Доля відібрала руку й ногу, та подарувала… щастя

Доля відібрала руку й ногу, та подарувала… щастя ХЛОПЕЦЬ

  1 29 28-11- DSC0907 1Часто ми вживаємо дуже поширений вислів: «Така вже його (її) доля!». Інколи роздумуючи над своїм життям, невдачами та успіхами, у наших думках пульсує: «Так мені й судилося!». Мільйони людей, незалежно від раси, матеріальних благ, здібностей бодай раз у житті думали, казали саме так. Насправді на фоні інших доль наші проблеми не є вже такими глобальними, а їхнє розв’язання – не таким уже складним завданням.

Людям притаманно розчаровуватися навіть у дрібничках, а що робити тоді, коли у наші ворота вривається пан Випадок, який умить перевертає звичне життя? У житті нашого головного героя відбулося чимало подій, але 14 жовтня 2006 року повернуло стрілку життя на 180 °C градусів, кардинально змінивши його напрямок.

Народився Віталій Черняховський у Берестечку. Виростав у благополучній сім’ї, де був другою дитиною. Безтурботне дитинство, школа, друзі, дитячі розваги – усе йшло своїм порядком. Після закінчення школи вступив до Львівського державного техніко-економічного коледжу. Провадив веселе студентське життя. Так було б і далі, якби не…

«Того фатального дня ми з другом поїхали мотоциклом на дискотеку, – пригадує Віталій. – Заїхали в одне село, потім у друге, а вже опівночі поїхали на Перемиль. На під’їзді до села по зустрічній смузі до нас наближалися дві машини: «Жигуль 6», якого на легковому автомобілі «Daewoo Lanos» доганяв дільничний міліціонер. Коли ми майже вже розминулися з першою машиною, дільничний виїхав на обгін і лоб у лоб зіткнувся з нами. Удар був таким сильним, що наш мотоцикл відлетів аж на 30 метрів у поле. Товариша, що сидів ззаду, також відкинуло. Мене ж скинуло в кювет. Відразу після удару мені відірвало ліву ногу, а ліва рука була просто пошматована. Поки «швидка» їхала до місця події з Горохова, а це 40 км від Перемиля, я стікав кров’ю».

Далі – лікарня і реанімація. Лікарі давали два відсотки на життя. Наступного дня знайшли кров для переливання і плазму. Лише за три дні після аварії хлопець отямився. Дізнавшись від лікарів про втрату ноги й руки, Віталій спочатку не міг у це повірити, думав, що медики жартують.

Хлопець, який нещодавно радів життю, будував плани, намагався втілювати мрії, опинився в безвихідній ситуації. Те, що раніше для Віталія здавалося сенсом життя, стало таким неважливим. У думках юнака, наче птахи над гніздом, літали думки: «Як мені жити далі? Що мені робити в цім житті? Кому я такий буду потрібний?».

Підтримкою в нелегкий для юнака час стала мама. Вона як могла, так його втішала. Мама юнака є глибоко щирою вірянкою, тому всю свою надію на майбутнє хлопця передала Богові. В одній з розмов вона сказала: «Усе буде гаразд! Ми зробимо тобі протези, і ти будеш ходити! Якщо Бог дав тобі життя, незважаючи на прогнози лікарів, то Він може дати тобі життя з достатком, просто віддайся Йому, довірся й повір! Він обов’язково тебе благословить!»

Після цієї розмови Віталій серцем відчув справжній сенс свого життя, адже саме тієї ночі він щиро, як умів, звертався до Бога. Юнак просив у Творця підтримки, сили та мудрості. Він каявся перед Ним у своїх провинах, а найголовніше – хлопець почав дорожити кожною хвилиною свого життя. Віталію не хотілося марнувати молоді роки так, як він це робив раніше: алкоголь, легкі наркотики тощо…

Підтвердженням того, що Бог почув хлопця, став дуже цікавий випадок. На ранок після сердечної молитви Віталій відчув бажання читати Біблію, і коли він вперше узяв її до рук, йому відкрилося Євангеліє від Матвія – 18 розділ, 8 вірш, де було написано: «Коли тільки рука твоя, чи нога твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: краще тобі увійти в життя одноруким або одноногим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненому в огонь вічний». «Ці слова я прийняв як від Бога! Нині я дякую Йому, що все так сталося», – розповідає Віталій.

Та хлопця з плином часу почали переслідувати гнітючі думки: «Ти ніколи не матимеш сім’ї, дітей! У тебе не буде щасливого майбутнього. Ти – інвалід! Тебе до смерті будуть доглядати тільки мати й батько». Якось до Віталія завітав один знайомий з неабияким життєвим досвідом, і також з глибокою вірою в Бога, в якого хлопець запитав: «Як мені бути, Василю? Я хочу одружитися і мати сім’ю». На що той відповів: «Просто молися до Бога, і Він дасть тобі дружину. Можливо, вона не буде дуже гарна, зате буде твоя!» Юнак нічого не сказав на це, а про себе подумав: «Ні, дядьку Василю, вона точно буде гарною!» Він ревно просив у Бога дружину: «Господи, дай мені таку жінку, яку розумів би я, і яка розуміла б мене. Щоб ми не сварилися, і щоб зійшлися характерами, і ще – щоб вона була красивою!»

Бог здійснив мрію Віталія, і вже 25 травня 2008 року він одружився з красунею Наталею з Луцька. «Що я просив, те Бог мені й дав! – тішиться Віталій. – Так і є: ми з Наталею розуміємо одне одного, у нас немає таємниць, притирання характерів – воно минає. Одне слово, це моя людина! Я дякую за неї Богові!» Сьогодні Віталій і Наталя виховують двох діток – чотирилітнього Максима та однорічного Рому.

Наприкінці нашої розмови Віталій упевнено заявив: «Я з чистим і спокійним серцем можу сказати, що щасливий у житті. У мене немає руки й ноги, але я чудово почуваюся. Дякую Богові, що Він провів мене такою дорогою, відкрився для мене, не кинув і не відвернув Свого лиця в тяжкий момент! Дякую Господу за сім’ю, здоров’я, дітей, батьків! Усе в житті чудово!»

Галина Фурман

Газета “Сім’я і дім”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*