Травма на виробництві не зламала силу духу чоловіка з Тернопільщини

Травма на виробництві не зламала силу духу чоловіка з Тернопільщини. виробництво, нещасний випадок, сім’я нападіїв, трагедія, інвалідність, human face, indoor, person, clothing, man, shirt, smile. A man sitting in front of a window

Сильні любов’ю та глибинною вірою.

Травма на виробництві не зламала силу духу чоловіка з Тернопільщини. виробництво, нещасний випадок, сім’я нападіїв, трагедія, інвалідністьФото з мережі Інтернет

Великі нещастя вимагають великих сил. В такі виняткові моменти багато з нас може проявити велич духу і поглянути в очі трагедії. А от зустрічати з посмішкою щоденні виклики життя, повсякденні проблеми – тут, по-моєму, потрібен характер. І справжня сила духу, пише «TeNews».

Сім’я Нападіїв з села Ваги, Підгаєцького району – особливе цьому підтвердження. Адже і чоловік, і його дружина не лише витримали дев’ятий вал трагічних випадків, а й вже багато літ навчилися жити зі непростими щоденними моментами.

Голові сімейства – Руслану Степановичу – тридцять шість. Дванадцять років він – людина з особливими потребами, адже має групу інвалідності. За цей час в його житті трапилась не лише трагедія, пов’язана з нещасним випадком на виробництві, а й багато-багато чудових подій, які тепер дають йому наснагу до життя. Найперше, це його життєвий оберіг – дружина Марія і троє чарівних донечок – Мартуся, Христя та Ліля. Коли заступник начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області Григорій Радзіх та страховий експерт Бережанського відділення Юрій Мандрицький переступили поріг оселі Нападіїв, приїхавши розпитати про усе, що турбує потерпілого на виробництві, двоє старших дочок ще були в школі. А найменшечка, п‘ятирічна Мартуся з колін татових не злазила і навіть шоколадки та цукерки гостей вона без сестричок не спробувала. Дружні, веселі, розумні дівчатка так подібні на тата – такого ж усміхненого, з щирими, живими очима, який для них – найсильніший у світі.

А Руслан (ще не хоче, аби його називали по-батькові) і справді сильний. Коваль. Змалку звик до роботи. Але найбільше йому подобалось працювати з металом. Витворювати з простого заліза красу візерунків, які вимальовуються при його обробці. Народився шульгою, мав здібності до малювання. Але знайшов себе саме в ковальстві. Тепер він працює в домашній кузні.

Того дня, розповідає, все було – як завжди. Звична праця, ті ж обов‘язки. Але так трапилось, що штанку чоловіка затягло високим обертовим моментом в агрегат – і ногу порвало-покромсало. Так, що довелося навіть вшивати штучні вени. На той момент він був молодим хлопцем, життя якого лише запалювалось вогнем пізнання світу. А той день перекроїв життя Руслана, заставив подивитися на життя з іншого боку. Приємніше, якщо ти порозумнішав від досвіду інших, ніж інші від твого. Та не завжди так стається.

Коли запитували Руслана, чи відразу після нещасного випадку він сумнівався, втратив надію та віру у власні сили – він якось по-особливому лагідно та приязно посміхаючись, відповів: ні, не втратив. Бо завжди звик опиратися на віру в Бога та віру у себе. Навіть коли пригадував подробиці трагедії, чоловік не так розчулився, як коли розповідав про момент спільної молитви в церкві за його здоров‘я односельців, родини, друзів під час проведення складної операції. Небо завжди нас чує. І завжди шле допомогу. Одначе, не всі спроможні зрозуміти, побачити, бути вдячним за все.

Як вже потроху Руслан зміг вставати і ходити – поїхав у районну лікарню на процедури. І в автобусі йому сподобалась проста, щира Марія, з якою через пів року одружилися. Відразу розповів їй про своє каліцтво. Та це її не відштовхнуло, навпаки, жінка сама знала, що таке нещасний випадок. Правда, з нею трапилась біда іншого гатунку – біля автобусної зупинки в селі її збило авто, водій якого був у стані алкогольного сп‘яніння. Важкі травми вона стоїчно лікувала. Так що обоє з подружжя знали не з розповідей, що таке біль та відчай. Але і Руслан, і Марія гідно пережили ці труднощі. Не біда їх звела докупи, а життєлюбство та весела вдача. Працівникам Фонду Мартуся, Христя та Ліля – жваві та безпосередні дівчатка – розповідали, ким хочуть стати, коли виростуть, про шкільні справи, співали, декламували вірші. Дивлячись на них, розумієш, чому Руслан ніколи не скаржиться на проблеми зі здоров‘ям – він все зробить для цих щебетушок.

Практикують у Фонді соціального страхування в області виїзні прийоми громадян у відділеннях, відвідують потерпілих на виробництві за місцем проживання, аби знати не зі звітів про проблеми цих людей, а з кожною людиною з особливими потребами спілкуватись особисто. Руслан небагатослівний, про допомогу Фонду говорить просто:

– Працівники Фонду – чуйні люди, дуже допомагали мені, приїздили в лікарню, все оформили. Ця організація оплатила операцію, вартість медикаментів, інші видатки, тепер маю щомісячно матеріальну допомогу, кілька разів їздив на реабілітацію в санаторії. Також спробував себе на спартакіаді «Сила духу».

Григорій Радзіх розповів сім‘ї Нападіїв про бронзу змагань, яку вибороли спортсмени Тернопільщини у Всеукраїнській спартакіаді «Сила духу». Руслан теж кілька років підряд брав участь в обласних змаганнях, на останні відправились усією родиною. Діти досі пригадують миттєвості свята спорту, подарунки, медалі, концерт. А наступного року в перелік видів спорту включать армліфтинг, тож сильному ковалеві буде легко змагатись.

Особисто мені такі зустрічі та розмови допомагають жити. Розумієш, що в нашому світі ще є світлі, достойні, люди без подвійних стандартів та нашарувань. Сильні своєю любов‘ю, прості в словах та глибинні у вірі.

Зоряна Замкова

Напишіть відгук