Чи всім усе доступно?

Одеса. На вході до супермаркета панувала звичайна пообідня метушня. Автоматичні двері, працюючи в режимі «вхід-вихід», пропускали групи людей, що бажали отоваритися дорогою з роботи додому. Деякі поспішали, а інші нерішуче сповільнювали крок. По пандусу сусідньої аптеки на своєму візку безуспішно намагався піднятися інвалід. Мовби вибачаючись, він сказав: «Зазвичай виходить, а сьогодні я зовсім знесилів…»

Незважаючи на те, що проблема доступності громадських будинків для інвалідів обговорюється регулярно, до прийнятного для всіх розв’язку прийти, на жаль, поки що не вдалося. Не всі будинки обладнані пандусами, а таких, що мають зручні в’їзди для візків, – іще менше. Допустимих норм намагаються дотримуватися супермаркети. А як щодо будинків старого фонду міста?

Державні будівельні норми мають окремий розділ, що стосується потреб інвалідів. Обладнати пандусами фасадні аптеки або магазини в старих будинках – цілком здійсненне завдання. Але на що перетвориться зовнішній вигляд того архітектурного багатства, яким поки ще пишається Одеса? Уявіть собі аптеку з високим входом і пандусом шириною не менше метра, що мають необхідний зручний кут 15 градусів, з поручнями та майданчиками довжиною 1,5 метра на початку й наприкінці споруди. Така конструкція може розтягтися на десятки метрів. Погодьтеся, старі квартали з подібними спорудами – малопривабливе видовище. Деякі підприємці роблять біля входу до своїх магазинів своєрідні пародії на пандуси з кутом нахилу 30 і більше градусів. Нагору по «шедевру толерантності й архітектури» не те що інвалідові – здоровій людині піднятися важко, а про спуск і говорити нічого. Іноземні туристи часто запитують: «Що це?» і «З якою метою?..».

На думку голови обласної організації інвалідів Олександра Побережного, простіше й дешевше обладнати високий вхід кожної торговельної точки кнопкою виклику.

– Замість спроб в’їзду на візку або підйому на милицях по незручному пандусу, – говорить він, – за допомогою вмонтованого в стіну переговірного обладнання людина замовляє собі все необхідне. Продавець збирає замовлення, повідомляє суму, і, при згоді покупця, із чеком виносить покупки на вулицю. Багато які аптеки міста вже обладнані такими пристосуваннями.

Не можна забувати й про якість пішохідних доріжок, по яких інвалідові-візочнику треба дістатися до аптеки або магазину. Міські тротуари, а на них і здоровій людині не комфортно, давно стали темою «чорних» анекдотів.

На периферії ситуація трохи інша. В’їздами для інвалідів обладнують переважно будинки сільрад. Це роблять навіть у селах, де немає візочників. З одного боку, по пандусу підніматися зручно всім. З іншого боку – будівництво об’єкта, у якому немає необхідності, наводить на думку про корупційну складову подібного проекту.

Звертаючись до питань доступності для інвалідів життєвих благ і за звичкою порівнюючи Україну із країнами Європи, згадуєш про одну з найголовніших проблем. Про транспорт. В Одесі близько трьох тисяч візочників. З них дві третини час від часу потребують використання міського транспорту. Створена свого часу в місті спеціальна служба «Інва-таксі» прагне допомагати, але в обмежених обсягах.

Відомо, що компанія-перевізник, яка декларує надання спеціальних послуг інвалідам, одержує преференції під час тендеру з розподілу маршрутів. А згодом, з посиланням на фінансово-технічні труднощі, обслуговування людей з обмеженими можливостями часто провадиться за залишковим принципом.

Людина на милицях або сліпий із паличкою на загальних підставах змушені штурхатися в маршрутках. І те, якщо, побачивши їх на узбіччі, водій зволить зупинитися.

За законом, усі підприємства громадського транспорту повинні забезпечувати доступність до своїх послуг для людей з обмеженими можливостями. Обласна організація інвалідів виступила із пропозицією створити одну службу, до якої всі компанії відраховували б кошти на потреби спеціального таксі. Але транспортники не побачили в цьому особистої вигоди.

А от залізниця за попереднім замовленням надає спеціальний вагон із широким коридором для візків і різними пристосуваннями. Залізничники возять цілі групи до спеціальних санаторіїв або на екскурсії до різних регіонів країни.

Як би ми не намагалися відхрещуватися від минулого, воно все одно нагадує про себе. У колишні часи два товариства – глухих і сліпих – отримували серйозні й стабільні виробничі замовлення. Сьогодні, м’яко кажучи, вони животіють, практично втративши серйозну державну підтримку. Це при тому, що інвалідів за слухом і зором в області приблизно по 1500 чоловік. Інваліди інших нозологій, а їх в області близько 110 тисяч, у боротьбі за свої права перетворюються з людей із обмеженими можливостями на людей із необмеженими здібностями, але все одно часто залишаються за бортом соціалізації. Вони не хочуть, щоб їх жаліли, їм потрібна наша увага. Тоді світ сильних людей перестане бути для нас паралельним.

Олександр Іванов

«Одеські вісті»