Перемоги Назарія Остапчука

17-річний Назарій Остапчук з Миколаївки Борзнянського району порадував односельців, друзів і знайомих.

На початку червня у Болгарії виборов бронзову медаль на чемпіонаті Європи з армреслінгу (боротьби на руках). У складі збірної України хлопець провів п’ять поєдинків, чотири з них виграв. У категорії до 21 року він єдиний представляв Україну. До участі у цих змаганнях Назарій лише три місяці професійно займався армреслінгом. Він інвалід дитинства. Немає до коліна правої ноги, замість неї протез. Навчається у Борзнянському сільгосптехнікумі.

Назарій Остапчук з сестрою Ангеліною

«На храмове свято вдарив «КамАЗ»

Призера зранку не застала вдома.

— Поїхав на Київ з дідом торгувати смородиною. Назарій вчиться на агронома. У нас 800 кущів смородини (8 рядків по 110 метрів). А комерційна жилка у нього від мого батька, — хвалиться мама, 40-річна Світлана Паладін, заступник директора Миколаївської школи. — У нас троє дітей: 18-річний Андрій, 17-річний Назарій, 11-річна Ангеліна.

З чоловіком Ярославом ми познайомилися, коли він приїздив до нас на заробітки у село. Побралися. Жили на його батьківщині в Івано-Франківській області. Першим народився Андрій. У нього на лобі, як напинався, кричав, з’являлася галочка. «Господом мічений, — казали старі люди, — великим чоловіком буде». З роками знак зник, а я вірю, що зі старшого сина толк буде. Він нині вчиться на лісівника у Харківському національному аграрному університеті.

Назарій народився через 11 з половиною місяців після Андрія. Так верещав у пологовому, що сказали, буде головою сільгосппідприємства. Головою чи ні, а село він любить, землю теж.

На Івано-Франківщині ми довго не прожили. Не підходив меншому синові клімат. Часто хворів. І ми повернулися на мою батьківщину.

Коли йому було два роки і десять місяців, поїхали до кумів на храм у село Піски Бахмацького району. Якраз на Казанську. Діти гралися біля двору. Все сталося раптово. Один хлопчик кинув пляшку і встиг перебігти дорогу. А тут «КамАЗ»-зерновоз, дівчинку вдарило дверцятами, а нашого Назарчика, хоч водій і гальмував, 12 метрів протяг дорогою. Ліву ногу роздробило, права на коліні теліпалася на шкірі. Добре, що батькова хрещениця медик. Ми дитя в машину, і в Бахмач у лікарню. А там кажуть: «Нирки відбиті, серце зміщене. Він не жилець». Син був непритомний.

Це було 22 липня 2003 року. Я кричу: «Давайте санавіацію, літак», щоб везти дитину спасати на Київ. Гроші зібрали, а літака немає, реанімобіля теж. Я такий галас зчинила. Під свою відповідальність забрала дитину, тоді дали «швидку допомогу» старезну, ще радянських часів. Якраз їхала до Чернігова міняти ресори на СТО. Водій казав: «Не обіцяю, що доїдемо». Тричі дорогою нас міліція зупиняла. Вчетверте вже перед самим Черніговом під супровід взяла, з мигалками до самої обласної дитячої лікарні провела. Тільки там син прийшов до тями.

Лікарі подивилися. На одній нозі закритий перелом. Другу намагалися врятувати. Склали потрощені кістки, зашили. Сподівалися, приживеться. Та час був втрачений. Нога стала пухнути. Пішла інтоксикація. Медики кажуть: «Треба ампутувати». Чоловік кричить: «Нізащо». Так і не погодився.

Я зайшла до сина, а він лежить жовтий, як віск, і тихенько: «Мамо, мамо». Ще трохи і кінець. Подумала, і без ніг живуть, треба дитя спасати. І підписала дозвіл на ампутацію.

«Їздила до президента»

— Були суди. Водій винуватив нас. Нам казали: «Ви нічого не доб’єтеся». Тоді я поїхала до президента на Банкову у Київ. Мені люди говорили: «Куди ти лізеш?» У Булаха (водій у нього працював) всюди свої люди. А я ризикнула. Там людей з петиціями, документами з усієї України, а я лише зі своїм болем. Розказала. Через трохи після цього прийшло рішення Верховного Суду: сплатити нам за лікування. На той час 5800 гривень. Ми ж чеків не збирали, не до того було, не про те думали. Щоб витягти сина з того світу, пішли десятки тисяч. У Києві дефіцитні уколи шукали. У лікарні Назарія ставили на милиці, а він не хотів. Я так переживала. А зробили протез — одразу став на ноги, навіть без палички.

Віддали його у дитсадок. А він шустрий такий, як Петрик П’яточкін з мультфільму. Залізе на стіл, зніме протез, сидить і теліпає ногами, і діти за ним. Батько мій жив у Іванівці. Обох синів до нього відпускали. Так, було, розіграються, що сусіди скаржилися. Будинок двоповерховий. З того часу по одному до діда відправляла.

У школу обидва сини пішли в один клас. Андрій хорошист, а Назарія за навчання не сварили. Оцінки у нього були різні, від «4» до «10». Особливо він любив фізкультуру завдяки вчителю Пирогу Андрію Миколайовичу. Стрибав, грав у баскетбол. Навіть у танцювальний гурток ходив. Я, і як мама, і як педагог, за інклюзивну освіту. Раджу усім батькам, у яких діти з особливими потребами: не тримайте їх дома, хай вчаться з іншими дітьми. їм так у житті легше буде адаптуватися.

«Авторитет для хлопців — дід»

— Світлано Петрівно, мама — заступник директора школи, а сини не відмінники?

— Я за чесні оцінки. На що знаєш — те і маєш. У сільській школі все на виду. Треба бути чесною не тільки перед собою, а й перед дітьми. У десятому класі лишилося троє учнів, з них двоє — мої сини. Дівчата пішли після дев’ятого. Вже ні у кого списувати. Треба самим було старатися. Готуватися до ЗНО. От і тяглися. Випускний у нас чудовий був. Сини у вишиванках. За багаторічною традицією, спочатку випускники з батьками, першою вчителькою і класним керівником на 16.30 йдуть до церкви. Батюшка править, говорить напутні слова. Потім до школи на офіційну чашину. А потім вже гуляння. І зустріч ранку на московській і расі.

Куди вступати, вони вже знали. Андрій, як і мій брат, захотів на лісівника. Назарій на агронома. Авторитет їм обом не батьки, а дід. Він їм любов до землі прищепив.

Захотіли — велику плантацію тютюну посадили. Самі доглядали, терли, продавали. Ми трохи з батьком грошей добавили. Купили сини за 16 тисяч гривень «Жигулі-трійку». А до того кілька мопедів перебуло. Поїздили — підремонтували, продали. Позбирали грошей, «п’ятірку» купили. Здебільшого Назарій на ній їздить. Поліція вже кілька разів ловила його на мотоциклі. А він їм: «Мені важко ходити». Відпускали. Він і сестру Ангеліну водити авто навчив. Ангеліна перейшла у шостий клас, а вже від сусіднього села до нашого під наглядом Назарія їздить. Він і до дівчат, і кого у бар відвезти, всюди машиною. Ось днями здасть водіння. А права дадуть восени, коли 18 років мине. Тепер про «Опель» мріє.

— А любов до спорту звідки?

— Ще з дитинства хлопці мої любили повисіти на хвіртці. Назарій гантелі тягав. А подорослішав — насипле дві двадцятилітрові каністри піску і піднімає. У мене брат двоюрідний у Коропі живе, міцний чоловік. Він показав синові прийоми боротьби на руках, так і захопився. А як став вчитися в технікумі, почав до спортзалу ходити. Радився з викладачем. Займався.

Мої хлопці не п’ють, не курять, — продовжує Світлана Паладій.

— Може, і до дівчат не ходять?

— У старшого Андрія є дівчина. Вони обоє люблять квіти, дерева. У Назарія була одна два роки, потім розійшлися. Він у мене вимогливий. Тепер, як буває вдома, телефон не вмовкає. Багато дівчат дзвонить.

— Як потрапив у великий спорт?

— Став чемпіоном серед молоді Борзнянського району. Потім захопився пауерліфтингом (віджимання лежачи 120-кілограмової штанги). Потрапив у великий спорт завдяки старшому брату. їздив до нього на канікулах у Харків. Андрій розповів, що проходитиме відкритий Чемпіонат Харківської області з армреслінгу. Запропонував брату. Чемпіонат же відкритий, треба було заплатити 230 гривень за участь. Віддав гроші, виступав сам за себе. І виборов бронзу. Призові давали лише за золото. Але там його помітив тренер з Києва. Було це у березні цього року. І запросив виступати на чемпіонаті України до Одеси. Виступав Назарій за Київ. Трохи травмував руку, однак взяв бронзу. В Одесі на нього звернули увагу тренери збірної України. І запросили у збірну на чемпіонат Європи. Поїхав у кінці травня. На поїздку назбирали всією родиною 13 тисяч гривень, держава грошей не дала.

У Софії виборов знову бронзу. В жовтні буде чемпіонат світу. Є всі шанси на нього поїхати. Дали сину звання «кандидат у майстри спорту», правда, документів ще не зробили.

— Якісь преміальні, певно, виплатять?

— Сподіваємося. Син на чемпіонаті області з пауерліфтингу серед спортсменів з інвалідністю виграв золоту медаль. Його запросили до збірної області.

— Аби була сила, треба не тільки качатися, тренуватися, а й добре їсти. Що любить Назарій?

— Манти (це у нас сімейна страва), смажені яйця, булочки, тортики, все солоденьке. А ще любить поспати до обіду. Ніч гуляти. Керівник сільгосптовариства, де батько працює водієм і на тракторі, кликав на роботу агрономом. Аби працював і паралельно продовжував навчання. Поки що син у роздумах. Бо він як захоче робить, аж рве. А не захоче, то прикрикнути треба.

* * *

Повернення Назарія чекала кілька годин. Коли виходив з машини, трішки на ногу припадав. Як не знаєш, можна подумати, хода така. Високий, стрункий, легка неголеність.

— На чемпіонаті Європи було 460 учасників з різних країн. Я змагався в категорії юніорів, вік до 21 року, незалежно від ваги. Виграв би, але трохи руку зрушив і поступився. Наступного разу врахую все. Вони ж із досвідом, а я вперше. Мій наставник, який у Одесі, взяв золото. У Болгарії став восьмим. Коли їхали додому, я його на руку положив, — говорить Назарій.

— Хочеш пов’язати життя зі спортом?

— Не думав ще над цим. Мені подобається більше горОд, ніж гОрод (місто). У школі не так хотілося вчитися, як у технікумі. Тут цікавіше, і в житті знадобиться.

Доки розмовляли, під’їхав і батько Ярослав. Сказав, що гордий за сина.

— Як дізналися про медаль у Болгарії?

— Донька Ангеліна скинула по «Вайберу». Поділився радістю з мужиками.

Ось така історія. У 17 їздить на авто, тракторі, вирощує, вчиться, торгує на базарі, займається спортом. Якби казали, що він інвалід, жаліли, студили, чи став би таким?

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №29 (1680), 19 липня 2018 року

Chernihiv post