Не треба себе жаліти

Рівняни добре знають Наталію Колесову – чотириразову чемпіонку України, срібну призерку чемпіонату світу, фіналістку чемпіонату Європи і триразову володарку Кубку світу зі спортивних танців на візках, яка перемогла свою фізичну проблему і впевнено веде танець із самою долею.

У цієї енергійної, красивої жінки дуже багато уподобань. Вона не може зупинитися на чомусь одному, бо жагуче любить життя і використовує всі можливості, які воно їй посилає. Найбільше сил віддає дітям, навчаючи їх англійської, і людям, котрі, зовсім як діти, розгубилися в сучасній реальності.

Два роки Наталія Колесова очолює «Громадську лігу інвалідів Рівненщини», основна мета якої – розробка і втілення проектів, спрямованих на соціально-психологічну підтримку інвалідів. Тому щоразу, зустрічаючись зі своєю основною аудиторією, жінка не втомлюється повторювати: «Жодна людина не має почуватись обділеною і жаліти себе. Набагато дієвіше – заявляти про свої права і вимагати їх дотримання всіма членами суспільства».

На власному прикладі наша героїня доводить, що все вдається, якщо не опускати рук і вірити в результат.

– Я вже пройшла цей шлях і зараз допомагаю подолати його іншим, – каже вона. – Добре пам’ятаю, в якому стані була сама спершу після травми. Але вже тоді у мене в голові почала складатися певна картинка, як не треба говорити з людиною, котра тільки-но, цілком несподівано для себе, стала нерухомою. А як треба – показало життя.

«Основна проблема в тому, що хочеш повернути все назад»

У країні, переконана Наталія, йде колосальне зациклення на медичній реабілітації. А соціалізація людини, повернення її в суспільство після травми – поза увагою: «Звичайно, медична реабілітація є базовою, але психологічна складова не менш важлива. Особливо це стосується людей, які отримали інвалідність у дорослому віці».

Її історія дуже схожа на багато інших, але разом з цим – одна з небагатьох, яка може бути прикладом для розчарованих у житті людей. У 1996 році молода, енергійна вчителька англійської мови, щаслива дружина і матуся дворічної донечки потрапила в аварію і пошкодила хребет. Після цього її життя чітко розділилося на два періоди: до і після травми.

– Я була в депресії: минуле видавалося мені щасливим і безтурботним, а майбутнє – похмурим і невизначеним, – пригадує Наталія. – Бо життя змінилося кардинально, і я розуміла, що багато чого із задуманого вже ніколи не збудеться. Щоранку тобі все болить. Ти не знаєш, як бороти цей біль, як сідати до візка, як продовжувати існування. Розумієш, що основна проблема у тому, що ти просто хочеш повернути все назад. Щоб було так, як колись. Але згодом я переосмислила своє життя і вирішила, що здаватися не буду. Фактично вся моя соціально-психологічна реабілітація проходила в намаганні задушити в собі жаль за минулим. Я постійно повторювала собі: «Ти маєш бути серед людей і, незважаючи ні на що, не мусиш відмовлятися від своїх мрій». Можливо, якби не та аварія, я так і працювала б учителем англійської у школі і дуже багато своїх бажань не втілила б у життя…

У людини, прикутої до інвалідного візка, є чому повчитися здоровим

Завдяки природному оптимізму, вірі у власні сили і підтримці рідних та близьких Наталія Колесова «встала на ноги», хоча й досі фізично прикута до інвалідного візка. Її становлення як людини, яка, маючи серйозні фізичні проблеми, не вважає себе інвалідом, відбувалося поступово і, можливо, не завершилося й досі. Але духовно й морально це вже інша, ніж була досі, особистість, яка відкрила в собі абсолютно нові таланти та можливості. Серед них і танці, і дизайн одягу, і коучинг. Англійська з дітьми – це особлива тема, бо покинути своїх вихованців вона не може ні за яких обставин. А ще активно допомагає розвивати бізнес чоловікові, вирішуючи всі його організаційні питання.

У цієї людини є чому повчитися, та вона й сама із задоволенням навчає на своїх тренінгах, як перемагати «чорні» періоди в житті, як ставити мету й досягати її. Причому жінка працює не тільки з інвалідами, а й з цілком здоровими людьми, бо нерідко, маючи на місці руки, ноги і розумну голову, вони губляться, втративши роботу, відмовляються від шансу реалізувати свої таланти і можливості в нових, незвичних для себе умовах.

– Уже кілька років проводжу тренінги на базі центру зайнятості, – розповідає Наталія. – І спостерігаю одну і ту ж картину: приходять люди, у яких немає роботи, і навіть не задумуються про те, що ми самі дозволяємо, аби в нашому житті відбувалося не те, чого хочемо. Коли ж людина починає це розуміти, вона може багато що змінити. Людей треба вчити розуміти себе і поважати свої прагнення та бажання. Тому ми вирішили максимально популяризувати свої проекти, донести до людей корисну для них інформацію. Для інвалідів надзвичайно важливо не ховатися у своїх домівках, не закриватися за замками від реального життя. Вони самі повинні відстоювати свої права, не чекати, що це буде робити держава чи будь-хто інший. Тільки тоді щось насправді може змінитися.

Біда може статися з кожним

– Так, у нашому суспільстві люди ставляться до інвалідів зі співчуттям, я це відчуваю, але щодо себе абсолютно не сприймаю такого ставлення, – продовжує тему моя співрозмовниця. – Не вважаю себе бідненькою і переводжу всі співчуття на жарт. Але насправді ставлення здорових людей до інвалідів дивне. Нас люблять шкодувати, та не хочуть чи не можуть зрозуміти, що інвалідність може прийти до кожного в будь-який момент. Не треба себе програмувати, просто треба розуміти, що це може статись якщо не з тобою, то з рідними чи друзями. І якщо хочеш мати якісь гарантії у житті, роби все можливе для ліквідації бар’єрів: як архітектурних, так і психологічних. Бо все починається з малого: якщо людина може пересуватися містом, вона може подумати про роботу і відпочинок. Крім того, треба вчити самих інвалідів міняти ставлення до себе. Як би не було важко фізіологічно, вони повинні мати професію, можливо, навіть не одну. Коли така людина починає ходити на роботу, перебуває в соціумі, то вона абсолютно по-іншому мислить про себе, інших людей, свій побут. І це приносить задоволення. Підвищується і рівень самооцінки. У свою чергу це розширює можливості особистого життя.

Центр, двері якого будуть відкриті для всіх

– Багато інвалідів поставили на собі хрест – не планують виходити заміж або одружуватися, мати дітей. А чому ні? Я завжди наголошую на тому, що вони мають право мріяти, втілювати свої мрії у життя і жити повноцінно, – впевнена Наталія Колесова. – На жаль, поки що про це говорять тільки перед Днем інваліда. Я буваю на всіх круглих столах, вислуховую розумні думки про наші проблеми, але так і не бачу реальних змін. Соціальна реабілітація в країні залишається на первіснообщинному рівні. Знаю багатьох інвалідів, у яких нестерпні умови життя, але вони до цього звикають, бо не бачать іншого виходу, не відчувають підтримки оточуючих. Нещодавно мені розповідали про жінку, чоловік якої п’є, б’є її, а вона терпить, бо він їй подає судно. Вона боїться щось сказати, бо впевнена, що приречена саме на таке життя, що в цьому світі їй ніхто більше не допоможе. Я приголомшена цією історією.

Пані Наталія давно виношує ідею створення потужного центру, який охопить весь західний регіон, де інваліди зможуть знайти дієву підтримку, де їм підкажуть, як жити далі, як любити і поважати себе. Тренінги, семінари, курси тієї ж англійської, комп’ютерної грамотності. Цьому всьому треба навчати всіх охочих, вважає вона, адже це база, ключ до успіху.

У майбутньому центрі обов’язково будуть працевлаштовувати інвалідів, але його двері будуть відкриті і для здорових, і для хворих людей. І робота в цьому напрямі вже почалася. Приміщення для центру міська влада виділила ще торік, Колесови роблять у ньому ремонт.

При нормальному, мудрому, економічно обгрунтованому підході, із залученням іноземних інвестицій у нашій країні можна відкрити й бази, лікувальні комплекси для інвалідів, де вони паралельно проходитимуть як медичну реабілітацію, так і соціальну адаптацію, вважає подружжя Колесових.

Обов’язково треба говорити з працедавцями, урядниками, всіма, хто причетний до вирішення проблем соціально незахищених верств населення. Бо, наприклад, архітектурні бар’єри – це перепона не тільки для інвалідів, а й для мам із маленькими дітками, для людей похилого віку. Гуманність проявляється не в наданні матеріальних благ, а в багатьох елементарних, банальних речах, які необхідно помічати і виправляти. Тільки тоді щось буде мінятися в нашому суспільстві.

Наталія – перфекціоніст по життю. Якщо мріє, то на повну котушку, по максимуму. І досі всі її плани реалізувалися, тому і зараз вона впевнена, що все задумане обов’язково здійсниться.

Неля Заболотна

Кілька штрихів до автопортрета:

…Перше, що я зробила після аварії – відновила заняття англійською з дітьми. Але ключовим і най-найпершим, що дало мені справжню реабілітацію, стало тісне спілкування з донькою, якій тоді тільки виповнилося два рочки. Я присвятила їй весь свій час і безмежно вдячна долі, що всі дитячі роки моєї дитини була справжньою мамою…

…Дуже звикаю до людей. Наприклад, всі мої учні стають частинкою мене, я всіх їх люблю, несу за них відповідальність. Переконана, що кожна людина, яка з’являється в моєму оточенні, приходить або чомусь мене навчити, або від чогось застерегти, або щось кардинально змінити в моєму житті. А ті, хто мені не потрібний, ворожий, непомітно відходять…

…Свого часу я пережила жахливу депресію. Мене «перемкнула» людина, якої вже немає на цьому світі, – моя вчителька географії Людмила Гурєєва. Коли завдяки їй я зрозуміла, що для моїх рідних і друзів більш важливий мій не фізичний, а психологічний, духовний стан, то негатив почав відступати. І жити стало набагато легше…

…Мені завжди хотілося багато подорожувати. Ще навчаючись у школі, мріяла стати журналістом, перекладачем, щоб поїздити світом. Коли опинилась у візку, думала, що це вже закрита для мене тема. Але, видно, моя мрія була настільки сильною, що вона змогла реалізуватися. У моє життя прийшли і подорожі, й успіх, і головне захоплення – спортивні танці на візках…

7d.rv.ua