«Не треба жаліти, треба розуміти і допомагати по можливості»

Про людей з обмеженими фізичними можливостями згадуємо, у кращому разі, у День інваліда: відбувається чимало заходів, лунають палкі промови та щедрі обіцянки. Проте вже наступного дня ці люди залишаються сам на сам зі своїми проблемами та переживаннями.

Марії Кравченко 27 років, вона з дитинства пересувається на візку. Марія — талановита дівчина, з 16 років малює на склі гуашшю, бере участь у місцевих виставках: на День міста, День молоді, в обласному фестивалі «Повір у себе». Займається спортом – армрестлінгом. І незважаючи на свою хворобу, вона вірить у себе і завжди знаходить сили, щоб жити далі.

— На жаль, до школи я не ходила, — розповідає Марія. — Вчителі приходили до мене додому. Тому, вважаю, що школярі повинні більше цінувати можливість ходити до школи і спілкуватися зі своїми однолітками…

Вже приблизно три роки займаюся армрестлінгом. Тренування проходять в Інваспорті на стадіоні «Колос». Ці тренування для мене мають велике значення, оскільки я маю можливість хоча б декілька годин спілкуватися з іншими людьми, в інших умовах. Вже брала участь у місцевих змаганнях і перемогла. Тепер, якщо вийде, поїду на чемпіонат України, а якщо і там здобуду перемогу, можна буде їхати на чемпіонат світу. Однак якщо держава заплатить за мене гроші. Слідкувала за параолімпійськими іграми і знала заздалегідь, що наші параолімпійці привезуть набагато більше медалей, ніж здорові спортсмени. Ми все сприймаємо трохи по-іншому. Для параолімпійця найголовніше — перемога. Адже ми завжди хочемо досягти мети, аби довести в першу чергу собі, що чогось варті.

— За законом, ти маєш право один раз на рік їздити до санаторію. Чи користуєшся цією можливістю?

— Хочеться поїхати в санаторій імені Бурденка в Криму. Але дуже важко туди отримати путівку. Доводиться «воювати» з радбезом. Вони при свідках кажуть, що я в черзі 4 або 5, а потім приходить лист, в якому написано, що я вже 7 чи 8. Постійно телефоную в Міністерство соціальної політики на гарячу лінію, але не можу нічого добитися. Було навіть таке, що мою путівку віддали за гроші людині, яка навіть у черзі не стояла. Путівка коштує 14-16 тисяч гривень на 45 днів, а це дуже дорого.

— Чи є куди в місті «ходити» людям з обмеженими фізичними можливостями?

— Немає. Якщо пощастить, то нам влаштовують якесь свято на День міста, і може ще на 3 грудня — у День людей з обмеженими можливостями. Я б це свято зовсім викреслила з календаря, бо вважаю, що думати про людей лише один раз на рік неправильно. Нам не потрібно ніяких подарунків, нам треба зустрічатися і спілкуватися, щоб життя стало трошки веселішим.

— Якими пільгами ти можеш користуватися?

— До 16 років наша сім’я сплачувала за світло 50 відсотків, а коли я вже виросла з цього віку — ці пільги з нас зняли. Десь 4 роки тому ставила телефон, то я заплатила півціни – 500 гривень. Це єдиний раз, коли скористалася, так званими, пільгами. Можливо, ще в маршрутках є пільги, але я не їжджу в них, бо не можу. Якби б у нас був хоча б один спеціальний автобус, я б сама їздила на тренування. А так доводиться викликати таксі, але це дуже дорого. За дорогу у серпні і вересні мені заплатив один депутат — 320 гривень у місяць (це щоб 2 рази в тиждень проїхати на таксі).

— Чим допомагає держава?

— Держава мені виплачує 1266 гривень. Але цих грошей не вистачає на життя, навіть щоб задовольнити мінімальні потреби.

— З якими перешкодами доводиться зіштовхуватися в Борисполі?

— Пандуси є, я не заперечую, але скрізь потрібна стороння допомога. Лише в магазин-мінімаркет можна заїхати самостійно, там немає бордюру. Я, наприклад, їжджу по дорозі, бо на тротуарах скрізь є бордюри. Інколи доводиться сваритися з водіями, які не розуміють, що мені так зручніше. До центру поки доїдеш — вже нічого не захочеш. Хочеться, щоб у Борисполі були нормальні дороги. Вони ж настільки розбиті, що, коли їдеш, то можеш перекинутися. У нашому місті є комітет по безбар’єрності. Якось показали голові комітету Максиму Піскору непридатний пандус, він сказав, що пандус нормальний, можна заїхати і з’їхати. Я б не пожаліла свого візка, дала б йому, аби він спробував це так легко зробити, як каже.

Я хочу, аби волонтери, якщо вони, звичайно, є у комітеті по безбар’єрності, допомагали тим, які не в змозі спуститися зі свого поверху. Нехай я — витягла візок, сіла і поїхала куди мені треба, оскільки живу в будинку. А є ж люди, які весь час сидять у своїй квартирі, бо не в змозі спуститися! Це жахливо.

— Взимку є можливість кудись їздити?

— На жаль, сиджу вдома всю зиму, це три-чотири місяці, може і більше, все залежить від погоди.

— З візком ти самотужки справляєшся?

— Витягую його, їжджу сама. Стороння допомога необхідна, якщо треба на бордюр заїхати. Можливо скоро буду ставати в чергу на новий візок. Але в радбезі такого, як потрібно, немає або ж пропонують, вибачте за порівняння, якийсь «гроб» на колесах, яким ніде не можна проїхати. Тому, інколи доводиться купувати і за власні гроші.

— Що найбільш образливо для тебе?

— Вже нічого не образливо. Коли була маленька, дратувало, що на мене показували пальцем, казали: «Дивись дівчинка на візку».

Марії дуже хочеться, аби для людей з обмеженими фізичними можливостями у Борисполі відкрили хоча б якийсь невеличкий клуб чи кафе. Адже спілкуються між собою вони переважно по телефону.

У Борисполі близько 200 інвалідів-візочників. Однак у місті немає волонтерів, які б могли допомогти, спеціальний транспорт також відсутній. А скільки талановитих людей-інвалідів: хтось вишиває, малює, з дерева виготовляє різні речі… Потрібен спеціальний магазин, де б ці люди мали змогу продавати свої робити. Це для них було б і спілкування, і заробіток, і якийсь сенс життя.

Цим людям не потрібна наша жалість. Вони хочуть відчувати себе повноцінними громадянами країни: розвиватися, навчатися, мати можливість відвідувати будь-які заходи без перешкод.

На Параолімпійських іграх українські спортсмени показали гарні результати. Якщо не бачили, раджу подивитися. І переглядайте завжди, коли вам здається, що ви найнещасніша людина у світі, з купою невирішених проблем. Ті люди — приклад для всіх нас, приклад сили волі, жаги до життя. Вони довели, що можливості людського тіла і духу безмежні.

Юлія Карпінська

Газета «ВІСТІ»