Стрільба з лука, веслування, плавання: Три історії українських бійців з інвалідністю, які взяли участь у спартакіаді в Дніпрі

Стрільба з лука, веслування, плавання: Три історії українських бійців з інвалідністю, які взяли участь у спартакіаді в Дніпрі ДНІПРО БОЄЦЬ ПОРАНЕННЯ СПАРТАКИАДА ІНВАЛІДНІСТЬ

Валерій Фісун стріляє з лука на спартакіаді учасників АТО з інвалідністю у Дніпрі

Змагання для сильних тілом і духом. У Дніпрі цими вихідними відбулась перша обласна спартакіада для учасників бойових дій на Донбасі з інвалідністю. Понад півсотні бійців змагались у легкій атлетиці, стрільбі з лука, веслуванні, пауерліфтингу та плаванні. Серед учасників були вояки, які отримали травми, що призвели до інвалідності, і під час Революції Гідності, й у полоні бойовиків, і при виході з-під Іловайська та Дебальцева. Жоден з них не вважає себе «людиною з особливими потребами», як іноді називають інвалідів. Кожен шукає себе в мирному житті й використовує спорт як один із засобів для досягнення гармонії з собою.

Історії трьох учасників спартакіади – бійців з інвалідністю – записало Радіо Свобода.

Валерій Фісун, інвалід 2-ї групи, стрільба з луку

61-річний Валерій Фісун – кадровий військовий в 11-ому поколінні, полковник. На спартакіаді бійців з інвалідністю він – один з найкращих у стрільбі з лука. За плечима в чоловіка – участь у бойових діях у п’яти різних «гарячих» точках планети. Схід України став для нього шостим…

Наприкінці 1980-х він вже думав, що завершив свою військову кар’єру, купив будиночок біля моря в Криму й розраховував на тихе й мирне життя з родиною. Займався бізнесом, тримав охоронне агентство. Все змінилось наприкінці 2013-го року: Валерій підтримав столичний Майдан. В один із гарячих січневих днів у Києві під час протистояння з «Беркутом» біля стадіону імені Лобановського він отримав вогнепальне поранення й втратив око.

Далі була участь у формуванні одного з перших добробатів і «гарячий» Донбас. Вибір батька підтримали і його дорослі діти.

На війну ми пішли практично всієї родиною – пішов я, пішов мій син, пішла моя донька

«Я брав участь у формуванні 11-го батальйону тероборони «Київська Русь», разом з ним і пішов на фронт. На війну ми пішли практично всієї родиною – пішов я, пішов мій син, пішла моя донька. Зараз син – майор Десантно-штурмових військ, донька – санінструктор батальйону – була комісована після «Іловайського котла». Я був начальником розвідки батальйону. Новоіванівка, Новозванівка, Піски… У мене чотири контузії, отримані під час боїв, плюс компресійний перелом хребта. Це було в Авдіївці. Промзона, 2017 рік. Спершу я потрапив до Харківського військового шпиталю, потім мене комісували», – розповів Валерій Фісун.

Ветерани ідуть до нових перемог

Зараз учасник бойових дій на Донбасі мешкає в Кривому Розі, місті свого дитинства й юності. Разом з дружиною вони їздять на передову як волонтери. Здоровий спосіб життя для чоловіка – норма. Не мислить себе й без спорту, яким він професійно займається вже багато років.

Я майстер спорту з боксу, парашутного спорту й стрільби. Зараз займаюсь в тренажерному залі – підтримую себе у формі, качаю спину

«Спортом я захоплююсь з молодості. Спершу був бокс, єдиноборства. Потім, під час служби в десантних військах, – стрільба, парашутний спорт. У мене понад 2 тисячі стрибків з парашутом. Я майстер спорту з боксу, парашутного спорту й стрільби. Зараз займаюсь в тренажерному залі – підтримую себе у формі, качаю спину. Є певні обмеження, які стосуються фізичних навантажень. Стараюсь бігати, віджиматись від підлоги практично кожен день. У першу чергу, це дає полегшення больових відчуттів. По-друге, це – здоров’я. Я веду здоровий спосіб життя, без алкоголю й тютюну», – ділиться Валерій.

Повернення до Криму, де залишився омріяний будинок біля моря, для Валерія Фісуна закрите: через активну проукраїнську позицію полковник – у «чорних» списках російських спецслужб. Його мрії й сподівання пов’язані з майбутнім України і своїх дітей.

Мрію й про онуків

«Один з пріоритетів для офіцера – це його родина. Намагаюсь підтримувати своїх дітей: син служить, а донька працює в туристичному бізнесі в Польщі. Але на неї в мене особливі надії: за спеціальністю вона модельєр одягу, хочу допомогти їй відкрити тут, в Україні, власний салон. Мрію й про онуків».

Олександр Півторацький: Життя після Іловайська

39-річний Олександр Півторацький – боєць полку «Дніпро-1», який пройшов «Іловайський котел». Позивний «Пекар» дістався чоловікові від його мирної, ще довоєнної професії: працював на заводі кондитером третього розряду. Важкопоранений у кривавому «коридорі» під Іловайськом наприкінці серпня 2014 року, він потрапив до рук озброєних бойовиків.

Вгорі блакитне небо, пропливають хмарки, кружляє вороння… А десь за 40 кілометрів – дім. Я сам з тих країв, з Донбасу

«Це було схоже на кіно. Пекло. З усіх боків стріляють. Вгорі блакитне небо, пропливають хмарки, кружляє вороння… А десь за 40 кілометрів – дім. Я сам з тих країв, з Донбасу. У такі хвилини встигаєш переосмислити все своє життя, переглянути для себе всі цінності, попрощатись з життям… Потім мене підібрали. Це були росіяни у формі без розпізнавальних знаків. Далі три дні були, як у сні. Я був напівпритомний, втратив багато крові. Чув розмову. Один з тих, хто нас утримували, сказав другому: «Нащо його приволокли? То вже м’ясо». Потім нас забрав Червоний Хрест», – розповів боєць.

Олександр Півторацький, інвалід 3-ї групи, біг і плавання

У «котлі» Олександр Півторацький отримав численні поранення плеча, передпліччя, поперекової зони, ноги, пошкодження малогомілкового нерва. Після тривалого лікування він повернувся до звичного життя, не в останню чергу – завдяки своїй наполегливості й фізичним навантаженням. Він пройшов не один курс реабілітації в Україні й за кордоном, зокрема Литві та Польщі. Медики рекомендували заняття плаванням.

Тут всі побратими, всі друзі. Це одне з місць, де ти спілкуєшся з тими, хто тебе розуміє

«Після поранення лікарі сказали, що мені потрібно тримати каркас м’язів. Рекомендували воду, плавання. Я постійно намагаюсь тримати себе в тонусі. Раніше я бігав. Із задоволенням погоджуюсь брати участь у спортивних заходах – тут всі побратими, всі друзі. Це одне з місць, де ти спілкуєшся з тими, хто тебе розуміє», – зазначив Олександр.

Дмитро Іщенко: Тяжке поранення напередодні «дембеля» і десятки дрібних осколків у тілі

34-річний Дмитро Іщенко записався добровольцем до українського війська навесні 2014 року, під час російської анексії Криму. Влітку його призвали. Місяць навчання, а потім – майже рік служби в зоні АТО в складі 43-го окремого мотопіхотного батальйону. Увесь цей час вдома, в Кривому Розі, на нього чекала дружина, маленький син і батьки. Мамі й тату було особливо важко: обоє їхніх синів – Дмитро і його старший брат – служили на Донбасі.

За два тижні до «дембеля» Дмитро Іщенко отримав вкрай тяжке осколкове поранення.

Дмитро Іщенко, інвалід 2-ї групи, академічне веслування на тренажерах

«Це було під Горлівкою. Ми практично заходили в місто, до житлових будинків лишалось метрів 600. Ми займали нову позицію. Сили противника переважали, але ми тримались гідно. У нас того дня було семеро «300-х». Практично кожен, хто брав участь в утриманні нової позиції, отримали поранення – хто кульові, хто осколкові. Вже неможливо встановити, що це було. За однією з версій – міна», – розповідає Дмитро.

Через те, що машина «швидкої» не могла під’їхати, поранених через прострілювану дорогу носили на руках.

З Маріуполя нас мали забрати вертольотами, але мене відмовились брати на борт: у мене було тяжке поранення в голову. З Маріуполя мене машиною відправили на Дніпро, по дорозі я вже втратив свідомість

«Біля нас була прострілювана дорога, і «швидка» допомога не могла приїхати забрати поранених. Тому ми групами по дві-три людини виходили з точки бою в тил, де були «хрести», – тобто «швидка» допомога. 400-500 метрів по прострілюваній території – треба було де бігти, де повзти, де навприсядки. Я був в стані шоку: у мене були важкі поранення, але я не відчував болю, хотів продовжувати бій. З Маріуполя нас мали забрати вертольотами, але мене відмовились брати на борт: у мене було тяжке поранення в голову. З Маріуполя мене машиною відправили на Дніпро, по дорозі я вже втратив свідомість», – розповідає Дмитро.

Чоловікові довелось пережити кілька складних операцій, лікування зайняло 8 місяців. У тілі досі лишились десятки дрібних осколків.

Для мене лікування – процес, який не має кінця. Постійний нагляд у лікарів, двічі на рік лягаю на реабілітацію

«Коли мене рятували, головне завдання було – лікувати поранення в голову. На все решту не звертали уваги. Робили опис – у тілі застрягло близько ста дрібних осколків, розмірами з сірникову голівку. Минуло кілька місяців, осколки закапсулювались, прижились в тілі. Деякі вийшли, але ті, що в м’яких тканинах, в кістці, – ні. Їх вирішили не вилучати. Для мене лікування – процес, який не має кінця. Постійний нагляд у лікарів, двічі на рік лягаю на реабілітацію», – каже боєць.

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу….»

Зараз у чоловіка друга група інвалідності. Він не може ані працювати, ані повернутись до давнього захоплення футболом. На спартакіаді в Дніпрі спробував свої сили в академічному веслуванні – його відпрацьовували в залі на спеціальних тренажерах.

Син мені сказав: «Без перемоги не повертайся!». Все ради сина

«Спортом я займаюсь епізодично. Але надійшла пропозиція взяти участь у змаганнях. Син мені сказав: «Без перемоги не повертайся!». Все ради сина. Я ще з Майдану визначився зі своєю позицією: проєвропейський курс для нашої країни. У мене син, і я розумію, що це – його майбутнє. Ось за це я й боровся. Я вирішив: «Якщо зараз я не піду, то згодом доведеться йти синові. То краще піду я». Зараз сину 6 років», – розповів боєць.

Переможці спартакіади для учасників бойових дій з інвалідністю отримали нагороди – кубки та грамоти. У Дніпрі, планують, такі заходи стануть традиційними.

Юлія Рацибарська

«Copyright © 2018 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*