Вона не бачила війну, але добре її чула

Вона не бачила війну, але добре її чула ЛЮДИ

Незряча жінка зі Слов’янська, переїхавши разом із сином до Білої Церкви, знайшла щиру підтримку

Важко усвідомлювати, що в наш час на сході України вибухають снаряди, знищуються будинки, руйнуються міста, а разом із цим і чиїсь сподівання, і мрії, і доля… Жертвами цього безглуздого кровопролиття стали люди, котрі полишають рідні домівки і тікають до інших регіонів України. Серед них є ті, кому через тяжкі проблеми зі здоров’ям у тисячу разів складніше змінювати обстановку. Це інваліди: незрячі, глухі, люди на візках…

Під дулами автоматів

В епіцентрі воєнних подій опинилась і незряча мешканка Слов’янська Наталя Щємєлініна. Маючи за плечима дві вищі освіти — філологічну й дефектологічну, вона багато років працювала в місцевій школі-інтернаті для сліпих дітей, яку свого часу сама закінчила. Виховує дев’ятирічного сина Микиту. Я давно знаю Наталю, вона з родиною завжди підтримувала європейські цінності і вважала себе справжньою українкою. Та її політичні погляди поділяли не всі знайомі та колеги-педагоги.

— У своєму рідному місті я почувалася, як то кажуть, не в своїй тарілці, — ділиться з «УК» Наталя. — Останнім часом мене взагалі називали бандерівкою і засуджували, коли я за покликом душі поїхала з дитиною у лютому на Майдан. У Києві відчула потужний дух свободи, патріотизму та надії, який окрилив мене.

І хоч майже все оточення Наталі було проти Майдану і висловлювало проросійські настрої, проте вона не могла й подумати, що її невеличке місто з населенням у 150 тисяч (нині за неофіційними даними у Слов’янську залишилось сім тисяч) стане осередком тероризму і насильства.

Якось у квітні мені подзвонила Наталя, в її голосі відчувалася непідробна тривога. Вона сказала, що їй страшно лягати спати, страшно виходити з дому, бо коли вони з сином дорогою до школи проходять повз пости так званих захисників, ті на них націлюють дула автоматів. А місцеві жінки «захисникам» носили їжу й прикривали собою та своїми дітьми як живим щитом від наших силовиків. Уночі під будинком Наталі бандити влаштовували справжній шабаш з алкоголем, наркотиками, дівчатами. Їхні вигуки з нецензурною лексикою прорізували нічну тишу. Вдень з похмілля вони знов брали зброю та націлювали її на дітей, старих, жінок… А коли почали бомбити, залишатися там стало просто нестерпно.

Тож Наталя швидко почала збиратися до Києва, адже у неї тут багато друзів, які запрошували до себе. Виїхати напряму зі Слов’янська вже було неможливо, бо залізницю розгромили. Довелося добиратися через Донецьк. Наталі з сином допомогла мама, відвезла їх до столиці, а сама повернулася додому, до Краматорська. Незряча жінка оселилася у знайомих. Та сидіти у когось на шиї не хотіла. Вона прагнула знайти будь-яку роботу, щоб вижити. Але всі казали, мовляв, здоровій людині складно влаштуватися, а що вже казати про інваліда. Та Наталя не здавалась. Життя її і так ніколи не пестило, й вона не звикла просити у нього милостиню. Вона звернулась до керівництва Українського товариства сліпих. Попри скрутну ситуацію з роботою у самій організації, до її проблеми поставилися з розумінням й направили до білоцерківського підприємства, бо воно одне з небагатьох в УТОСі ще працює і забезпечує роботою тисячі інвалідів по зору.

  1 09 6 Na2 1
Наталі Щємєлініній вдалося знайти на Київщині і житло, і роботу. Фото надане автором

Вони будуть щасливими!

До Білої Церкви Наталя їхала з однією валізою із зібраними поспіхом речами й думала, як житиме без грошей, без улюблених предметів побуту, серед чужих людей?.. Та вже зовсім скоро сумні думки розтанули у щирому і доброму ставленні керівництва та колективу підприємства. Наталю взяли на роботу, надали кімнату в гуртожитку. Вона поступово вливається у робітничу сім’ю. Збирає патрони для електролампочок (оплата залежить від кількості зробленого, тисяча патронів — 35 гривень), щоправда, руки вже вкрилися мозолями і подряпинами.

— Та хіба це труднощі порівняно з тим жахіттям, яке я пережила, — всміхається Наталя. — Мене оточили надзвичайно чуйні й добрі люди. Допомагають і в цеху опанувати нову професію, і в гуртожитку облаштувати кімнату. Хто приносить продукти, хто гроші, хто меблі. Підприємство купило мені новий холодильник і допомагає дитину влаштувати до школи. Рада, що потрапила саме до Білої Церкви, мої родичі теж планують переїхати у ці краї. Хочу щиро подякувати друзям з Києва, усім знайомим і незнайомим людям за моральну й матеріальну підтримку.

…Тепер, коли Наталя мені телефонує, я, слава Богу, не чую в її голосі страху. Вона та її син спокійно лягають спати, зустрічаючи кожний новий день з надією, що в своїй Україні вони будуть щасливими.

Наталка Щербань

«Урядовий кур’єр»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*