Незрячий переселенець з Донбасу дарує старим книгам нове життя

Незрячий переселенець з Донбасу дарує старим книгам нове життя. анатолій сасса

_1_26_3_dsc_0553-678x381

Для 48-річного переселенця з Краматорська Анатолія Сасси та його дружини Дар’ї переїзд у Суми – це не лише втеча від війни та нерозуміння, а й спосіб бути корисним для тих, хто цього потребує, повернення до свого коріння, новий виток в особистій історії, пише «Перша електронна газета».

Тут він заснував свою громадську організацію і взявся за оцифрування старих книг на бобінах.

«Я втікав не від війни…»

Краматорську Анатолій віддав 29 років свого життя, працюючи на підприємствах системи УТОС. Але коли почався Майдан (куди Анатолій 25 лютого року їздив, незважаючи на протести дружини і те, що вона заховала від нього штани), а згодом – війна, чоловік зрозумів: прийшов час щось змінювати, він більше так не може.

«Я поїхав не від війни», – розповідає Анатолій Сасса. – Мене просто обурює мислення частини жителів тієї території. Їхні звинувачення, їхня позиція. Мовляв, укропи стріляють, укропи те, укропи се. А їм часто відповідав: «Українські військові захищають свою землю. Вам щось не подобається – збирайте валізи і їдьте туди, де вам зручно». Але жити у постійному протистоянні – важко. Знаєте, не суспільство змусило мене виїхати. Я сам зробив цей вибір. І лише приїхавши сюди зрозумів – він правильний. Тут, на своїй батьківщині, я також потрібен».

У Краматорську Анатолій лишив квартиру і все нажите майно. Зараз разом із дружиною Дар’єю знімають квартиру в Сумах. До цього рік жили у батьків у селі.

«У Краматорську у нас гарне житло, з ремонтом, – розповідає Дар’я Сасса, яка сама родом з Чернівців, але за чоловіком готова поїхати хоч на край світу. – Шкода продавати квартиру за безцінь, оскільки за виручені гроші ми не зможемо придбати аналогічне житло у Сумах. Але, думаю, невдовзі доведеться це зробити. Для себе ми не бачимо у Краматорську перспектив. Тут ми створили громадську організацію, куди приєдналися багато активістів – є хороші юристи, масажисти, психологи. Знаєте, тут багато людей потребують нашої допомоги. А ще тут батьківщина мого чоловіка. Як не крути, до свого коріння тягне».

Жити повним життям… у темряві

Анатолій Сасса ніколи не жив за принципом «Моя хата скраю, нічого не знаю». Завжди руки «чесалися» щось робити. Зараз взявся за оцифрування старої бібліотеки УТОСа. У Колекції Сасси близько 9 тис. аудіокниг на бобінах – української та світової класики. І всі потребують клопіткої роботи на обладнанні, термін експлуатації якого давно вже закінчився.

«Для прокручування бобін потрібні великі магнітофони, які випускалися ще у 80-х роках минулого століття. Справа у тому, що книги для незрячих людей записані на швидкості 2,38 мм на секунду. У жодному магазині магнітофон для прослуховування цих бобін купити неможливо. Вони постачалися лише для УТОСа. Купивши звичайний магнітофон, ви не зможете прослухати цю книгу – вона буде йти набагато швидше, торохтіти. Коли прийшли цифрові технології, москвичі винайшли ЛКФ-формат. Під нього розробили плеєр, ціна якого близько 400 доларів. Я ж просто з допомогою небайдужих людей зробив з декількох магнітофонів старого зразка (як нових, так і бувших у вжитку) один робочий, на якому ми оцифровуємо бобіни і переводимо аудіокниги у формат MP3. Потім заливаємо їх у мережу та записуємо на диски. Більшість з цих книг не те, що в електронному варіанті, а й у частині бібліотек немає», – розповідає Анатолій Сасса. І додає сміючись, – Хтось витрачає гроші на цигарки і алкоголь, я ж – на те, щоб дати старим книгам нове життя».

Книгами Анатолій ділиться не лише з інвалідами зору та користувачами мережі Інтернет, а й із київською бібліотекою ім. Островського. Весь процес – особиста ініціатива Анатолія Сасси, на яку він витрачає не лише свій час, а й кошти.

«Я не хочу консервувати книги, тому відсилаю їх у київську бібліотеку, щоб вони були доступні для всіх», – говорить Анатолій.

Але лише книжковими захопленнями живе подружжя Сассів – вони активно намагаються інтегруватися у соціум та допомогти людям з вадами зору. У серпні минулого року Анатолій зареєстрував ГО «Ініціативи Слобожанщини», яка займається правовим консультуванням, допомагає вирішувати соціальні проблеми, навчає комп’ютерної грамотності інвалідів по зору, організовує культурні заходи, а також, що є великим позитивом, намагається впливати на життя громади, співпрацюючи з органами місцевої влади. Все це робиться для того, щоб незрячі та люди з вадами зору почували себе комфортно і захищено.

«Суми – це єдиний обласний центр в Україні, де немає жодного озвученого світлофора. Наприклад, у Краматорську ми з колегами «продавили» через міську раду оснащення 5 тролейбусів зовнішньою озвучкою – це для інвалідів по зору, які на зупинці чекають тролейбус. Вона інформує про номер тролейбусу, куди він рухається… Такі тролейбуси вже їздять у Києві, Рівному, Вінниці та Краматорську. Сподіваюся, з часом такий громадський транспорт з’явиться і в Сумах», – говорить пан Анатолій.

Щодня подружжя ходить в УТОС – директор сумського навчально-виробничого підприємства Микола Пилипенко виділив Сассам приміщення для функціонування їхньої громадської організації. Тут у них, незважаючи на холод, мале приміщення і обдерті стіни, вирує життя – пишуться запити та звернення у міську раду, оцифровуються книги, відбувається активне спілкування з братами по нещастю, юристами, психологами…

Вільний час Анатолій присвячує роботі з новими комп’ютерними програмами, а Дар’я, яка закінчила з відзнакою філологічний факультет, репетиторству – за допомогою звукового чату викладає українську мову. Частина її учнів – росіяни.

«Як вони кажуть, вчать українську мову для того, щоб мізки не іржавіли. Деякі вчать мову тому, що люблять співати і слухати українські пісні, а деякі через те, що їм подобається слухати українські книжки, – розповідає Дар’я. – Також у голосовому чаті ми організовуємо вечори пам’яті та поетичні вечори, ставимо спектаклі. Я пишу сценарій, роздаю ролі, потім ми їх вчимо. Кожен вдома самостійно пише свою роль, а потім звукорежисер ці записи зводить і накладає на слова музику. Фактично, трансляція спектаклю чи тематичного вечору ведеться як по радіо. Наприклад, нещодавно ми поставили «Лісову пісню», до цього було «Сватання на Гончарівці». У нас уже багато таких постановок. Хотілося б їм дати нове життя. Наприклад, пустити на всеукраїнське чи регіональне радіо. Думаю, з часом ми вирішимо і це питання».

Тетяна Колісник

Матеріал підготовлено у межах проекту «Голос місцевих ЗМІ» за підтримки ЄС під час участі у продакшн-тренінгу, на якому відбулося знайомство з проблемами інтеграції переселенців у Сумській області.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*