«Чому одні лічать, а другі калічать?»

Антоніна Лобода із селища Іваничі не може змиритися, що її колись здорова дитина назавжди лишиться інвалідом.

Про свою біду Антоніна Андріївна обмовилася випадково. Мовляв, уже давно на пенсії, але біда змушує працювати. І так, сльози зі словами перемішуючи, жінка повідала про те, як черствість може за лічені дні зробити інвалідом здорову молоду людину.

Із гіркотою в голосі мама Тоня розповідає про свою доньку. Пригадує, якою артистичною була її Ніна, як іще юнкою навчилася їздити на комбайні та автомобілі. Як любила життя і мріяла за прекрасне майбутнє. Гарна й комунікабельна, дівчина хотіла стати диктором на телебаченні, вступила у Києві до інституту Поплавського. Горда і смілива, Ніна була серед тих, хто відстоював гідність у Помаранчевій революції 2004-го. Волинянка днювала й ночувала на столичному Майдані, бо вірила: боротимемося – поборемо. Але за якихось кілька місяців потому 19-річна юнка вступила у нерівний двобій із людською байдужістю, де платою за програш стало її здоров’я та життя.

Лікували нирки, а лопнув апендицит

– Усе почалося в лютому 2005-го, – провадить Антоніна Лобода. – Ніну стали турбувати болі в животі. І (це була п’ятниця) донька пішла на прийом до терапевта. «Гастрит», – сказала жінка в білому халаті, вколола знеболювальне, сказала здати аналізи й відправила додому.

Однак препарати не допомагали. Високі рої в аналізах не насторожили медиків. Ніна ледве дождалася понеділка, аби знову піти до лікарів. Боліло настільки, що дівчина корчилася від болю. Тож наступним хворим органом вирішили зробити нирки (в медичній картці записали «ниркова недостатність»). Та після крапельниці дівчині стало ще гірше. «Всередині все пече», – нарікала хвора. Із припущенням «А може, то яєчники?» Ніну відправили до гінеколога. І зрештою, прямо посеред коридору «жіночого» відділення пацієнтка знепритомніла.

– У ті хвилини моя дитина нагадувала труп! Я стала бігати, благати, хапати медиків за руки. «Змилуйтеся! Поможіть! Дочка помирає!» Її повезли в хірургію. Розрізали. І тільки тоді побачили: із п’ятниці в Ніни болів апендицит, що в понеділок лопнув…

Заливаючись слізьми, мама Тоня розповідає, яким кошмаром була для неї операція і загроза втратити дитину. Коли вже все, здавалося б, пройшло успішно, жінка зітхнула з полегшенням. Але те, що вважала кінцем, стало початком. Початком безперервного лікування, яке триває майже десять літ.

20 троянд – у палату

Після операції стан Ніни все одно тривожив. Незначне підвищення температури говорило: в організмі запальні процеси. І через три місяці знову нестерпний біль, утрату свідомості, виклик «швидкої».

Травневого вечора 2005-го Ніну доставили в лікарню. Хоча стан був критичний, хірург з’явився лише наступного ранку. Тож медперсоналу не лишалося нічого іншого, як цілу ніч возити пацієнтку в процедурний і врешті зробити 19 клізм. Потім операція, невтішні слова про спайку кишок. І 20 троянд на 20-ліття Ніни рідні несли в лікарняну палату.

– Моя дитина дуже тоді змінилася. Стала замкнута, зневірена, розбита. Перестала спілкуватися з друзями, – зітхає мама. – …Досі часто згадується момент, коли ми стояли біля вікна і Ніна, схиливши мені голову на плече, казала: «Виявляється, так мало треба для щастя: бачити сонце…»

Аби поставити доньку на ноги, Антоніна Андріївна перевела Ніну на заочне навчання й забрала додому, в Іваничі. Молода дівчина постійно «сиділа» на дієті, схудла на 18 кг і мріяла тільки про одне – повернути здоров’я.

«Молюсь на хірургів, які – від Бога»

Вісім років минуло після операцій. Притупилася образа на лікарів, які через байдужість чи не кваліфікованість кинули родину Лободи у вир випробувань. Ніна знайшла собі судженого, Володю з м. Рівне. Заручилися. Проте Великдень 2013-го знову очорнив мрії на щасливе майбутнє.

– Коли в доньки почалися болі в животі, ми вирішили везти її до Луцька. Ципа, головний лікар Іваничівської ЦРЛ, дав нам «швидку» і спеціаліста для супроводу. Доки їхали, дитина від болю ледь не на стіни лізла. Слава Богу, в обласній клінічній уже все підготували до операції, – продовжує Антоніна Андріївна.

Завідувач хірургічного відділення Дмитро Шульга та лікар Юрій Марчук зізналися: «Приїхали б ви кількома годинами пізніше – і дочку могли би втратити». Бо коли розрізали живота, кишечник уже почав темніти. Тому заради порятунку довелося обрізати хворій півтора метра тонкої кишки, довго виходжувати. І тільки чуйність та доброта хірургів обласної лікарні допомагали втамовувати сльози Антоніни Лободи та її дочки.

А через рік і три місяці, тобто у вересні 2014-го, побоювання лікарів справдилися. Коли Ніна вже перебралася до чоловіка в Рівне, організм знову дав збій. Знову почалися приступи. І це попри голодування і постійний прийом медикаментів, оздоровлення в Моршині й використання нетрадиційних методів лікування.

– Вересневого ранку Ніна з Володею мчали на таксі до Волинської обласної лікарні. Я, так само машиною, летіла до Луцька з Іваничів. Дорогою передзвонила до завідувача хірургічного відділення. Кажу: «Дмитре Федоровичу. Вибачте, що в неділю. Але благаю: врятуйте». І ви уявіть: доки ми приїхали, лікар уже був готовий нас приймати.

…Коли доньку четвертий раз оперували, мама Тоня разом із зятем стояли на колінах у капличці лікарні й молилися. За Ніну і за тих людей, які біль пацієнта сприймають як власний.

– А ще, – додає жінка, – я плакала від образи: чому одні лікарі – від Бога і дійсно лічать, а інші – навіть здорового калічать?..

Оксана Бубенщикова

Волинська газета