Інтеграції людей з інвалідністю у суспільство заважають пострадянські стереотипи мислення – Остролуцька

Інвалідність – проблема багатогранна, і заторкує вона, на жаль, величезну кількість людських доль. За статистикою, приблизно кожен десятий житель планети має ту чи іншу форму інвалідності. За медичними показниками причин може бути більше 2000, але кожній такій людині потрібні індивідуальний підхід, індивідуальна допомога.

Чи легко в нашій країні громадянину з інвалідністю бути самостійним, мати хороший догляд, почуватися повноцінним членом суспільства? Питання звучить швидше риторично. А ось, наприклад, у Німеччині до 80% людей з інвалідністю після реабілітації працюють, а 20%, нездатних до праці мають хороший якісний догляд. Подібні показники характерні і для інших країн Європи.

Змінити ситуацію і підвищити якість життя людей з інвалідністю, на думку спеціалістів, в Україні неможливо без створення для них умов для незалежного самостійного життя, розбудови суспільства рівних можливостей. Саме ця ідея в 1960-х роках вивела інвалідів Америки на вулиці, що надалі стало початком всесвітнього руху за права і гідне життя людей з інвалідністю. Результатом цього руху є Конвенція ООН про права інвалідів. Цей документ є орієнтиром у забезпеченні прав та інтересів інвалідів різних нозологій, статі і віку.

Свій погляд на розв’язання проблеми надання якісних соціальних послуг в Україні висловила головний спеціаліст столичного міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Лариса Остролуцька.

– Парламентом нашої країни вищезгадана Конвенція ООН про права інвалідів ратифікована, але реальних змін поки що не багато. У чому, на Вашу думку, причина?

– Довгі роки в нашій країні панували помилкові погляди на інвалідів та інвалідність, що це повністю залежні люди, за якими треба лише доглядати, переважно утримувати в інтернатах, а працювати вони можуть лише на спеціалізованих підприємствах.

Це так звана медична модель розуміння інвалідності. Під цю модель формувалося і законодавство, і розвивалися послуги. Але послуг практично не було, крім того, що люди з інвалідністю утримувалися в інтернатах. Були лише два види реабілітації – медична і трудова.

Сьогодні на зміну медичній моделі прийшла соціальна, прийнята в усьому цивілізованому світі. Згідно з цією моделлю, в центрі всього стоїть людина, її особистість. Людина з інвалідністю самостійно приймає рішення, які форми послуг їй потрібні, а які ні. Хоча спеціалісти, звичайно, рекомендують і підказують. Відповідно, фахівці мають бути високопрофесійними, у змозі цю допомогу надати. За міжнародними стандартами наданням допомоги мають займатися центри за місцем проживання, щоб людина не витрачала багато часу на дорогу, не від’їжджала далеко від місця проживання. Таким чином вирішується ще одне дуже важливе завдання – людина з інвалідністю отримує змогу жити в сім’ї.

У цій соціальній моделі, зрозуміло, формується вже абсолютно інше законодавство, інше ставлення, інше розуміння проблем інвалідності. На жаль, в Україні це все ще тільки формується.

На момент прийняття Конвенції ООН про права інвалідів суспільство в Європі до цього вже було готове, адже до розуміння проблем людей з інвалідністю вони йшли більш як 50 років. А в Україні професійній соціальній роботі всього 20 років. Тільки у 1993 році були прийняті програми підготовки спеціалістів соціальної педагогіки, соціальної роботи.

– Невже 20-ти років недостатньо?

– Хоча сьогодні у нас випускається досить багато спеціалістів, але це все-таки переважно молоді люди. А чиновники, які обіймають високі посади, як правило, представники старої школи, старих підходів і поглядів. У цьому криється суть протиріччя. Іноді ми отримуємо дивовижні інструкції, в яких прописано, що має робити соціальний працівник, на рівні розуміння філософії соціальної роботи ХІХ століття – це лише догляд. Натомість професійна робота в усьому світі зараз перейшла на сучасний рівень – це створення можливостей для людини з інвалідністю жити зі своєю проблемою повноцінним життям, бути самостійним.

– Виходить, що в нас у соціальній політиці досить багато невідповідностей?

– Досі інструкції і положення для соціальної служби в нас пишуться і розробляються з медичної точки зору й абсолютно не приділяється увага ідеології самостійного життя людини з інвалідністю. А її треба підготувати до самостійного життя, навчити навичок самообслуговування, забезпечити хорошим реабілітаційним обладнанням, допомогти його вибрати, навчити ним користуватися. Це обладнання, до речі, складається не лише з колясок і ходунків, але з різних інших пристосувань, які допоможуть людині вдома приготувати їжу, зайти в душ, лягти в ліжко тощо. Зараз техніка дуже швидко розвивається. Соціальний працівник має також підказати, пояснити інваліду його права і можливості.

– Проблема доступності також поки що не розв’язана.

– Це окрема розмова. Доступність насправді багатогранна. Вона стосується, між іншим, не лише людей з інвалідністю, а й людей літніх, молодих батьків з маленькими дітьми, яких возять у колясках. Проблема доступності, а правильніше сказати, недоступності, є не лише архітектурною. Вона ще соціальна і психологічна. І ця проблема двостороння, готувати треба і суспільство, і реабілітувати людей з інвалідністю.

Тому для людей з інвалідністю існують і логопеди, і реабілітологи, і психологи, і соціальні педагоги. Після роботи з цими спеціалістами у людини має змінитися якість життя. Вона має не боятися виходити в суспільство, самостійно робити покупки, соціальний працівник повинен сприяти, щоб у людини з інвалідністю з’явилися друзі, інтереси в житті, щоб вона пішла навчатися або працювати тощо. У цьому саме і полягає справжня реабілітація.

А формувати гуманне ставлення до людей з інвалідністю у суспільстві треба із самого дитинства. Для цього покликане інклюзивне виховання і навчання, це тоді, коли діти-інваліди знаходяться разом зі звичайними дітьми. Якщо звичайні діти бачать, що з ними разом у класі, в групі, в садку є діти, які трохи відрізняються від них, вони навчаться з ними спілкуватися, взаємодіяти, допомагати. Тоді суспільство стає більш відкритим, добрим і функціональним.

– А як бути з людьми з важкими формами інвалідності?

– На жаль, у нас у країні в законі про соціальні послуги нічого про них не сказано.

У Німеччині, наприклад, це 12 томів. Подібне становище і в Нідерландах, і в інших розвинених країнах Європи. Що це означає? Це означає, що будь-який спеціаліст, який працює у соціальній сфері, відкриває документ на потрібній сторіночці, і там прописано, яку послугу має отримати людина в певному стані інвалідності, з певними супутніми діагнозами, в певному віці і становищі. Тобто, соціальному працівнику або спеціалісту не треба нічого вигадувати. Все розроблено. І якщо ці послуги не надані, то у людини з інвалідністю є право подавати до суду.

У нашій країні цих послуг прописано всього кілька видів, а їх зміст залежить від конкретних спеціалістів, від ресурсів, які має в розпорядженні конкретна соціальна служба.

Цього року ми прийняли рішення на базі столичних центрів соціально-психологічної реабілітації створити експериментальні наукові майданчики для того, щоб узагальнити і проаналізувати досвід нашої роботи, щоб була створена доказова база необхідності впровадження по всій країні нових підходів у роботі. Адже результати є – багато дітей з інвалідністю пішли навчатися у загальноосвітні школи, колишні отримувачі послуг влаштувалися на роботу, створили сім’ї. Ми це бачимо, це якісні показники, і з цим не посперечаєшся.

– Яка роль і перспективи співпраці в цьому напрямі з громадськими організаціями?

– Співпраця має розвиватися. Згідно із Всесвітньою доповіддю про інвалідність ВООЗ і Світового банку, в якій надано рекомендації щодо поліпшення життя людей з інвалідністю, перелічені всі, хто може брати в цьому участь, а також їх функції. Це і держава, і приватний сектор, і вчені, і громадські організації – усі ті, хто надає послуги.

Цікаво, що для громадських організацій виписані й такі функції, з якими я дуже згодна, – навчання членів організації, як добиватися своїх прав. Важливо, щоб люди вміли відстоювати свої права не скандалами, не криками, а тими нормативними шляхами, які є в державі. І якщо в нормативних актах є якісь невідповідності, то обов’язок громадських організацій на це вказати державі та інформувати про це суспільство.

Крім того, громадські організації проводять соцопитування серед членів своїх організацій, а їх результати доводять до суспільства, чиновників, політиків.

Чому це важливо? У такому разі діятиме принцип вирішення проблеми не згори вниз – від чиновника, а знизу догори – від отримувача послуг.

Проте, якщо вже подавати пропозиції для розгляду на високому рівні, то вони мають бути зважені і не висловлювати думку вузької групи людей. На жаль, з досвіду моєї роботи можу сказати, що багато громадських організацій на сьогодні не завжди здатні враховувати інтереси інших громадян, інших нозологій інвалідності, багатьом ще бракує культури взаєморозуміння. Це, знову ж таки, спадщина колишнього режиму, коли інваліди різних нозологій були роз’єднані. Але є надія, що все зміниться на краще. Рано чи пізно, Україна дійсно стане правовою державою, де всі без винятку люди матимуть рівні права і можливості.

Розмову вів Олександр Козловський

м.Київ

Укрінформ