Сумські інваліди штурмують гори, ідуть в пустелю і сплавляються річками

1 06 4521125 2. інвалідів

У Сумах вже 13 років успішно функціонує спортивний клуб інвалідів «Фенікс». В його активі – проведення різноманітних змагань, підняття на гори, сплави по річках, мандрівки в пустелю.

Про те, як виникла ідея створити такий клуб та чим він живе сьогодні, кореспондентові Укрінформу розповів його президент, журналіст місцевої газети «Панорама» Олександр Грінка.

– Олександре, в уявленні багатьох людей інвалідність і спорт – речі несумісні. А ви своєю діяльністю доводите протилежне.

– Усе залежить від людини. Можна поранити палець і сидіти вдома плакати, а можна бути інвалідом-візочником і жити насичено й цікаво. Недарма великі в усі часи казали, що найбільша людська перемога – це перемога над собою. І саме вона підвладна клубівцям. Бо вони зрозуміли просту істину: проблеми містяться передусім не в тілесних вадах – у голові кожного. Там їх подолаєш – і стаєш людиною «з обмеженими необмеженими можливостями». От саме для таких у 2000 році і було створено наш спортивний клуб з його символічною назвою. Сьогодні він об’єднує близько 100 членів.

– Про ваші мандрівки, в тому числі і через твої публікації в пресі, у Сумах, та й не тільки, знає багато людей. Які найбільше з них запам’яталися?

– Був у нас підйом на Говерлу – він став справді перемогою. Йшли майже зі спеки, а вгорі раптом закрутило, пішов сніг. Хтось – у босоніжках, хтось легко вдягнутий, але вирішили не повертатися: он стільки пройшли, треба дістатися вершини! І дісталися. Сміялися й плакали, заспівали Гімн України, а коли нарешті спустилися до підніжжя, кожен, певно, відчув, що оте відчуття вершини залишилося в серці. По нього і йдуть у наступні мандрівки.

Минулого року в Криму вп’ятьох пішли на Роман–Кош. Це найвища там вершина. І заблукали. Внизу плюс 25, а вгорі похолоднішало, впав густий туман, врешті здійнявся вітер, зірвався сніг. Нічого не видно. Але вершину вирішили знайти. Блукали години дві, поки до неї вийшли. Традиційно заспівали гімн. Куди далі – не знаємо. Врешті спустилися, виявилося, в обидва боки далеко від населених пунктів. Ніч насунулася, наметів немає, сірників теж. Це ж на території Ялтинського заповідника, тому суворо стежать, аби сірників із собою не брали. На щастя, випадково зустрівся провідник, він нас вивів.

А як заблукали на сплаві по Дунаю! Пливли на байдарках, вже надвечір. У визначеному місці, де планували стоянку, мав чекати чоловік і просигналізувати. А він, видно, задрімав… Перша байдарка, на якій їхала й моя дружина, проминула потрібне місце, пішла вперед. А ми пливли й співали. Саме затягнули гімн, і виявилося, що він розбудив нашого зустрічаючого, – встиг нас погукати. А троє людей зайві 20 кілометрів пройшли. Коли повернулися, мокрі були, зуб на зуб не попадав. Але ж ніхто не захворів.

– Ви й у пустелі встигли побувати…

– Утрьох поїхали в Єгипет, у Хургаду. Почали шукати провідника для походу в пустелю. На нас дивляться здивовано: чого нам біля моря не лежиться?! Але ми отримали всі враження: і на верблюдах, і на джипах, і пішки. Тепер нам би ще в джунглях помандрувати. Хочемо на Амазонку. А чого? Варто спробувати! Ще влітку у Грузії побачили, як там літають на дельтапланах. «Феніксівці» й собі запланували таке, – є ж у Сумах клуб дельтапланеризму.

– Стати членом «Фенікса» складно?

– Клубівці залучають до своїх справ усіх, хто має бажання ними займатися, але при цьому зауважуємо: треба захотіти самому. У нас немає таких, хто просто очікує чогось від когось. До цього, вважаю, привчили нас іще з Союзу, створили такий стереотип, що інвалід має чекати, а до нього прийдуть і щось зроблять. Ми робимо самі.

І тим, хто втрачає сенс життя через пошкоджений палець, тут можуть розповісти свої історії. Наприклад, про Олю Сорокіну, яка ще колись, тринадцять років тому, прийшла на першу презентацію «Фенікса» й залишилася з клубом. І на Говерлу піднялася, і Дунаєм сплавлялася. Навіть перемогла на конкурсі «Міс» свого підприємства.

Працювала тоді Оля на багатотисячному об’єднанні імені Фрунзе. Оскільки конкурс був місцевого значення, дефіле в купальниках не планували, а от усе інше – і показ моделей, і огляд талантів, і демонстрація всіляких умінь були. Майстриня зі швейного цеху підприємства пройшла все те блискуче. І ні глядачі, ні члени журі не здогадалися, що в Олі ще в дитинстві ампутовано ногу. Тепер вона живе з чоловіком у Чехії. Дитині четвертий рік. І вже й там із парашутом стрибала!

Уже мiсяць, як народився син в сім’ї Олексія Якущенка. Завзята людина, як тільки куди їхати – «і я»! Коли вперше сів на байдарку, то просто зробив нове відкриття себе. Адже йому, інваліду-візочнику, здавалося, що про таке й мріяти не можна…

Часто долучається до заходів «Фенікса» Микола Педоренко. Учасник і переможець чемпіонатів Європи і світу з армреслінгу, пауерліфтингу. В його родині теж чекають поповнення… Втім Микола займається інваспортом, а це спорт високих досягнень, яким опікується держава. У «Феніксі» рекордів на меті на ставлять. Тут спорт об’єднуючий, рекреаційний, не задля перемог, а для самовдосконалення та самоствердження.

– Як вирішується питання з фінансуванням ваших подорожей?

– Ми жодної копійки бюджетних коштів не попросили на жоден свій проект. У нас є друзі клубу, які допомагають здійснювати задуми. Причому це саме ті люди, які не шукають «піару» за зразком «зробив на копійку, а розтрубив на сто гривень». Це ті, хто постійно підтримує без гучних оголошень, – колишній керівник «Сумихімпрому» Микола Трофименко, директор підприємства «Технологія» Володимир Заєць, керівник благодійного фонду «Соцінвест» Володимир Лазарєв, фірми «Магнат», «Сумиавтотранс», «Сумифармація»… А клуб вдячний і за 100 чи 200 гривень допомоги. Бо це – на мрії.

– Який період був найважчий у твоєму житті?

– Мабуть, отой перехід до юності, коли для однолітків настав час танців, дискотек, дівчат… Проте було не надто важко. Завдяки батькам навчався у звичайній школі серед здорових однолітків. Вони змалечку нормально мене сприймали, бо я жив і їхнiми інтересами. Коли в Суми приїхав вступати до вишу, навіть не знав, що є якісь громадські організації, захист прав інвалідів. Тепер це — половина мого життя. Бо громадська робота в ньому займає не менше, ніж просто робота. І на цьому полі ще багато справ. Зокрема – впровадження в українську реальність інтегрованого навчання для дітей-інвалідів. Вивчав цей досвід під час поїздки до Америки. У Грузії теж починають активно розвивати систему, коли діти з вадами навчаються у звичайних класах.

– І коротко про плани вашого клубу.

– Ще є потреба попрацювати зі школами. Чому там є уроки мужності, героїзму, а немає уроків толерантності до інвалідів? Щоб знали, яких рекордів вони досягають, яких успіхів домагаються. І запросити інвалідів – хай самі про це розкажуть! Планів багато. Підтримує і те, що чотирнадцятирічний син Дмитро – такий же вболівальник. Ми з ним на всі змагання разом їздимо. А ще він активно займається футболом, так що татові треба вболівати вже й за нього. Якби не інвалідність, я не знаю, де б я був. Характер трохи авантюрний, запальний… Але ж Бог щось забирає, а щось дає натомість. Я набув стриманості, розважливості. Загартувався у випробуваннях, навчився не зважати на неприємні психологічні нюанси… І життя не загнало мене в глухий кут.

Розмовляв Сергій Ханін

Укрінформ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*