“Мамі сказали залишити мене в пологовому”: інтерв’ю з бронзовим призером Паралімпійських ігор 2024 (ФОТО, ВІДЕО)

Український стрибун у довжину Олександр Литвиненко здобув свою дебютну медаль Паралімпійських ігор-2024. 34-річний одесит стартував на другій Паралімпіаді у своїй кар’єрі. Зі стрибком у довжину на 5,56 метра Литвиненко посів третє місце. Про переживання під час змагань, так званих “нейтральних спортсменів” та підтримку батьків Олександр розповів в інтерв’ю Суспільному.

“Я був впевнений, що можу перемогти”: Литвиненко про Паралімпійські ігри у Парижі

Була дуже важка підготовка, тому що ми знаходилися тут в Україні, в нас не було можливості десь за кордоном тренуватися. Тому весь лютий, березень, ви ж знаєте, що ми провели під обстрілами, кожну ніч ми не спали нормально.

Ми приїжджали в наш манеж, коли була тривога, нас звідси виганяли, коли ти вже розігрітий, коли ти вже маєш стрибати, маєш показувати якийсь результат на тренувальних, ти виходиш на вулицю і чекаєш, поки закінчиться тривога. Але мені особисто це якось придавало такої спортивної агресії. Я хотів приїхати і довести всім, що Україна найсильніша і щоб український прапор піднявся над Парижем.

Я взагалі, коли вийшов в сектор, в мене була повна впевненість, що сьогодні я можу перемогти. І з першої спроби, це був паралімпійський рекорд 5,76, такий, який в Токіо виграли з таким результатом. Але я трошки недоступив до планки, і це трохи знизило результат. А вже друга спроба також не пішла, трошки третя, а потім в мене почалася спастичність, ну, це особливість мого захворювання. І вже так стрибати, як я можу, не зміг, на жаль. Ну, ось за це образи я на себе мав. Я потім був дуже злив. І коли ми чекаємо церемонію нагородження, то я сидів там, всі були такі щасливі, а я сидів просто, думав, як так.

“Мамі казали залишити мене в пологовому”

Ну, я народився, як то кажуть, зовсім такий поганий. Моїй мамі сказали, що краще мене залишити в пологовому будинку, але вона сказала: “Ні, ми будемо його виховувати”. Ну, їй сказали, що я буду такий “овоч” десь лежати. Але вона мене так виходила, це були 90 роки, я 90 року народження. Я не знаю, як їй це вдалося, от вдячний їй, кожен день їй дякую за це. Ну, і зараз вона мене дуже підтримує. Ось, взагалі, всі мої досягнення, це саме велика заслуга моїх батьків, бо вони підтримували кожен мій крок.

Олександр Литвиненко з мамою. Фото з особистого архіву Олександра

Про “нейтральних” атлетів

Були хлопці на Паралімпіаді, які вже отримали інвалідність після 2022 року, після повномасштабного вторгнення. Як вони себе стримували, щоб там не начистити комусь пику, я не знаю.

Тобто, ці люди, через яких вони отримували інвалідність, вони були… Ладно, ми такими народилися, а коли людина отримала інвалідність внаслідок цих самих нейтральних атлетів… Просто ж вони ніякі не нейтральні атлети, вони приїдуть додому. Перша новина, яку я прочитав про себе на наступний день, це була, що терорист номер один у світі Володимир Путін привітав Євгена Торсунова. Це хлопець, який зайняв перше місце, так званий нейтральний атлет. Це все, що можна сказати про них.

Вони ніякі не нейтральні, вони підтримують війну. Я знаю, хто особисто виставляв в інстаграмі ці “зетки”, писав там “за наших”, “вперед”, “на Берлін”. Це хворі люди, вони не мають права знаходитися в нормальному суспільстві.

Про підтримку українських спортсменів

Ну, не сплять всі перед стартами. Це вже не перший мій міжнародний старт. Всі хвилюються, всі хочуть завернути. Людей багато, а медалей всього три. Всі хочуть виграти, всі хвилюються дуже сильно. Бувають люди, на спортивному терміні, перегорають.

Але коли я вийшов в сектор для стрибків, коли мене представили представник України Олександр Литвиненко, 60 тисяч глядачів. Я ще вчора їздив на маршрутці з селища Котовського сюди на тренування. А вже сьогодні я виходжу на арену “Стад де Франс”. 60 тисяч, всі мене підтримують, всі аплодують, всі кричать. До речі, підтримка саме українців була просто шалена. Такого ще ніколи не було, це точно.

Олександр Литвиненко. Суспільне Одеса

“Мій старший брат — військовослужбовець”

У мене є старший брат. Його звати Андрій, він мене на п’ять років старший. Він захищає Україну з 2014 року. Але в нього там були травми, контузії з перервами. Але з 2022 року, вже 25 чи 26 лютого, він вже був у військкоматі. Він прийшов і по сьогоднішній день він захищає, пройшов Бахмут, Авдіївка, Соледар. Саме такі найгарячіші точки, він був там.

У мене взагалі дуже багато друзів моїх в ЗСУ. І вони мені багато хто писав, хлопці прямо з нуля мені писали. І дякували за ці десять днів. Вони казали, що ці десять днів від паралімпійців дали нам наснагу таку. Дуже багато хто писав. Чесно, це для мене найважливіше, що я дав хоч якусь маленьку крапельку наснаги. Бо в тих умовах, в яких вони там знаходяться, це просто жах. Я знаю це не просто на словах.

З чого почалися заняття спортом

Мене мама відвела на футбол у 2000 році. Це мені було 10 років. Мені це не подобалося. Я хотів десь просто гуляти з хлопцями на вулиці. Але мама мене заставляла, щоб я ходив і тренувався.

Якось я втягнувся. Я тренувався зі звичайними, зі здоровими хлопцями. Трошки мене травили, сміялися хтось. Але потім за 2-3 роки ми були чемпіонами міста з футболу. Так я грав з цими звичайними хлопцями. І я займався футболом до 25 років.

Я був в паралімпійській збірній в Україні з футболу. І я взагалі про паралімпійський спорт дуже випадково дізнався. Я просто на чемпіонаті міста був з футболу. Ми грали з дефлімпійцями, підходить тренер до мене і каже: “А ти що, інвалід?” Я кажу: “ну, типу, так”. І він каже: “Приходь завтра на тренування”. А я вже вчився на п’ятому курсі.

Я взагалі для себе грав. Просто чемпіонат міста, там, десь з хлопцями побігати. Я вже думав, що я буду працювати або вчителем фізкультури, або десь піду реабілітологом. Бо я навчався, якраз робота з дітьми з інвалідністю. І практики багато з ними пройшов.

Я прийшов на тренування, якось тягнувся. Вже там через кілька місяців мене запросили в збірну паралімпійську. І так воно якось все завертілося. І це з 2012 року я виступаю у паралімпійському спорті.

Я прийшов в легку атлетику, мені було 26 років. Ну, вже люди закінчують в цьому віці. Але мої батьки мене підтримували. Ну, батько так трохи сміявся, каже, ти вже старий, куди ти там лізеш. Але, ну, як бачимо, це воно принесло свої плоди.

Олександр Литвиненко на тренуванні. Суспільне Одеса

“Не вистачає медалі паралімпійського чемпіона”

Так, не вистачає ще медалі чемпіона світу і паралімпійського чемпіона. Ось будемо йти до цієї мети. В наступному році чемпіонат світу. Я думаю, що нам вдасться підготуватися добре. Ми вже починаємо робити цей фундамент.

Я не відпочиваю, бачите. Вчора я був в тренажерному залі, тренувався. Сьогодні вже я тут, бігаю, стрибаю. Тому, я думаю, будемо готуватися. Побачимо, як воно буде. Але я маю надію, що все буде добре.

Кароліна Волкова, Олена Голда