Влада Волині захищатиме права інвалідів відповідно до Конвенції ООН

Обласна програма «План дій з реалізації Конвенції ООН про права інвалідів у Волинській області та соціальний захист осіб з обмеженими можливостями на 2012-2015 роки» – перший за останні десятиліття документ, який ухвалила Волинська обласна рада для регулювання діяльності держави та суспільства щодо комплексної допомоги людям з інвалідністю.

Про проблеми людей з особливими потребами, їх бачення вирішення нагальних проблем доступності, основні аспекти програми допомоги людям з інвалідністю «ВН» розмовляли з розробниками проекту цього документа, представниками молодіжної громадської організації «Генерація успішної дії» Людмилою Фурсовою та Богданом Мойсою.

«Генерація успішної дії» в березні відзначатиме свою четверту річницю. За цей час волиняни спостерігали багато успішних проектів, реалізованих в межах міста. Як часто ви спілкуєтесь з людьми з особливими потребами в районах?

Богдан: Протягом року ми перебували в різних районах області, де спілкувалися з людьми з інвалідністю та з’ясовували для себе основні проблеми, які хвилюють людей і на основі їх розробляли програму. Ми були учасниками відкритих зустрічей практично в усіх районних центрах Волині, зокрема, було 4 заходи в Луцьку, Нововолинську, Ковелі, Камені-Каширському. Коли ми зустрічались, були лідери громадських організацій, були й представники районних державних адміністрацій. Якраз з ними обговорювали всі ці пункти програми і вони вже давали свої коригування, а ми передали проект в вересні в обласну державну адміністрацію, то доопрацюванням займалася повністю Волинська обласна державна адміністрація.

Про які проблеми найчастіше йдеться там, в маленьких містечках та селах? Адже, зрозуміло, що в обласному центрі трохи інша ситуація – ближче органи державної влади, з якими можна працювати, є більше сприяння, є більше громадських організацій.

Богдан: Насправді, найбільша проблема і для Луцька, і, можливо, для всіх – доступність, і це не тільки архітектурна, це й інформаційна доступність. По яку освіту чи працевлаштування можна говорити, якщо людина не може вийти з дому. До того ж, тут потрібно говорити не про саме існування доступності, а про те, наприклад, в якому стані дороги. Тобто, це для всіх проблема – оці ями на дорогах, вибоїни – для людини на візку взагалі нереально пройти. Для незрячої людини ці вибоїни – теж проблема. Важливим є й те, що люди з інвалідністю, часто, не знають, де брати інформацію. Тобто є закони, є місцеві програми, але люди не знають, як ними користуватись, люди їх не читають – просто немає можливості. В районах і селах – ситуація взагалі катастрофічна. Там людини не знають, як і куди вони можуть звернутися і отримати безкоштовно ліки, що вони мають право на те, чи інше. Люди з інвалідністю отримують інформацію від дільничних лікарів – що вони кажуть, те люди й знають. Але чи скажуть вони все? Тому на наших зустрічах люди частіше дивувались «Ми маємо на це право?» Мабуть, найважливіше зараз донести до людей ту інформацію, щоб вони вміли нею користуватись. До прикладу, до нас зверталася людина, якій потрібен кардіостимулятор, який коштує близько 15 тисяч гривень. Ці речі мають безплатно надаватись людям з особливими потребами, але людина не знає яким чином це оформити, хоча все це передбачене в державних програмах, але через те, що їй ніхто раніше цього не пояснив, йому довелося купувати кардіостимулятор за власні кошти. Часто люди сплачують повну вартість за якусь послугу, яка має бути безплатною. Тому є потреба інформувати людей з інвалідністю про пільги, діючі програми. Можливо, коли буде Інтернет в кожній оселі, буде простіше, бо про все можна буде почитати там.

Програмо передбачено обов’язкове ведення обліку осіб з інвалідністю. Раніше цього не було? Скільки осіб зареєстровано в області сьогодні?

Богдан: З 2008 року ведеться центральний банк інвалідності. Довгий час розробляли його на рівні Уряду. Для людей з інвалідністю є програма реабілітації, де написано все від діагнозу до умов, які необхідні для реабілітації. Все це вноситься до загального банку людей з інвалідністю. Останні роки облік вівся на загальну кількість, можна говорити про людей І, ІІ групи, але немає обліку за захворюваннями. Це ж теж важливо, якщо, навіть, визначати скільки засобів реабілітації тих чи інших потрібно, цього практично не можна зробити. Коли ми формували програму, запитували статистику, нам надали лише те, що стосується отримувачів державної соціальної допомоги та отримувачів соціальної пенсії в пенсійному фонді. При чому, ця проблема навіть на рівні міністерства існує. Минулого року під час зустрічі з керівником департаменту соціальної політики говорили про те, що вони подали запит на певну кількість інвалідних візків, а згодом з’ясувалось, що така потреба – завищена. Звідки взялась ця цифра? Потім, коли виділили бюджетні кошти і почали їх розподіляти, виявилось, що немає такої потреби. Це добре, що в сторону завищення, а якщо в сторону зменшення. Невідомо взагалі звідки беруться ці цифри і це теж проблема.

Людмила: Зараз називають загальну кількість інвалідів – 79 тисяч осіб, але звідки взялась ця цифра ніхто точно не може сказати. ЇЇ періодично збільшують. Часто дітям, які потрапляють під категорію дітей-інвалідів, дільничний лікар каже, що зараз їм групи ніхто не зробить, потрібно чекати до повноліття, але є ж окремий статус. А більшість батьків не знає цього, бо вони поїхали з села в районний центр, їм так дільничний лікар сказав і все.

Виходить, що вся інформація в селах іде тільки від лікарів? А громадські організації, які працюють з людьми з особливими потребами в районах є?

Людмила: Є, звичайно, громадські організації, але, часто вони самі багато не знають. Вони більше займаються благодійними проектами, або проводять заходи до Дня інваліда чи ще до якихось таких дат. Дуже часто громадські організації навіть маючи офіс не можуть провести інтернет. Зараз ми працюємо з 5-ма організаціями, будемо проводити тренінги для них, навчати співпрацювати з владою, писати проекти і так далі. Часто громадські організації обмежуються лише районним центром.

Ще одна ініціатива, про яку згадувалось у програмі – створення центру денного перебування інвалідів. Яка його основна функція?

Людмила: В Україні діє лише один такий центр в столиці. Цей центр більше потрібен для людей з вадами психічною чи інтелектуальною недостатністю, досить часто рідні таких людей мусять цілодобово перебувати поруч з хворими, не маючи можливості практично вийти з дому. Мета таких центрів, щоб людина з обмеженими можливостями протягом дня перебувала в цьому центрі, де б проводились різні заходи, наприклад, трудові майстерні, де людина вчилася б щось плести чи малювати, де були б різноманітні тренажери, щоб людина могла проводити якусь реабілітацію, всілякі процедури. Насправді, це серйозна проблема, вона практично не вирішується на всеукраїнському рівні, окрім ініціативи громадських організацій. Спочатку в програмі писалось, щоб створити такий центр, однак цей пункт змінили на «вивчення досвіду». Ці зміни відбулись вже на рівні ОДА. Ми розуміємо, що це затратний проект, але саме цю пропозицію вносили до програми організації, які працюють з людьми з інтелектуальною недостатністю.

Богдан: Побутує така думка на рівні ОДА, що от збільшили допомогу на догляд за людьми з психічними вадами у десять разів і виявляється, що після того вже немає потреби щось організовувати. На жаль, такі аргументи є.

Чи є дискримінація за ознакою інвалідності масовим явищем? Хто в цьому винен, на Вашу думку?

Богдан: Ви знаєте, будь яке питання є дуже відносним. Люди часто добре ставляться до людей з інвалідністю, але мало хто захоче взяти таку людину працювати до себе, більшість готова краще допомогти грошима і все. Будучи директором школи, мало хто візьме до себе інвалідів та створить інклюзивну освіту. Ззовні здається, що ми всі лояльні, ми всі готові допомогти, але чи готові ми реально сприймати людей з інвалідністю серед себе? Чи готові бачити цих людей поруч нас на сусідньому робочому місці чи за сусідньою партою? І, до речі, згадавши інклюзивну освіту, багато говорять, що проблема не в дітях, проблема в батьках здорових дітей. Коли приходить дитинка з інвалідністю в клас, то діти здебільшого сприймають просто – в дитинстві це якось простіше. Дуже часто нагнітання йде серед батьків, яких не влаштовує, що в класі є дитина з інвалідністю, бо тепер «нашій дитині» будуть приділяти значно менше уваги. Тому, на справді, це важливо, але як це пояснити людям, коли навіть соціальна реклама часто сприймається з негативом.

Проблема в тому, що суспільство закрите – закрита архітектура, закритий транспорт. Такі речі, як от звуковий світлофор довго не працював і коли ми звернулись з проханням його полагодити, нам сказали: «От у 80-тих роках не було звукових світлофорів і ніхто не скаржився, а тепер ми вам встановили, він не працює, а ви починаєте скаржитись».

Людмила: Напряму, звичайно, ніхто не скаже, що давайте інвалідів знищувати. Всі ставляться лояльно, готові допомагати, але коли справа доходить до реальних кроків як-то взяти на роботу чи стажування, як правило, відмовляють.

З яким проблемами найчастіше стикаються люди з інвалідністю в медичній сфері? Чи отримують вони належні послуги?

Людмила: Одна з проблем, про яку говорять жінки на візках і яку не зовсім пристойно озвучувати, те, що в медичних закладах зовсім не продуманий механізм огляду жіночим лікарем жінок на візках. А в часи, коли жіночі хвороби все частіше мають ускладнення, це питання набуває особливої значимості. По суті, такі хворі отримують цю послугу лише в санаторіях.

Богдан: Пригадую цікавий випадок, що може охарактеризувати загальну ситуацію з обізнаністю самих лікарів з проблемами, що стосуються людей з вадами зору, зокрема. Коли ми встановлювали метрономи (звуковий орієнтир для людей вадами зору – прим.автора) на вході до головних адміністративних приміщень міста, то передали прилад і до обласної клінічної лікарні, однак, з часом, не могли його ніде знайти. Виявилось, що його встановили в приміщенні лікарні біля реєстратури, «щоб не вкрали». Тобто, цей пристрій не допоможе людині з інвалідністю, а в закритому приміщенні від звуку метронома можна й божеволіти. «Ми поставили, бо нам сказали», – така позиція часто зустрічається. Або ще така ситуація: «Ви хворі, ну то вже вам скаржитись і дивуватись».

Людмила: Мені здається, про медицину дуже важко говорити, бо проблему в системі медицини може відчувати кожен, а людині з особливими потребами, вдвічі проблематичніше.

А існують якісь програми, щоб людина могла прооперуватись безплатно або отримати інші види медичної допомоги?

Людмила: Є перелік ліків, які можуть видаватись людям з інвалідністю безплатно – є чіткий перелік, але зазвичай ситуація складається так, що коли людині потрібні ці ліки, виявляється, що їх в наявності немає. А якщо людині терміново потрібне лікування, то як робити? – Піти в аптеку й за свої кошти купити.

Богдан: Є певні механізми компенсації і за ліки, і за операції. В обласному бюджеті, як правило, це передбачено, але отримання такої допомоги – довготривалий процес. Коли людина знає свої права, як пацієнт – при встановленні групи, реабілітаційної допомоги, їй легше отримувати допомогу, гарантовану державою. Люди з вадами зору часто потребують елементарних життєво необхідних приладів, як тонометри зі звуковим сигналом. Дуже багато людей, які не мають зору, втратили його внаслідок цукрового діабету і щоб підтримувати рівень цукру в нормі, потрібно щоденно його вимірювати. В державній програмі прописано надання таких приладів хворим безкоштовно, але, на жаль, нам такі випадки невідомі. А сам прилад за 800 гривень не кожен зможе собі дозволити придбати.

Людмила: Коли в мене температура вночі, я мушу будити сусідів, щоб вони подивилися на покази термометра. А термометр зі звуковим сигналом, дозволив би багатьом людям, навіть у такій буденній ситуації, бути незалежними від чиєїсь допомоги.

Скажіть, будь ласка, чи відомо вам скільки людей з інвалідністю працевлаштовані? Чи зацікавлений Центр зайнятості в працевлаштуванні таких людей?

Людмила: це така проблема, про яку можна говорити години три. Офіційна статистика – 15% працездатних.

Статус дієздатного теж надається за висновками медичної комісії?

Богдан: Немає непрацездатних людей. Там просто ведеться індивідуальна програма реабілітації, в якій вказується, де людина може працювати, який ступінь обмеження.

Людмила: Ще дуже цікава річ, я нещодавно була на нараді Центру зайнятості в листопаді і підняла питання, про яке згодом почали говорити самі працівники влади – в нас відбувається дискримінація людей з інвалідністю в державному секторі. Навели навіть статистику, що з півсотні об’єктів господарювання в Луцьку, більше 400 установ не виконало квоту по працевлаштуванню, з них більша частина – державні установи. В законі передбачена 4%-ва квота робочих місць для людей з особливими потребами, якщо це не виконується, то приватні підприємства сплачують санкції. Натомість, структури бюджетні таких санкцій не сплачують. Вони подають статистику, але не несуть жодних стягнень. Тому виходить, що держава вимагає від приватного сектору, а сама ці речі не виконує. І це є проблемою. В приватних структурах, як правило людей з інвалідністю беруть на посади прибиральників, двірників. Фахівця, на жаль, дуже важко працевлаштувати за освітою. Ще є така річ, як «оренда трудових книжок». Підприємець, щоб виконати оцю 4%-ову квоту, домовляється з інвалідом про оренду трудової книжки, платить 100 чи 200 гривень в місяць, офіційно пише, що «працевлаштований» отримує мінімалку. По суті, таким чином і виконуються квоти. Проблема є і про її багато хто говорить, але механізмів боротьби з цим ще не придумали.

Тобто можна говорити, що проблема корупції існує навіть в такій ситуації?

Людмила: Це дуже відносне питання, бо можна зрозуміти і людину з інвалідністю, яка довго шукає і не знайшовши, погоджується на тих 200 гривень, щоб мати хоч щось додатково раз в місяць.

Богдан: Але і для роботодавців є складність. В чому? От взяли вони людину з інвалідністю з складними вадами. Вони повинні отримати позику з фонду соціального захисту інвалідів на створення цього робочого місця. От щось вони вже закупили і тут приходить перевірка – МСЕК, пожежники, ще хтось. Атестують вони це робоче місце і кажуть, що воно не відповідає вимогам. Тобто, йому ніхто не компенсує витрати з фонду соцзахисту інвалідів і ще й заплатить штраф. Створення робочих місць – проблемне питання, тому роботодавці часто й не йдуть на такі умови.

Пропоную поговорити про проблеми людей на інвалідних візках. Як виконується програма доступності в місті? Чи доступні людину у візку паркові території, доїзд до навчальних закладів, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, театри, культурні центри міста?

Богдан: Очевидно, одна проблем, якщо ми говоримо про права людей з інвалідністю, полягає в тому, що немає спеціальних програм доступності для людей з інвалідністю. Є державні будівельні норми, які мають враховуватись при будівництві шкіл, при капітальних ремонтах різних установ. Не потрібно виділяти якихось спеціальних коштів, щоб був пологий з’їзд, наприклад, до центрального парку. Є державні будівельні норми, є норми пов’язані з будівництвом доріг. Якщо йде реконструкція парку, то, очевидно, ці речі мають бути передбачені. Щодо шкіл, то ми ведемо мову, щоб хоча б одна школа в Луцьку була пристосована для учнів з особливими потребами.

Людмила: Зміни зможуть початись тоді, коли відбудеться зміна в сприйняті. Коли буде сприйняття, що ті пологі з’їзди не тільки для людей на візках, а й для населення – зокрема і для мам з дитячими візочками. Коли жінка йде на підборах, для її не менш важливо по якій дорозі вона прямує, так само це важливо і для людини на візку. Тобто, коли у місті будуть гарні тротуари, пологі з’їзди, то це для людей з інвалідністю – необхідність, а для лучан – це зручність. Ви теж боїтесь йти по вулиці ввечері, коли вона не освітлена, а для незрячої людини це необхідність. Можливо, коли прийде сприйняття, що ця доступність потрібна не тільки інвалідам, вона покращить життя для усіх людей. Ми вже три місяці ведемо війну з залізничним вокзалом – вони не хочуть ставити метрономи. Не зрозуміло, чому адміністрація вокзалу відмовляє у встановленні звукового орієнтиру – для людини, яка не бачить, дуже складно знайти туди вхід. Добре, що у місті функціонує кілька звукових світлофорів, хотілося б встановити ще на проспекті Відродження та вулиці Рівненській, де рух автомобілів дуже жвавий, що навіть здоровій людини складно перейти там дорогу.

Богдан: З доступністю транспорту у місті дуже складно. Ми стали заручниками ситуації відносин щодо GPS-навігації між перевізниками та міською владою. На жаль, озвучення рейсів, номерів маршруток та зупинок досі не працює, хоча з 1 січня вступив в дію закон, який зобов’язує, щоб це працювало.

Нещодавно представник «Генерації успішної дії» увійшов до складу Громадської ради при голові ОДА. Які питання планує відстоювати ваша громадська організація, адже є можливість бути почутими, отримати підтримку інших активістів?

Богдан: Для нас зараз основне наповнити програму, яку прийняли на сесії обласної ради, реальним змістом і контролювати, щоб вона виконувалась. Зараз виникла потреба внести до програми ще один пункт, який стосується служби супроводу. Це коли на умовах громадських робіт ми з ЦЗ брали безробітних, які виконували функції супроводжуючих. Одна незряча людина була диспетчером, до якої телефонують повідомляючи, кому і куди потрібно дістатись, а вона вже зв’язується з людьми, які на громадських роботах. Вони супроводжують незрячих на роботу, в лікарню, в соціальні установи, заповнюють необхідні документи, щоб незрячі люди були менш залежні від сусідів, рідних і згідного нового закону. Фінансуються громадські роботи частково з коштів фонду по безробіттю, половина з міського бюджету. Аби місто мало фінансувати службу супроводу, такі заходи треба передбачити в програмі. Там не велика сума, для Луцька це 30 тисяч гривень. Це не є така велика сума, але на скільки буде полегшено життя незрячим людям.

Розмовляла Оксана Прокопчук

Волинські новини