Узимку українські інваліди-візочники задля виживання перетворюються на суперменів (ВІДЕО)

Журналісти показали, яких зусиль вартує проведення всього одного дня у візку.

Журналіст “ТСН-Тиждень” Сергій Швець спробував узимку “на власній шкірі” відчути життя тих, кому і за сухої погоди ходити важко – а саме інвалідів-візочників.

Як йдеться у сюжеті ТСН.Тиждень, Наталка Мітяєва три роки на візку, після травми. Вона погодилася віддати свої нинішні “ноги” для експерименту і просить бути обережними.

“Сідати у візок боязко. Навіть не хочу промовляти думки, які пронеслись в голові. Світ з візка виглядає інакше”, – ділиться враженнями Сергій.

Така подорож без досвідченого провідника – це реальний шанс розпрощатися з життям у перший же день. Тому службовим авто Сергій дістається до свого давнього друга. Микола Подрезан у візку вже понад двадцять років. Тому всі тонкощі і проблеми такого життя знає достеменно.

Дядя Коля почав з розповідей про те, що робити, коли тебе заносить – треба повернути візок набік. “Це тобі, хлопче, не з жінкою спати”, – жартує він.

Якщо будь-яка негода гальмує рух по вулицях, і перетворює пішоходів на еквілібристів, то візочники рухатися взагалі не можуть. І під загрозою не просто комфорт, а втрата засобів для існування.

“Ви – керівник якогось підприємства, ви взяли на роботу візочника. І сьогодні він на роботу не приїхав. А роботу ж потрібно робити! Наступного разу ви такого ж на роботу візьмете? Ні!” – пояснює проблеми дядя Коля.

Щохвилини знімальна група відкривала для себе все нові і нові нездоланні перешкоди. У ходячому житті на машини у пішохідних зонах уваги вже не звертаєш. А тепер це жах.

Можливо, вихід – громадський транспорт. Хоча в жодну маршрутку в нашій країні потрапити візочнику неможливо. А от нові тролейбуси вже почали робити з низькою підлогою. Але спроба журналіста потрапити усередину гучно провалилася.

Жахлива дорога для візочників – це фактично ув’язнення. Проблема навіть з квартири вийти. Більшість житлових будинків не обладнані пандусами та широкими ліфтами.

Телевізор, читання та рукоділля – переважно цими нехитрими справами обмежується життя на візку в дома. Замкненість в просторі підтверджує і наша Наталка – каже, що боїться виходити на вулицю.

Навіть у власній хаті далеко не все може бути зручно. Дістатися будь-якої речі ціла спецоперація. Світ обмежується не тільки у висоту, але й в ширину.

Пооббивавши візком стіни й меблі в квартирі, Сергій вдягається і повертається до дяді Колі на Хрещатик – той вже зголоднів.

“Ну от, дивіться, гастроном, треба купити, наприклад, шматок хліба… Вже сюди ніяк не зайдеш!” – Миколі ніяк не вдається заїхати до магазину у самому центрі столиці.

Таких магазинів – 99%. В Міністерстві кажуть, що це не їхня парафія, а відповідати за новим законодавством мусять інші органи влади. У випадку Сергія – мерія. Але проїхатися усього-на-всього через дорогу – неможливо, відразу з’являються непереборні проблеми у вигляді непристосованих переходів. Тут навіть знак є, що ніби “Обладнано для інвалідів”. Насправді, нічого не обладнано.

В Україні немає точної статистики кількості людей з інвалідністю. Називають загальну цифру в три мільйони осіб. За іншими даними, щодня у нас травми хребта отримують 5 людей. Майже всі ці люди одразу втрачають роботу і переходять на невелику пенсію.

Більшість не здатна навіть купити собі візка. Ціна на них коливається від 2 до 35 тисяч гривень. Втім візок – це ще далеко не саме пересування. Руки Сергія зрадили його раніше, ніж він думав, хоча жодного екстриму експеримент не передбачав.

Результат експерименту: в Україні інвалід – більше ніж інвалід. Це супермен, який виживає всупереч не тільки своєму недугові, а й мільйону пасток, які хтось ніби із садистською настирливістю розставляє навколо них.

Інколи у журналістів складалося враження, що суспільство навмисно заганяє людей на візку в квартиру, щоб не бачити їх.