Оксана Богданець: усі випробування в житті даються нам не просто так!

11.12.2012

Ця миловидна, доглянута жінка, крім цілком очевидних причин, привертає увагу хіба дещо збентеженим, хоча й доброзичливим, поглядом, і наявністю незмінного супутника… Оксана Богданець, керівник громадської організації «Дивосвіт», директор реабілітаційного центру, що опікується людьми, які мають проблеми із зором, знайома зі світом «без світла» не з чуток. Професійний психолог, зіткнувшись з бідою сліпоти, зрозуміла: саме в її випадку у горезвісному рецепті про допомогу потопаючим є прямі вказівки до активної дії. Зрозуміла і взялася до роботи!

– Так що ж насправді змусило Вас взятися за громадську роботу?

– Ви знаєте, причина – цілий ланцюжок певних подій. Оскільки моя професійна діяльність – психологія, то з 2002 року я, однією з перших на Україні, почала займатися психологічними тренінгами з людьми – особистісний і кар’єрний ріст, розвиток лідерських якостей. І все, здавалося б, виходило. Але тут почалися особисті проблеми із зором, і я на собі відчула це випробування, яке має психологічні причини, окрім медичних. Безумовно.

– Тобто починали Ви працювати цілком здоровою людиною?

– Так, так! Я – корінна одеситка, на Закарпаття приїхала за чоловіком, військовим… І все йшло, загалом, як у людей, що зазнають цілком реальних труднощів, знайомих нам з 90-х років… Але потім сталося так, що всі побутові проблеми стали… другорядними, чи що…

– Що виявилося найважчим?

– За родом своєї діяльності зараз я знайомлюся з багатьма людьми, яким доля підготувала таке випробування. Найважче, мабуть, усвідомити, прийняти, змиритися і не зламатися тим, кого біда наздоганяє з дня на день. Уявіть собі: людина, яка жила цілком нормальним життям, осліпла в один момент! Люди кидаються з боку в бік, коли медицина виявляється безсилою. І тут найголовніше – після медичної реабілітації – психологічна: як жити далі? Величезної підтримки потребують сім’ї, сім’ї, в яких народжуються сліпі дітки! Саме під час знайомства з такими людьми, з такими сім’ями виникла ідея – хто, як не я?! Коли виникла ідея, підтяглася команда. Першою нашою акцією стала програма «Доступне Закарпаття» – світлофори, що говорять, маячки на залізничному вокзалі…

– І вийшло ж?

– Ви знаєте, так! Завдяки гранду нам вдалося відкрити реабілітаційний центр. Зараз у нас тут комп’ютери, оснащені спеціальними програмами, чудова аудіобібліотека, в якій є більше 4тисяч книг, ми створили спеціальну патронажну службу для людей, що мають проблеми із зором…. А таких центрів по суті всього 4 на Україну. І вони створені саме, завдяки зусиллям ентузіастів!

– Наскільки важливо це для Закарпаття?

– На Закарпатті понад 2 тисячі людей з інвалідністю по зору і близько 400 діток. А не бачите ви людей з тростиною на вулицях тому, що і здоровим важко не потрапити в яму, не спіткнутися об перешкоду… Ось і сидять такі, як я, в основному, по домівках. А всім їм хочеться і працювати, в силу своїх можливостей, і відпочивати, і відвідувати музеї…

– Боюся Вас образити, але спитаю: навіщо музеї?

– Ось бачите – черговий стереотип! Скажіть, чим наповнений Ваш день, крім повсякденних побутових клопотів? Я скажу – враженнями. Але у Вашому випадку організм, мозок, душа і серце насичуються ними в повному обсязі. Сліпа людина також потребує вражень, їй також потрібна інформація, енергетика, атмосфера. Тому стереотип про те, що незрячі не повинні подорожувати, – найбільш поширений і найбільш хибний. Так, людині з проблемами зору потрібні особливі умови, спеціальний гід, але наскільки це благородна і вдячна справа! Я мала можливість спостерігати і спілкуватися з людьми, що одержали таке задоволення! Ні з чим не зрівняти!

– Якщо ми заговорили про стереотипи, то однією з найбільш тиражованих «західних» картинок є незряча людина в супроводі собаки-поводиря…

– Їх Ви поки не побачите на вулицях нашого міста. Але дуже сподіваюся, що саме Поки! Ми вже працюємо по спільній програмі з Угорщиною та Румунією, за якою наші кінологи навчаються спеціальному дресируванню. Але тут – нова проблема! Виявилося, що в нашому законодавстві – дірка замість врахування елементарних європейських норм! Скажімо, в законодавстві Угорщини прописана норма, за якою незряча людина в супроводі собаки-поводиря може зайти до будь-якого громадського закладу, у нас про це просто не знають! Але і з цим будемо боротися! На Асамблеї громадських організацій інвалідів ми донесли цю проблему до пана Тігіпка і він попросив підготувати наші пропозиції з урахуванням європейського досвіду, так що подивимося…

– А собака-поводир…

– О, це окрема, ні з чим незрівнянна, історія. Під час перебування в Угорщині мені запропонували спробувати йти в її супроводі, навчивши мене елементарним командам угорською мовою! Ось це биття сердець в унісон, почуття гідності і величезної вдячності таким «очам» переповнило… Але є й ще одна проблема! Перед тим, як включиться в програму підготовки, ми опитали близько 20 закарпатських кінологів в пошуку готових пройти таке навчання… Ви знаєте, знайшлося тільки двоє… Ну, але під лежачий камінь вода не тече… Так що в кінці роботи ми отримаємо підготовлену собаку і фахівців, готових продовжити навчання!

– Але ж люди, що мають проблеми із зором, живуть не тільки в містах, як бути «тим»?

– Це, напевно, поки найскладніше питання! Наша патронажна служба проїхала Закарпаттям, надавши першу інформаційно-соціальну допомогу. Але наші можливості, в першу чергу – фінансові, дуже убогі! Тому без державної підтримки тут не обійтися! А допомога таким людям надзвичайно потрібна! Адже в селах навіть люди із залишковим зором (які в місті ще – ого-го) вважаються мало не повними інвалідами! Саме там вони замикаються, починають пити… Можливо, це пов’язано з великим фізичним навантаженням, необхідним для життя в селах. Але ось тут і полягає основний пласт роботи, який, повторюся, без державної підтримки нам не здолати!

– Хто і що може допомогти зневіреним?

– Безумовно, в першу чергу, сім’я! Віра! Дуже важливо не розлютиться, не впасти у відчай, не шукати винних! Ось зараз ми працюємо у спільному з Росією проекті допомоги сім’ям, у яких народилися сліпі діти. Ви знаєте, під час перебування в Євпаторії, куди приїхало кілька таких сімей з усієї України, ми спостерігали, як зневірені, перелякані люди, після роботи з викладачами, психологами, арт-терапевтами, перетворилися на упевнених, рішучих людей, які гідно зустріли проблему. І найголовніше – повірили в те, що можна жити і радіти життю! Тому, користуючись нагодою, я прошу батьків, у яких є такі діти, віком до 6 років, звертатися до нас! І можливо, їм вдасться попрацювати за цією програмою, отримавши і знання, і навички, знайшовши друзів і підтримку!

– А що потрібно для того, щоб люди з інвалідністю відчули себе повноцінними членами суспільства, як у розвинутих країнах?

– Так, ви знаєте, не треба ідеалізувати розвинені країни. Будучи на міжнародній конференції, присвяченій працевлаштуванню інвалідів, ми переконалися, що з цією проблемою не все ладиться і в «них». Насправді, людей з особливими потребами не чекають з розпростертими обіймами роботодавці в жодній країні світу! А саме суспільство, а скоріше – люди, не такі погані, як нам інколи здається. Не відмовляють у допомозі, коли звернешся, не проходять повз… Про основні проблеми ми вже говорили. Так, при достатньому фінансуванні ми могли б проводити допомога в більш повному обсязі. Так, за певних умов можна було б налагодити простір таким чином, щоб він перестав бути нездоланним. Так, дуже шкода, що навіть наявний потенціал ми не використовуємо, як це відбувається із звуковими апаратами, встановленими на світлофорах в Ужгороді, які працюють вже не в повному обсязі, а то й зовсім не працюють! Але найголовніше для людей, що мають проблеми зі здоров’ям – не закриватися, не ображатися і не шукати винних! Життя триває і воно прекрасне! А ті випробування, які даються нам не просто так, – лише привід стати сильнішими і, можливо, розвинути нові, досі невідомі, якості!