Успішний, життєрадісний і… майже нерухомий

1 19 6 Юрий Островський 1 2. юрій островський

 1 19 6 Юрий Островський 1

Вроджена хвороба не стала вироком для Юрія Островського. Адміністратор сайту та піар-менеджер у міжнародному проекті, він їздить на матчі «Динамо», літає над Карпатами і допомагає тим, хто, маючи здоров’я, міг би допомагати йому.

Двоспальне ліжко, коло бильця ноутбук, смартфон і Біблія.

– Привіт, сідай, – запрошує мене господар, показуючи очима на низенький м’який ослінчик поряд. Таке тут сидіння для гостей: щоб господареві, коли лежить на животі, не треба було сильно задирати голову, аби побачити обличчя й очі співрозмовника. – Юрій Островський, Юра, – всміхнувся мені відкрито і позитивно-радісно, хоч кожне слово промовляв з помітною напругою.

Знайомство обійшлося без рукостискання: біда, та руки й ноги Юрія не слухаються від самого народження. Під час пологів він отримав травму, стався крововилив у мозок. Так і живе, йому 38 років, діагноз – тяжка форма ДЦП. Щоб управлятися з комп’ютером, він підборіддям оперує радіомишкою. Друкує паличкою, яку тримає в зубах.

Так-так, ми майже підійшли до головного: Юрій Островський – адміністратор сайту і піар-менеджер Рівненського відділення громадської організації ЛЖВ – людей, які живуть із ВІЛ. Його проект – із забезпечення захисту прав паліативних хворих – втілюється в Україні за кошти Євросоюзу. То в Юрія роботи вдосталь, і заробляє він достатньо: знімає в Рівному квартиру, утримує себе достойно, нерідко вирушає у мандри.

Не май сто гривень, май сто друзів!

Дзвоню у двері. Мить, і мене зустрічають відразу дві привітні хазяйки. Із кухні лоскоче нюх запах борщу. В квартирі затишно, охайно. Навіть не скажеш, що господар тут – людина, яка самостійно з ліжка не підводиться.

– Я познайомилася з Юрою, коли він цілих 10 місяців не міг отримати ані копійки пенсії, бо не був зареєстрований у Рівному, – розповідає голова громадської організації «Бриз» Алла Рабійчук. – Не все вирішується в інтернеті, потрібно було і попобігати. Юра – розумник, він дуже грамотний юрист, має диплом з відзнакою Острозької академії. Він позитивний, з ним хочеться і спілкуватися, і працювати. Він дуже самостійний: бажає і вміє жити, сам може заробляти, знає, як розпоряджатися своїм життям. Не пам’ятаю, щоби він скиглив, щоб йому бувало тяжко на душі, щоб він жалівся на болячки. Навколо нього завжди люди: збираються сусіди, друзі, разом щось знаходять в інтернеті. Всім потрібен, всім допомагає, все знає. Дивуюся, але він, такий активний, впевнений в собі, з цікавою роботою, захопленнями і власною життєвою позицією, рідні не потрібен. Вони б поклали його в селі у ліжко й утримували на пенсію інваліда. І в інтернат йому не треба: що він там робитиме?

– Я побачила Юру в перший день, коли його привезли до нашого будинку. Всю ніч тоді не спала, серце краялось. Наступного ранку прийшла і запропонувала допомогу, – пригадує сусідка Лінетта Василівна. – Це добре, що він такий оптиміст. Простий, відкритий хлопець. Дуже розумний, тільки хворий. Ми з ним тепер – великі друзі. Як не допомогти?

Усміхнена, хазяйновита і уважна, пенсіонерка щодня проводить у Юрія декілька годин: приготує, нагодує, підтримає і пожартує. Тепер вона у Юри й замість волонтерки, і замість матері.

Інвалід і сирота

Він народився на Хмельниччині в селі, а виріс у Хмельницькому. Батько в Юри був військовим. Був, бо батьків уже нема.

І тато, й мама боролися за Юру до останнього, возили лікувати в кращі клініки колишнього Радянського Союзу. Москва, Саратов, Ленінград. Півроку Юра жив у Криму, Євпаторії, в єдиному на той час спеціалізованому санаторії для реабілітації хворих на ДЦП. А зараз в Україні вже нема такого жодного. Батько служив ракетником. Наприкінці 80-х його перевели до Славути. Там на початку 90-х доводилося займатися демонтажем і утилізацією балістичних бойових ракет. Через велике опромінення стався лейкоз, з таким діагнозом довго не живуть.

Важкі часи настали для Островських. У 1998-му мама з сином переїхали в село, щоб якось виживати за рахунок господарства. Молодший брат і сестра допомагали.

Найкращі роки – студентські

– Я на той час закінчив школу, вступив до університету «Україна» – в Славуті був локальний центр цього закладу. Та скоро перевівся до Острозької академії: чудовий виш і ближче було їздити. Вчився, як усі заочники: на час сесії знімав кімнату в Острозі. Відвозили мене до академії й додому волонтери зі студентського братства. Студентські роки, впевнено скажу, були найкращими в моєму житті, – при цих спогадах Юрині очі просто сяють. – Там дивовижне місце. Щойно минаєш прохідну, відразу потрапляєш в інший світ. Сама академічна аура підносить, хочеться дихати на повні груди. Мене сприймали не як інваліда, а тільки як колегу й особистість. І нинішню роботу отримав завдяки тому, що журналістка, ще тоді студентка, надрукувала серію статей про мене. Один з тих матеріалів потрапив у 2014 році на очі рівненської керівниці ЛЖВ Ганни Котенко. Вона запросила мене працювати в проекті й допомогла приїхати до Рівного.

У травні 2015 році в Юриної мами трапився тяжкий інсульт. Через два з половиною місяці її не стало. Фактично Юрі довелося самому піклуватися про себе: брат по півроку в морі, він ходить на торгових пароплавах. Зі старшою сестрою не склалися стосунки: вона не розуміє того, що брат-інвалід воліє жити самостійно, а не колодою лежати в ліжку й чекати, доки йому піднесуть судно.

Безмежний світ людини з обмеженими можливостями

– А я не переймаюся власними обставинами. Бачу світ, багато їжджу по роботі, мандрую, – веде далі про складові свого успіху мій співрозмовник. – Із нового року чотири рази був лише у Києві. Двічі був у відрядженнях, а двічі їздив на футбол: коли «Динамо» грало з «Манчестером» та «Челсі». Квитки «Динамо» виділяє інвалідам безкоштовно, проїзд автобусом і допомогу групі рівненських візочників забезпечувала церква «Дім Євангелія». Спорткомплекс «Олімпійський» до Євро-2012 зробили дуже класно: все пристосовано для інвалідів: і пандуси, і туалети за євростандартами.

І швець, і жнець, і на дуді грець

Як юристові працюється адміністратором і піар-менеджером? Я запитав про це, і сам злякався: а раптом це засмутить Юрія чи буде надто вже зненацька? Та де там!

– Склалося! – невимушено відказує він. – Насправді в Україні професіоналів у піарі окремо не готують. Навіть у державному реєстрі спеціальностей професії піарщика нема. Але не боги ліплять горщики: щоб описувати діяльність нашого проекту на сайті, у пресі й соцмережах, найголовніше, що потрібно, це бути зацікавленим самому в тім, що ми робимо. Набратися впевненості допомогли й тренінги, які організовує проект. Тепер і я вже виступаю тренером, навчаю, а не вчуся. Паліативної медицини як спеціалізованої галузі в нас майже не існує. Але люди дуже часто потребують її. Численними хворими на рак, яких виписують із клінік у останній стадії, як безнадійних, опікується переважно рідня. А як – це вже питання їхнє. Але за Конституцією і Конвенцією ООН, яку наша держава підписала, в людини, навіть якщо жити їй лишився один день, залишається право на достойне життя, а отже, й на життя без болю, а також на відповідний догляд. Поволі в Україні справа налагоджується: з’явилися хоспіси, подекуди – і виїзні бригади медиків, що забезпечують знеболення. Отримати препарати стало легше: якщо потрібно, то й у таблетках, а не тільки в ампулах. Максимальні дози знеболювального також відмінили: тепер їх можна збільшувати, аж доки не відпустить біль. Ці зрушення в країні відбулися і завдяки роботі нашого проекту: ми докричалися до медиків і законодавців. Тепер добиваємося, щоби сертифікували дитячі спеціальні форми ліків для знеболення. Уявляєте: у ХХІ столітті в цілій країні не знайти знеболювального у вигляді сиропу, льодяника або цукерки. Скрізь у Європі є, а в нас немає!

Та Юрій не лише піарщик і адміністратор сайту, а ще й перекладач: бере англійські матеріали з медицини й відразу адаптує ці статті до українських реалій і розуміння. При цьому Юра не гордиться своїми вміннями, як чимось особливим, а навпаки, скромно вважає, що лише так і потрібно працювати. Така вже в нього вдача.

– Мене у школі намагалися тягнути на «золоту» медаль, – каже він. – То я навмисно здав два іспити не на «відмінно», а на «добре». Не треба хизуватися, потрібно знати.

У житті Юрія Островського завжди траплялись благородні люди, що протягали йому руку допомоги. Тепер він мріє при громадській спілці «Бриз» відкрити юридичну клініку і допомагати тяжкохворим відстоювати свої права в суспільстві. Юру навіть не спиняє, що для такої справи потрібні кошти:

– Знайдуться, от побачите! Коли віриш, що задумане здійсниться, то працювати легко. Відпочивати також треба.

 1 19 6 yura 2

У мене вихідні в суботу і неділю. Дивлюся кіно; слухаю різноманітну музику: від класики до репу; ходжу на «Верес» на футбол; відпочиваю на природі. В Карпатах піднімався з інструктором у гори на аерошуті. Ці враження не можна передати: внизу летять карпатські полонини, мов стрічка – річка Прут. За ці хвилини розумієш, що наш світ величний і чудовий. Буваю в театрі: у Рівненському драматичному і Львівському імені Заньковецької в рамках проекту із захисту прав паліативних хворих ми організовували показ вистави «Рожева пані». Головну роль зіграла Ірма Вітовська, музику написав Святослав Вакарчук. То був фурор. Вистава йшла як благодійна, і ми зібрали дуже серйозні кошти, купили засоби для гігієни й передали у Рівненський онкодиспансер. Життя цікаве, то не варто себе обкрадати, обмежуватися лише роботою. Але найважливіше – залишатися людиною, як би в тебе обставини не складалися. «Ти знаєш, що ти – людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні», – прочитав я колись у Василя Симоненка. Слова запали в душу, і з того часу я живу за цим оптимістичним принципом.

Сергій Снісаренко

Газета “7 днів”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*