Головне в освіті для дітей з особливими потребами – соціалізація, – Ольга Малікова

Ольга Малікова

Інклюзивне навчання – це шанс для особливих дітей навчитись успішно жити в суспільстві. Як цей шанс реалізовує держава і неурядові організації?

Василина Думан: Приводом для розмови стала стаття, опублікована Надією Швадчак у «Лівому березі», в якій йдеться про те, що є певні досягнення в сфері інклюзивної медицини, проте вони могли б бути значно більшими, пише «Громадське радіо».

Ольга Малікова: Так, дійсно певна проблема є. Я зараз самостійно працюю над тим, щоб забезпечити своїй дитині й іншим дітям максимально ефективний процес навчання.

Розумієте, звичайне шкільне навчання передбачає в основному читання, письмо, математику, але ж робота з особливими дітьми – набагато складніший процес. Часом першочерговим завданням для таких дітей є не отримання базових знань, а адаптація до середовища і соціалізація.

Василина Думан: Ваша дитина навчається у звичайному садку?

Ольга Малікова: Так, вона відвідує звичайний садок, правда, з асистентом. В нас був досвід відвідування спеціалізованого закладу і приватних центрів, але я зрозуміла, що неможливо забезпечити дитині повноцінний розвиток у якомусь спеціалізованому середовищі, вона має знаходитись в тому соціумі, з яким їй потім доведеться взаємодіяти.

Василина Думан: Чи спостерігаються якісь успіхи після переходу в звичайний дитячий садок?

Ольга Малікова: Безумовно. В моєї дитини діагностований аутизм і після переходу в звичайний садочок моя донька стала більш адаптованою і більш відкритою до спілкування з однолітками.

Тетяна Симоненко

Василина Думан: Історія Ольги – типовий випадок чи виняток з правил?

Тетяна Симоненко: Це не єдиний випадок, тому що сьогодні в Україні активно розвивається інклюзивна освіта. Звісно, в нас немає високих показників, але їх і не може бути. Справа в тому, що ми почали запровадження інклюзивного навчання саме з загальної середньої освіти, тому не було певної наступності. І лише в 2015 році інклюзивне навчання запровадили в дошкільних закладах.

Едуард Лозовий: Як відбувається пошук асистентів і ким має бути ця людина – психологом чи педагогом? Чи повинні українські університети окремо готувати таких спеціалістів?

Ольга Малікова: Першим асистентом моєї дитини була няня, за основною освітою вона була психологом, але паралельно освоювала методику поведінкового аналізу. Безперечно, такого асистента знайти дуже непросто.

Тетяна Симоненко: З 2014 року в усіх навчальних закладах введено тему підготовки дітей з особливими потребами.

Крім того, студенти інституту корекційної педагогіки університету ім. Драгоманова проходять практику саме по роботі з дітьми з аутизмом на базі приватного дошкільного закладу.

Василина Думан: Можете кількома словами охарактеризувати загальну ситуацію і межі проблематики, з якою маємо працювати?

Тетяна Симоненко: Що стосується дошкільної освіти, прикро, що в Міністерстві фінансів вже півтора роки не можуть підписати зміну до штатного розпису з метою ведення додаткової посади асистента вихователя в дошкільних групах.

Станом на сьогодні була зменшена кількість дітей в групах з інклюзивним навчанням, але, враховуючи те, що 900 тис. дітей стоїть у черзі в дошкільні навчальні заклади, постає проблема з приміщеннями.

Фінансування дошкільних навчальних закладів здійснюється з місцевих бюджетів і тут, звісно, потрібна воля місцевих органів влади і активна позиція батьків.

Едуард Лозовий: Як можна вплинути на місцеві органи влади для того, щоб вони почали займатись фінансуванням інклюзивної освіти?

Тетяна Симоненко: Є певні чинники, що не сприяють впровадженню інклюзивного навчання. Зокрема, не можна особливу дитину записувати в звичайну школу чи дитячий садок, бо вона потребує специфічного ставлення, особливого підходу і відповідних методів роботи. Саме через це треба поширювати інклюзивне навчання шляхом створення послуг у громаді.

Василина Думан: Чи існує в цій справі комунікація між державою і неурядовими інституціями?

Ольга Малікова: Якщо говорити про підготовку асистентів, то це виключно наша власна ініціатива.

Я не можу сказати, що в нас є якась взаємодія, але так само я не можу сказати, що її немає через те, що хтось в цьому винний. Це шлях, який ми маємо пройти і напрацювати відповідні механізми.

Василина Думан: Що необхідно для того, аби асистент міг влаштуватись в дошкільний заклад? На цьому етапі існує якась регуляція чи співпраця?

Тетяна Симоненко: Існує інструктивно-методичний лист, в якому написано, що батьки чи особисто уповноважена особа мають право супроводжувати дитину.

Василина Думан: Скільки є таких неурядових організацій, що беруть активну участь в запровадженні інклюзії?

Тетяна Симоненко: Першим нам надав допомогу Всеукраїнський благодійний фонд «Серце до серця», також до цього часу ми співпрацюємо з Національною Асамблеєю інвалідів України. Я не можу казати, що ми ведемо якийсь облік, але таких організаціє є багато.