, – відповіла вона, – моєму синові Кирилу – лише п’ять з половиною років. Він дуже активний. Потребує постійної уваги до себе, просить з ним то погратися, то помалювати, то почитати. Тож весь вільний від роботи та хатніх справ час іде на сина. Можливо, пізніше його цікавитимуть і розваги з друзями, поки що ж я та його бабуся (моя мати – інвалід першої групи) – це той світ, який обертається навколо нього і в якому йому затишно й комфортно. Слід сказати і про те, що в житті нашої родини та інших інвалідів міста вагому позитивну роль відіграє міська організація інвалідів “Сила духу” Всеукраїнської організації інвалідів “Союз організацій інвалідів України”, яку очолює Олександр Переверзєв. Наша родина вдячна йому за постійну підтримку й турботу про нас, а також решти неповносправних людей міста.

Юрій Лісниченко

Фото Олега Шрамка

“Вечірня газета”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*