Наталія Варьоха — сильна жінка із Срібного

Сильних жінок не так і багато. Одна з них проживає у Срібному. Вона інвалід з дитинства, але, попри обмежені фізичні можливості, щодня радіє життю, працює у власній організації та допомагає таким, як сама, вселяє в них оптимізм та надію. Ця жінка – Наталія Олексіївна Варьоха.

Народилася 6 жовтня 1958 року в селі Гурбинці Срібнянського району. Не дала доля повноцінно ступити і кроку – у 8 місяців маленькій Наталії поставили страшний діагноз – поліомієліт. Відтоді її рух став обмежений, і кожен крок давався із великими зусиллями. Але, попри все, дівчина закінчила вісім класів рідної Гурбинської школи. У 8 років почалися операції, після яких на ноги їй одягли спеціальні автомати. 9-10 класи закінчувала в Одесі при санаторії. Далі було нелегке навчання в Харківському обліково-економічному технікумі, де здобула професію бухгалтера-економіста сільськогосподарського виробництва. Повернувшись до рідного села, працювала у колгоспі ім. В. Леніна помічником бухгалтера. Після операції у Москві автомати з ніг зняли. Потім Наталія вийшла заміж, жила у Дніпропетровську, у 1981 на світ з’явилась донечка, а через 5 років – син. Тішилася дитячими усмішками.

Повернулася знову до рідної домівки, бо потрібно було на щось жити та годувати дітей. Почала плести на замовлення, оскільки пенсії на все не вистачало. Пізніше замислила створити щось корисне для таких як і сама, допомагати та вселяти віру в людей з обмеженими фізичними можливостями. Так виникла районна організація інвалідів «В єднанні сила».

– Пані Наталіє, до школи тяжко було добиратися?

– Коли було тепло, тато возив на велосипеді, а взимку – на санчатах. А за дощової погоди глиняну дорогу розмивало, тож добиралися довго.

– А як Ви навчалися?

– Вчилася я добре, любила науку. Мені дуже пощастило з класом та вчителькою. Марія Панасівна Ступаченко ставилася з розумінням до мене, цього і однокласників навчила. Пам’ятаю, як учні приходили до мене додому і приносили домашні завдання, а хто отримував трійку, тому, як покарання, було заборонено мене провідувати. Ми з дітьми часто гралися в хованки, словом, дружили. Якось вони мене сховали і забули знайти, пролунав дзвоник і всі зібралися на урок, аж тоді кинулися: а де ж Наташа? Завдяки вчительці я ніколи не почувалася зайвою серед дітей.

– Вдома сидіти не набридало?

– По-різному було, але гості заходили постійно. Двері хати не зачинялися. Іноді друзі жартували, виходячи: пост здав, а у відповідь – пост прийняв. Відвідувачів було багато, хтось питав поради, інші розповідали про наболіле, співчували.

– Розкажіть детальніше про вашу організацію.

– Навесні 2008 року я була у санаторії, де познайомилася з однією жінкою. Вона мене й наштовхнула на думку про заснування організації. Восени відвідала конференцію в Чернігові з приводу цього питання, були ще різні з’їзди, де я зрозуміла, що настав час реалізувати цей задум. Згідно із законом, троє інвалідів І-ої групи можуть заснувати організацію. У Срібному знайшлися такі – це Н. Марчук та Л. Петренко. І ось 2-го червня 2009 нашу організацію було офіційно зареєстровано. Вона називалася «В єднанні сила», але збиратися нам було ніде. З проханням надати хоч якесь приміщення для зібрань, я звернулася до заступника голови райради Миколи Хмарського За його сприяння нам виділили кімнатку в адміністрації. Спочатку нас сприймали несерйозно. Ми вели журнал обліку, адже організація не фінансується, а функціонує на добровільних засадах.

– Наталіє Олексіївно, а скільки ж членів в організації і яка її основна мета?

– Десь 33–37 чоловік. Працюємо по всьому району. А мета – донести до інвалідів їхні юридичні права, дати зрозуміти, що вони – повноцінні члени суспільства, а також залучати до культурно-масової роботи і взагалі – вселяти віру та оптимізм. За потреби ми консультуємося з юристами. Щомісячний членський внесок становить 5 грн. Співпрацюємо з обласною «Аратта», Всеукраїнською спілкою «Конфедерацією громадських організацій інвалідів України», Національною асамблеєю інвалідів України, отримуємо від них гуманітарну допомогу та підтримку.

– Хто саме може бути у вашій організації?

– Це діти з 8-ми років. Нині у нас 10 дітей до 16-ти років, які мають змогу оздоровлюватися у таборі в Феодосії. Якби ви бачили, як блищать їхні очі, коли даруємо подарунки на свята. Є у нас і люди з психічними вадами, і вони дуже пишаються тим, що є нашими членами.

– То Ви й досі збираєтеся у приміщенні адміністрації?

– Ні, 28 квітня 2010 року відзначили новосілля. За сприяння голови райдержадміністрації Олега Власенка люди з обмеженими фізичними можливостями мають тепер окреме приміщення. Але спочатку воно було в жахливому стані, та світ не без добрих людей, адже зробити ремонт допоміг депутат обласної ради Олег Дмитренко. Наразі нашу організацію також спонсують депутати облради: керівник ТОВ агрофірми «Обрій» ЛТД Василь Фесак, який виділяє кошти на поїздки та Сергій Гайдай – керівник СТОВ «Дружба-Нова».

До речі, наші члени дуже активні, про що свідчать 11 медалей, виборених на одному з фестивалів. На місці ми не сидимо, постійно беремо участь у різних заходах, їздимо до Пирятина, Балти, Чернігова, Києва та інших міст. Також ми започаткували фестиваль творчості для людей з обмеженими фізичними можливостями «Срібні роси». Усі переможці одержали грамоти та призи від депутата обласної ради Сергія Гайдая, який виступив головним спонсором свята. Цьогоріч коло учасників суттєво розшириться, бо до нас приїдуть представники з різних реґіонів (Чернігів, Ніжин, Прилуки, Київ). Фестиваль розрахований на 50 чоловік, а спонсором став народний депутат Іван Куровський.

– Пані Наталіє, правда, що Ви брали участь у фіналі конкурсу «Жінка року-2010»?

– Так, 28 грудня 2010 року в обласному музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка відбулося підбиття підсумків та нагородження жінок-переможців фіналу ХІІІ обласного фестивалю-конкурсу (показує блискучу золоту статуетку). Нагородили мене в номінації «Серце віддаю людям». Назва номінації вдала, адже я справді хочу допомагати та підтримувати таких, як і сама, бо ж насправді в єднанні сила.

Отож, бажаю цій сильній жінці витримки в роботі, оптимізму, здоров’я та удачі, адже працювати для інших – благородна справа.

Леся Мороз, “Деснянка вільна”

«Сивертайм»