«Ходити з протезом навчився швидко. Навіть автомобілем керую». Історії наших захисників (ФОТО)

Випускник Костопільського будівельно-технологічного коледжу Сергій Подольський до повномасштабного вторгнення працював формувальником на заводів скловиробів. Повістка прийшла наприкінці травня 2023-го. Далі був навчальний центр, і вже через місяць старшим стрільцем у складі 77-ї окремої бригади ДШВ був під Бахмутом. На шостому бойовому виході наш воїн втратив ногу. Далі були операції, реабілітація і протезування. Нині Сергій Подольський ходить на протезі, самостійно кермує і збирається повернутися працювати на склозавод.

Перший досвід набув в АТО

До мобілізації у 2023-му Сергій уже мав бойовий досвід – у березні 2014-го був першим мобілізованим з Костополя. До того пройшов строкову службу, мав звання молодшого сержанта, командира БМП. Після року служби у 72 окремій механізованій бригаді демобілізувався й повернувся до цивільного життя. Працював на заводі скловиробів формувальником.

Повістка з ТЦК прийшла у травні минулого року. Медкомісію пройшов за кілька днів, і 1 червня вирушив до навчального центру. Після місячного навчання Сергій у складі 77 окремої бригади ДШВ вже був на бойових позиціях під Бахмутом.

Під Бахмутом

«На першому виході ми перевірили бліндажі, під обстрілами до вечора вирили ще один. Нас попередили, що може бути застосування хімічної зброї – синій дим, що стелеться по землі. Той газ має сльозогінну дію, від нього пече в легенях і в горлі, настає сильна сльозотеча і задишка. Ми вдягали протигази. Коли закріпилися на позиції, прийшов наказ через висуватися ближче до Бахмута. Кілька діб були під постійними обстрілами, не штурмували, лише спостерігали, передавали дані і знищували ворога», – розповів Сергій.

Бойові виходи були по 4-6 днів. Відводили на добу – і знову на вихід. Спали в покинутих хатах на підлозі чи в бліндажах, побутові умови практично не відрізнялися. Якось солдат, який мав принести запаси, повернувся ні з чим через підрив на міні групи, що мала передати їжу. Харчувалися тим, що залишилося.

«Ситуація на фронті змінюється швидко, іноді кардинально, залежно від наявності боєприпасів. Коли кажуть, що у нас нема боєприпасів, то це все залежно від ситуації. При нападі ми маємо знищити противника. Бачимо техніку, роботу артилерії ворожої – передаємо нашим, і вони працюють. Я багато техніки допоміг знищити у такий спосіб. Якось вночі їх «спалив», коли заїхали у наш бік і зупинилися. Я скомандував «до бою» і навів на них вогонь. Потім побратим розповів, які гарні тут були феєрверки по ворожих машинах», – поділився воїн.

«Підіймаю ногу – а стопи нема»

Свій останній бойовий вихід Сергій запам’ятав назавжди. Не його, каже, був той день. Вони переїхали в іншу хату, уночі мали виходити, шостий раз за місяць. Увечері випав сильний дощ, грунт розвезло. Сергій, коли виходив з будинку, послизнувся правою ногою. Каже, одразу виникло неприємне передчуття, ніби щось погане станеться.

«Ми несли саперам протитанкові міни. Під ногами в’язка багнюка, вийшов місяць, усе освітилося білим світлом. Ми маскувалися, як могли, адже ворог все бачить, ще й у світлі місяця. Швидко зайшли в посадку, де все посічене, дерева повалені, глина під ногами. Скрізь міни, ми знали про це, там багато хлопців підірвалося. Йшли стежиною. Раптом я послизнувся, почув гучний звук, підіймаю ногу – а стопи нема. Побратим в око поранений. Хлопці гукають, щоб не рухався, може, десь міни є. Я сам собі наклав турнікет, потім ще один наклав побратим. Був при тямі, дострибав по воді до бліндажа, зняв амуніцію, випив знеболювальне. Нога боліла дуже. Хлопці вели мене попід руки, побратим з травмованим оком сам виходив. Мене тягли з яруги по слизькій глині, я просив, щоб добили, але вони казали, що я ще житиму, і далі тягли. Пощастило, що нас саме тоді не обстрілювали», – розповів боєць.

Коли Сергія поклали на ноші, почався обстріл посадки, якою вони виходили. На щастя, рухалися доволі швидко і на той час вже відійшли. Один турнікет на нозі розкрутився, довелося поправляти. Добре, що їх наклали два. Пораненого бійця поклали у пікап, та він загруз і не міг виїхати. Викликали інший, переклали пораненого, але і ця машина загрузла. Насилу її випхали з багнюки і повезли Сергія в Часів Яр, а далі медеваком в Дружківку.

«Моя евакуація тривала більше двох годин. Коли ми прибули в Дружківку, на мені залишили лише годинник, в який вручив осколок, і телефон. Я повідомив, коли відірвало ногу – і знепритомнів», – розповів Сергій.

Штучна нога

Оперували Сергія в лікарні у Дніпрі. Операція пройшла невдало, почався сепсис. Тоді Сергій став телефонувати на завод і просити, щоб допомогли перевести в іншу лікарню. Та пацієнт був нетранспортабельний, за кілька днів його прооперували вдруге й ампутували ногу майже повністю. «Я дуже не хотів її втрачати, але сприйняв цю обставину відносно спокійно, без істерики, – каже воїн. – Хотів швидше повернутися на роботу, та не вийшло швидше».

Потім була лікарня ім.Мечникова. Приїхала дружина, волонтери прийшли, яких знайшли костопільські колеги, друзі та знайомі, і Сергієві покращало. Загалом він пережив 15 операцій. Лікувався та проходив курси реабілітації у Вінниці, у клініці «Оберіг» у Києві, в санаторії в Конча-Заспі. Склозавод знайшов контакти організації UPLUS SYSTEM, яка супроводжувала нашого захисника в реабілітації, підготовці до протезування та в протезуванні.

«Мені дуже допоміг цей супровід правильно підготуватися до протезування. Спочатку я на візку пересувався, потім на милицях став ходити. Відвідував усі реабілітаційні заняття, виконував вправи, заново вчився тримати рівновагу та правильно падати. Реабілітолог показав, як по сходах ходити, щоб від візка відмовитися. Я знав, що буду ходити», – розповідає Сергій Подольський.

Протезування коштом держави провело протезно-ортопедичне підприємство у Києві. Виготовили спочатку навчальний протез, два місяці Сергій звикав ходити з ним, а у серпні тренувальний протез замінили на постійний.

«Я ходжу, керую автомобілем з автоматичною коробкою передач, педалі витискаю лівою ногою, уже звик. Шкода, звичайно, що втратив цілу ногу, а не стопу, яку відірвало. Та втрата кінцівки – не найстрашніше. Є у тих, хто воював, значно більші проблеми, ніж у мене. Збираюся повернутися працювати на завод. Люди, котрі тут працюють, допомогли мені і організаційно, і фінансово, за це я дуже вдячний», – підсумував Сергій Подольський.

На фото: у клініці «Оберіг» з дружиною Ольгою, сином Арсеном, головою наглядової ради заводу скловиробів Дмитром Олійником та заступником голови наглядової ради Іваном Олійником.