Неймовірна сила м’якої наполегливості

Раїса Панасюк залишила по собі конкретні справи та успішні проекти, що й надалі формуватимуть толерантну Україну

Фото з Фейсбук-сторінки Раїси Панасюк

«Коли я дивлюся на своє життя збоку, то не вірю, що все це відбулося і продовжує відбуватися зі мною, бо я насправді була дівчинкою із села, з інвалідністю, і гірко плакала від того, що мене не брали в школу. Тепер я можу бути наставником для інших — і це щастя. Щастя жити в місті, яке ти любиш. Жити з людьми, яких ти любиш», — резюмувала якось в інтерв’ю вінницькому телеканалу «Віта» Урядова уповноважена з прав людей з інвалідністю, почесна громадянка міста Вінниці Раїса Панасюк. Вона безмежно любила Вінницю та вінничан. І ця любов була взаємною, бо звістка про її передчасну смерть шокувала місто. Кілька днів вінничани ділилися спогадами, теплами відгуками про Раїсу в соціальних мережах А проводжали її в останню путь усім містом — прощання тривало кілька годин. Люди вишикувалися у довжелезну чергу, щоб віддати свою останню шану маленькій жінці з безмежно великою душею, котра зробила Вінницю доступною і так багато працювала, щоб і Україна стала безбар’єрною — зручною для всіх її громадян.

«Рая полетіла до раю… цими словами тебе проводжають вінничани. За тобою сумують у різних куточках України. Мініатюрна й тендітна, але неймовірно сильна, вона уміла долати бар’єри. І вчила цього інших, заряджаючи своєю щирістю і душею всіх навколо, щоб Вінниця ставала по-справжньому доступною для всіх. Доводячи власним прикладом, що ніколи не можна впадати у відчай, а навпаки — треба любити цей світ і змінювати його на краще, наша Раєчка залишила по собі чимало, а головне — добру й світлу згадку про дивовижну непереможну жінку, котра жила заради інших. І її справу ми будемо продовжувати, щоби збулась мрія, заради якої вона працювала стільки років, — щоб наше місто було зручним для всіх його жителів», — написав на своїй сторінці міський голова Вінниці Сергій Моргунов.

З ІНТЕРНАТУ В УНІВЕРСИТЕТ ШЕВЧЕНКА

Небагато людей у місті (не кажучи вже про країну) знали про біль, проблеми, труднощі та переживання, які довелося подолати Раї в житті. Доля її не балувала. Вона народилася в селі Осична Хмільницького району в простій родині — батьки працювали у колгоспі. Мати рано померла, коли Рая була ще зовсім дитиною. Через хворобу вона ще дівчинкою сіла на інвалідний візок. Але він не став перешкодою в її бажанні вчитися, самореалізуватися і змінювати світ навколо себе на краще. Вона мріяла ходити до звичайної школи, та її не взяли. Батько був змушений віддати Раю до інтернату, де у дівчинки невдовзі з’явилися друзі й вона здобула авторитет.

Щоби отримати належну освіту, Раїса багато працювала над собою. Читала й училася самостійно. Тож у результаті — по закінченні інтернату поступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики. Потім закінчила Вінницький соціально-економічний інститут Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» за спеціальністю «психолог». Паралельно займалася громадською роботою, заснувавши організацію «Гармонія», яка стала піонером інклюзивних проектів у місті. А потім — ініціатором створення міського центру соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями. Цей унікальний для України заклад, у якому знаходять допомогу, підтримку і можливість реабілітації люди з інвалідністю, став проривом для Вінниці та великою мірою — особистою заслугою Раїси Панасюк. Нині в закладі лікують, реабілітують, займаються йогою ба навіть танцюють. Коли дівчата на візках представили свою першу виставу, Рая не приховувала емоцій, раділа, немов дитина. У коментарі газеті «День» вона сказала: «Переконана, що це лише початок. Попереду будуть нові зустріч, виступи та концерти. Наші артисти вже планують гастролювати, і ми всі гуртом їх підтримаємо, щоб уся Україна бачила, як можна долати бар’єри. Вінниця — це те місто, де можна рости і розносити добро по всій Україні».

ГОЛОВНИЙ ІДЕОЛОГ ПЕРЕТВОРЕНЬ

Порахувати реалізовані Раїсою проекти нереально, як і оцінити її внесок у розвиток Вінниці. Завдяки їй люди з інвалідністю стали невід’ємною частиною міської громади, вони долучаються до організації і самі проводять міські свята, виставки, спортивні змагання, концерти. Її по праву можна назвати головним ідеологом перетворень Вінниці на зручне та комфортне місто. Рая особисто тестувала громадський транспорт, щоб визначити слабкі місця, і щиро раділа, коли з’явилися перші автобуси з низькою підлогою, тролейбуси і трамваї. Контролювала будівництво об’єктів, звертала увагу комунальних служб на необхідність облаштовувати пандуси, наголошувала на дотриманні будівельних норм. Вона була всюди, де тільки можна було, — на об’їздах, виконкомах, сесіях та акціях (коли збирали кошти для українських бійців, плели сітки чи просто ліпили вареники).

«Інвалідність — це не проблема, а просто призма, крізь яку можна дивитися на наше життя», — сказала вона якось у коментарі «Дню».

«ВІННИЦЮ НІКОЛИ НЕ ПОКИНУ»

За свої заслуги торік Раїса Панасюк здобула звання Почесної громадянки міста Вінниці й була запрошена прем’єр-міністром України Володимиром Гройсманом працювати в його команді Урядовою уповноваженою з прав осіб з інвалідністю. Погодилася, але за однієї умови: не переїздити до столиці.

«Ця дівчина, починаючи із села, попри важкий стан, змогла стати державною людиною. Змогла стати людиною, котру знали дуже багато громадян України. Вона дуже любила Вінницький край. Тому, коли прем’єр запросив її на роботу в уряд, вона мені сказала: «Вінницю ніколи не покину, бо дуже люблю», — ділиться спогадами Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич. — Рая працювала, боролася за права людей з інвалідністю. Знаєте, мене завжди дивувало і захоплювало її спокійне та добре ставлення до тих, хто ці права не бачить, не чує і не реалізує. Вона все робила з іменем Бога, робила успішно, натхненно і по-доброму».

Працюючи в уряді, Раїса Панасюк почала змінювати міста: підписала меморандум про співпрацю між Асоціацією міст України, доручила державній установі «Урядовий контактний центр» забезпечити створення підрозділу web-комунікацій для громадян з порушеннями слуху, які користуються жестовою мовою, багато напрацьовувала у сфері інклюзивної освіти в країні…

Попри онкологічну хворобу, операцію, хіміотерапію, Рая продовжувала працювати. Вона ніколи не скаржилася на здоров’я. Взагалі не любила розповідати про себе, бо жила для людей. У середу, 12 вересня, вона ще проводила представлення нового інформаційного проекту «Дитляндія» в Києві. У четвер, 13 вересня, взяла участь у засіданні виконкому Вінницької міськради і займалася поточними справами. Надвечір наступного дня їй стало погано, і вона звернулася до лікарні. Лікарі стабілізували і залишили на кілька днів для нагляду. У понеділок, 17 вересня, її стан погіршився. Увечері того ж дня серце Раї перестало битися, лікарям не вдалось його знову запустити. Їй було 45 років… І вона має повне право вимагати від вінничан належної пам’яті про себе.

«Небагато на світі людей, які за свого життя спромоглися змінити цілі міста. Рая цього досягла. І це очевидно не лише з реальних гаджетів інклюзії, які з’явилися в архітектурі, транспорті й соціальній сфері Вінниці. Вона змінила людей. Вона змінили мене, — каже відомий у Вінниці громадський активіст Олександр Шемет. — Раї вже немає. Але вона має бути не лише в нашій пам’яті, а й у пам’яті прийдешніх вінничан. Досить із нас чужих та обов’язкових героїв. Вінниця має право на свої легенди. У нашому місті має з’явитися щось з її іменем. Але не потрібно перейменовувати чи називати якусь вулицю. Пропоную присвоїти її ім’я одному з безіменних скверів Вінниці. Пропоную зібрати гроші й поставити їй пам’ятник. Хочу, щоб діти лазили по ній і запитували своїх батьків: хто це такий маленький? Може, це ельф чи ангел? Вона для нас і ангел, і ельф, і диво-жінка з голосом-дзвіночком».

Більшість вінничан запам’ятають Раїсу Панасюк за її силу волі, наполегливість і безмежний оптимізм. Вона вміла мотивувати навіть тоді, коли світло згасало, а руки опускалися: «Коли здається, що ти не можеш, ти все одно можеш — треба просто спробувати, зробити крок назустріч, і хтось неодмінно з’явиться», — з усмішкою впевнено казала мені Рая. Не повірити їй не мала права…

Олеся Шуткевич, Вінниця

«День»