Люди з інвалідністю – не тягар для держави

Люди з інвалідністю – не тягар для держави ІНВАЛІДНІСТЮ

“Якщо замість відмазки у вигляді грошей людям з інвалідністю надавати можливість працювати та реалізовуватися, то з тягаря для держави ці люди стануть тими, хто розвиває її економіку”

Андрій Обшта, чоботар

  1 03 5 Photo3 1

Люблю прогулянки рідним Житомиром, бути на природі, тривалі подорожі і, як би це просто не звучало, найбільше люблю життя.

Захоплююся грою в класичні нарди. Кілька років тому був одним з організаторів турніру серед людей з інвалідністю Житомира. Класно, що вдалося втілити давню мрію – зібрати друзів та знайомих навколо улюбленої гри.

Моя справа – ремонт взуття. Три роки тому почав опановувати цей фах, було досить складно, часом, неймовірно складно, робота відповідальна, але вона насправді мені подобається. Коли порепані шкарбани знову стають новенькими черевиками, радію, що я до цього причетний! Наразі працюю вдома, на сьогодні більшість моїх клієнтів – друзі чи знайомі. Та якщо вдасться влаштуватися працювати у майстерню, впевнений, що зможу виконувати більше замовлень різної складності.

Працевлаштуватися до майстерні мені складно саме через інвалідність. До прикладу, в одна майстерня, в якій пропонували цікаву роботу, виявилася цілком недоступною для людей на інвалідному візку. Там були завузькі двері й геть непристосований туалет. Можливо, мій працедавець думав, що я у ті двері щоразу застрибуватиму й пересідатиму з візка на робоче місце, що для мене, м’яко кажучи, заскладно. Перевстановити двері він відмовився: “Тут щойно зроблений ремонт, на це немає коштів”. Я навіть сам знайшов людину, що зголосилася взяти на себе всі витрати на перевстановлення дверей. Однак, працедавець не пристав й на це. Змусити його я не бачив можливим.

  1 03 5 Photo5 2

Впевнений, що ставлення до людей з інвалідністю як до рівноправних, таких ж як усі інші, дає змогу досягнути бажаної рівності у всьому. Я впродовж 15-ти років беру участь у щорічній пішій прощі до кляштора ордену Босих Кармелітів, що в Бердичеві. Заздалегідь, як правило, не записуюсь. Та попри це, організатори жодного разу не давали мені відчути себе тягарем. Не докоряли, мовляв, чому не попередив, що ти, людина з інвалідністю, з нами йдеш, як же тепер тобі допомогти… Цього року несподівано вдалося взяти участь у прощі до Меджугорія, що в Боснії. Для католиків усього світу – це святі місця, у яких Божа Мати з’являлася місіонерам. Саме цього року була організована проща для людей з інвалідністю. Боснія мене вразила не лише добрим ставленням – середовище там цілком доступне: пандуси, знижені бордюри – все те, про що у багатьох містах України можна лише мріяти! Коли приїздив туди минулі рази, у триповерховому готелі друзі піднімали мене або на візку, або на руках. Цього року, у готелі вже встановили доступний ліфт.

В Україні поступово створюються комфортні умови для осіб, що пересуваються за допомогою інвалідного візка. Наприклад, ще 10 років тому у районі Житомира, в якому я мешкаю, був доступним лише один супермаркет. Сьогодні ж лише одна крамничка лишилась недоступною.

Процес облаштування прискорюється за умови участі самих людей з інвалідністю в житті громади, зокрема й у політичному житті. У Житомирі одна з колишніх депутаток міської ради, Неля Ковальчук, – сама на візку. Отже за час її роботи у раді компетентно вирішувалося чимало питань доступності в місті. Часто змінити ставлення людей набагато важче, ніж просто пристосувати середовище. Дуже неприємно й принизливо, коли у крамницях за візком визначають мою платоспроможність і пропонують неякісний товар, щось дешеве: “Вам туди – дешеві леза на он тій поличці!” Серед продавців існує стереотип, що якщо ти маєш інвалідність, дозволити собі щось якісне не можеш. Проте, не на порожньому ж місці виник цей стереотип – часто люди використовують свою інвалідність і жебракують.

А часом буває смішно й сумно водночас. Якось спробував заїхати на візку з переднім колесом у магазин. А охоронець мені: “Ми з велосипедами не впускаємо!” Лише коли я пояснив, що це такий складний інвалідний візок, усе залагодилося.

Багато чого в Україні зі спрямованого на забезпечення потреб людей з інвалідністю, робиться неефективно. В українському законодавстві для людей з важкою формою інвалідності передбачене щорічне санаторно-курортне лікування. За моїх 40 років жодну неотриману путівку мені чи моїм знайомим не компенсували. Не те, що б я прагнув тих грошей, але кудись же ці виділені кошти зникають? То чому б їх, наприклад, не вкласти у поліпшення доступності?

Аби до ініціатив змінити ситуацію з дотриманням прав людей з інвалідністю ставилися уважно, вважаю, головне налагоджувати партнерські стосунки. Лише рівноправний діалог може призвести до успіху. Знаю, що багато прагнень молоді з інвалідністю в Житомирі вдалося реалізувати саме таким чином.

Автор: Денис Іванченко, ВГО «Генерація Успішної Дії»

Дискримінація обмежує. Протидій!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*