“Дуже радий був, що мене, каліку, полюбила”

“Дуже радий був, що мене, каліку, полюбила” КІСТКИ

  1 27 474546 1 300 1— Я сам понесу ведро, — 91-річний Андрій Панасенков з міста Канів на Черкащині несе до хати відро з горіхами.

У нього по лікті ампутовані руки. 19-річним втратив їх на війні. На кінці культі роздвоєні кістки — променева та ліктьова. До них лікарі пришили м’язи. Ними може піднімати і носити речі, повідомляє Gazeta.ua.

— Бачите, що я придумав, — бере дерев’яний держак із прикріпленим унизу легким алюмінієвим черпаком. — Оце щоб горіхи збирать, не нагинаючись. У мене таких приспособлєній море.

Ставить відро у веранді на лаві. Біля килимка акуратно в ряд стоять старі потріскані гумові чоботи та дві пари домашніх капців.

— Я все роблю сам, не жду ні від кого допомоги. Як пішов у 16 років із дому, надіюся тільки на Бога, — знімає культею сірий картуз.

У хаті тепло, пахне хлібом й узваром. Кімнати маленькі. На кухні топиться газовий котел.

— Я сам зі Смоленської області. Мій дід — українець, виїхав у Росію. До фамілії Панасенко приліпили букву “в”. У мене батьки хворобливими були. Ми з братом мусили за них працювати. Батько добавив мені два роки, щоб я міг піти на роботу. Маю два дні народження 23 листопада 1923 року і 2 січня 1922-го. Ще як ходив до школи, почав працювати в полі, а потом навчання доганяв. 1941 року закінчував восьмий клас. 11 червня здав останній екзамен по німецькому язику. Як почалася війна, мене направили у Смоленськ, рити оборонні укріплення. Але приїхали з Кардимівського воєнкомату та посадили нас на відкриту платформу. Доїхали до станції Ярцево. Налетіли німецькі самольоти. Помню, льотчик молодий починає бомбити. Убиті й ранені падають, крики страшні, а він у кабіні сміється.

Якось у два ночі подзвонив начальник інженерної служби. Каже, що через лінію фронту йдуть розвідники. Підійшли до передової, побачили загорожу з колючої проволки у кілька рядів. Ліг на спину і став різати. Першу перерізав, до другої тільки торкнувся, зразу почув сильний взрив. Навіть перелякатися не встиг. Болі не відчував. Стало так легко, ніби в невесомості. Бачу, мене затягуває у велику чорну лійку. Отямився у Кремлівській клініці. Поворушив руками — кистів нема. Обрубки забинтовані. Мені при взриві порозривало барабанні перетинки. Спочатку хотіли їх вирізати. Був би глухий, як пень. Але залишили, щоб зросталися. Лікар дуже дивувався, що я все чую.

З Москви відправили у Балахну Горьковської області. Там зачистили рани, зробили клешні Крукенберга. Ці обрубки рук розрізали навпіл, з променевої та ліктевої кістки зробили щось типу двох пальців. Я терплячий був. Усе бачив: як хірург розрізав дві кістки, роз’єднував. Біля рани прямо з руки вирізав двігательні м’язи. Руки ще довго боліли. Зразу не міг навіть поворушити. Через время вже робив таку-сяку роботу. Жаль тільки, що не міг воювати.

Йде до холодильника. Культями бере за дужки 3-літрову емальовану каструлю з узваром, наливає у чашку. Однією культею посуває чашку до себе.

— Після операції сиджу зажурений, хочеться плакати. Думаю, кому я нужен без рук? Зайшла перев’язочна сестра, каже: “Андрюша, не сумуй, Ядвіга согласна з тобою жити”. Ядвіга — молода полячка з Канева, медсестра, яка обслуговувала офіцерську палату. Сподобалася, але любові до неї не було. Я зі школи любив одну дівчину. Але після війни її не бачив. Тому дуже радий був, що є та, яка мене, каліку, полюбила. 62 роки ми прожили з нею щасливо.

Після одруження поїхали у Смоленську область. Батьків німці дуже побили. Староста навів. Мати від побоїв зразу померла, а батько через три місяці. Поїхали у Канів на батьківщину жінки. Я купив пасіку та став бджолярем. При Радянському Союзі інвалідів забезпечували транспортом, пенсія була хороша, земельний участок — 33 сотих. Три рази мені давали “запорожець”. 1944-го народився син Станіслав, а 1947 року — дочка Кароліна.

Дістає з шухляди старий альбом з фотографіями. Замість однієї перегортає по дві-три сторінки.

— Дочка у мене, як сонечко була, захворіла почками і померла, — витирає сльози. — Син з невісткою через день навідуються, їсти приносять. Жінка п’ять років тому померла. Коли була жива, тримали корову та поросят. Я все старався робити сам. І косив, і лазив кришу ремонтувати й вулики з рамками робив сам. Полиці та рамки вирізав лобзиком.

А ще сильно хотілося малювати. Придумав такі стулки на руки, які могли держать щіточку, бо тоненька. У дерев’яній палиці просвердлював дірку для пензля. Закріплював. Руками брав палицю й нею малював. Скопіював портрет Тараса Шевченка. Він зараз у Шевченківському заповіднику. Намалював копію картини Айвазовського “Цитадель”. Подарував у музей Пирогова у Вінницю.

Сам миюся, в хаті прибираю, ліжка застилаю. Хоч лікар у госпіталі казав, що важкого не можна буде робити руками, бо можуть відказати. Маю спеціальну косу і пилку. Сам город копаю. Частину за хатою віддав, а дві невеликі ділянки копав дві неділі. Місцева влада ніби уважає, а не допомагає. Забор обіцяли зробити. Я штахети купив, залишилося зібрати. Казали, що когось пришлють, але ніхто не прийшов. Сам найняв людину. Ремонт у хаті треба зробити та кришу покрасити. Ось цей будинок я для сина побудував, — показує у бік сусідської хати з червоної цегли, що стоїть далі на вулиці. — Але сину перша жінка така попалася, що не доведи Господи. Хату продала. Поїхали на Донбас, а там нічого не купили. Розвелися. Син повернувся додому, захворів, ліг у лікарню. Там познайомився з жіночкою. Зараз гарно живуть у Каневі. Вона добра дитина. Завжди і постірає, і їсти наготує.

Надія Стригун

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*