«Нам потрібна не жалість, а шанс»

Марити подорожами, бачити у сні, як легко долаєш незнайомі дороги, та бути скованим хворобою – таке випробування доля послала Ростиславу Семенишину. Однак юнак, якому після народження лікарі встановили страшний діагноз – ДЦП, зумів довести, що навіть така важка недуга – не привід відмовлятися від мрій дитинства.

Ростиславу недавно виповнилося 23 роки. Живе в Тернополі з батьками, у звичайній багатоповерхівці. В одній з кімнат – затишний куточок біля стіни: крісло, комп’ютер, диски з фотографіями, ікона. Тут завдяки інтернету юнак спілкується з новими знайомими, хоча вдома не засиджується. Завдяки мужності та вірі він навчився, подорослішавши, ходити без сторонньої допомоги і тепер чимало часу проводить у Тернополі біля улюбленого озера чи годує голубів на Театральній площі. А ще Ростик опановує професію юриста в коледжі, бо переконаний: лише знаючи свої права, можна їх відстоювати. Адже нині, як і десятки років тому, для багатьох українців з обмеженими можливостями світ починається і закінчується у чотирьох стінах…

Перші кроки далися нелегко

До народження Ростислава в його сім’ї вже підростала сестричка й батьки з нетерпінням очікували ще одного малюка. Слова лікарів про те, що у сина – дитячий церебральний параліч, приголомшили всю родину. До шести років хлопчик практично не ходив. Надія стати на ноги з’явилася в нього після операції, яку зробили лікарі в Євпаторії. Спеціально для Ростика на місцевому протезному заводі виготовили апарати, які випрямляли ноги й фіксували стопу. Таке пристосування закріплювали аж на поясі й дозволяли знімати лише під час сну. Важили апарати майже чотири кілограми. Усі незручності, які терпів хлопець, виправдовувала думка, що він зможе ходити. До цього часу батьки носили його на руках чи возили у візку.

Ростислав згадує, як важко давалися перші кроки. Мама брала сина за руку і поволі водила вулицями, а згодом – у перший клас. Ростик навчався у Тернопільській школі-інтернаті для дітей з ДЦП і наслідками поліомієліту. Коли почав ходити, відстань від дому до школи займала у нього півтори години. У випускному класі вже без допомоги рідних долав цей шлях за 25-30 хвилин.

Сьогодні підтримувати рівновагу юнаку допомагають спеціальні палки, з якими виходить на вулицю. Ті, що використовує взимку, обладнані шипами, щоб не ковзати по кризі.

«Ми не гірші, ніж інші»

Важче за слизьку дорогу долати щодня власні сумніви. Ростислав повірив у себе і після школи вступив до місцевого училища, здобув професію оператора комп’ютерного набору. А згодом став студентом Тернопільського коледжу Університету «Україна», де й вивчає юриспруденцію. Шкодує, що обрав дистанційну форму навчання, бо тепер знає – справився б із заняттями і на стаціонарі. Однак у нашій країні людей з фізичними вадами змалку готують до певного сценарію життя: школа-інтернат або навчання вдома, далі – замкнутий простір у чотирьох стінах… Саме він зазвичай і є найбільшим випробуванням. Тому Ростислав мріє, аби дітям з обмеженими можливостями створили умови в звичайних школах, а не ізолювали в інтернатах.

– У школі мені було комфортно, допомагали вихователі, – розповідає юнак. – Але важко знайти своє місце у суспільстві, якщо звикнеш, що твої проблеми вирішить хтось інший. Ті ж контрольні роботи я міг писати два уроки, якщо не встигав закінчити завдання. А коли вступив в училище, перші місяці було дуже важко, бо до мене ставили вимоги, як до звичайного студента. Тому я прихильник інклюзивної освіти, коли діти з обмеженими можливостями навчаються зі своїми здоровими однолітками. В Україні про це говорять давно, але далі розмов справа не йде. У нас більше півстоліття інваліди взагалі наче не існували, інтернати будували на окраїнах міст.

Ростиславу часто доводиться долати стереотипи, та, незважаючи на труднощі, хлопець веде активніше життя, ніж багато здорових людей. На соціальну допомогу, яку одержує як інвалід першої групи (а це близько 1300 гривень), важко утримувати себе, тож у вільний від навчання час береться за будь-яку посильну роботу.

Ростик налаштовує комп’ютери, за невелику винагороду допомагає студентам із завданнями… Жартує, що у таких випадках працює «сарафанне радіо», коли клієнти, яким він допоміг, рекомендують його іншим. Бо у незнайомих людей, які дізнаються про нього з оголошень, при першій зустрічі виникає недовіра, чи зможе хлопець на палках справитися з роботою…

– Хочеться здолати ці стереотипи та показати, що ми нічим не гірші від інших, – усміхається Ростислав. – Я можу робити те, що й здорові люди, потрібно лише більше часу. На жаль, у суспільстві недостатньо інформації про інвалідів. Як тільки я почав їздити маршрутками, вісімдесят відсотків водіїв зачиняли переді мною двері. А коли я познайомився з ними ближче, ситуація змінилася. Деякі водії навіть під’їжджають до краю тротуару, аби мені було легше сходити.

Без гіркоти й образи

Нині Ростислав навчається на третьому курсі коледжу. У майбутньому сподівається працювати за фахом, щоб допомагати людям. І хоч наставники налаштовують його консультувати вдома, складати договори, позовні заяви, хлопець мріє про колектив однодумців і сподівається, що знайдеться людина, яка не дивитиметься на брак досвіду, стереотипи й візьме його на роботу.

– Нам потрібна не жалість, а шанс, щоб відстояти своє право бути людиною, – зауважує юнак. – Давно відомо, що природа, обділяючи фізично, часто компенсує цей збиток чимось іншим: незрячим дарує дивовижний голос і слух, глухих наділяє художньою уявою… Я вдячний рідним за те, що не змирилися з моєю хворобою, дали мені шанс боротися, повірили, що зможу бути самостійним. І раджу всім, у кого дитина хвора, не сидіти, склавши руки, а скористатися всіма можливостями для її реабілітації.

У Ростислава особливий талант – дивитися на світ без гіркоти й образи та ділитися позитивним ставленням до життя з іншими. Він займається спортом, у дитинстві брав участь у змаганнях із шахів, плавання. З батьками, які шукали для сина будь-яку можливість для лікування, об’їздив пів-України. І вірить, що колись здійсниться ще одна його мрія – побувати у країнах Європи та Сходу – Індії, Китаї, Малайзії, щоб побачити древні культури.

– Я переконаний: у житті немає нічого неможливого, просто люди бояться мріяти, – каже цей мужній юнак. – Я переконуюся у цьому щодня, головне – вірити в себе. Починайте з маленьких мрій. Вони обов’язково здійсняться, якщо докласти трішки зусиль.

Антоніна Брик

Газета “Свобода”