Без обмежень: інтерв’ю першої леді Олени Зеленської для Vogue UA

Олена Зеленська
На Олені: вовняний жакет, Dolce & Gabbana (kameron.ua); шовкова сукня, Prada

У листопадовому номері Vogue UA ми представляємо соціальний проєкт «Без обмежень», який знайомить з українськими атлетами, героями Паралімпіади в Токіо. Перша леді Олена Зеленська, що підтримує паралімпійців у межах ініціативи «Без бар’єрів», розповідає, як ця програма змінює життя найрізноманітніших людей.

Ми знімаємо паралімпійців та Олену Зеленську в Broncolor — чи не єдиній у Києві студії, де в ліфт заїжджає колісне крісло: двоє з наших героїв-паралімпійців пересуваються саме так. За правилами безпеки в умовах пандемії кількість людей на знімальному майданчику обмежена, тому частина команди розташувалася в холі. Крізь двері раз по раз лунає розкотистий сміх, а якоїсь миті чемпіонка з паверліфтингу Лідія Соловйова вибігає з майданчика по свій парадний жакет, увішаний нагородами, щоб зробити селфі з першою леді на власний телефон.

Олена Зеленська зустрічається з паралімпійцями не вперше. Місяць тому вони бачилися після повернення паралімпійської збірної з Токіо, коли президент вручав нагороди спортсменам. «Про кожного з них можна знімати фільм, у кожного — своя сильна особиста історія. Я мрію, щоб на зошитах наших школярів був не Роналду, а Максим Крипак», — каже перша леді. Ці зустрічі надихають її так само, як і команду Vogue UA. «Коли спілкуєшся з паралімпійцями, розумієш, що це світлі, життєрадісні люди, і хочеться зробити для них якомога більше», — додає Олена Зеленська.

Минуло два роки відтоді, як перша леді анонсувала свої майбутні проєкти. Крім культурної дипломатії, реформування системи харчування в школах, вона звернулася до теми безбар’єрності — створення рівних можливостей для всіх українців. Цей проєкт, зокрема, передбачає розроблення безбар’єрної інфраструктури в містах України для людей з інвалідністю, людей похилого віку, сімей з дітьми — і підтримку паралімпійців.

Олена Зеленська
Олена Зеленська, Андрій Трусов, Анастасія Москаленко
На Олені: вовняний жакет, Dolce & Gabbana (kameron.ua); шовкова сукня, Prada; шкіряні туфлі, Jimmy Choo (tsum.ua). На Андрієві: водолазка з бавовни й еластану, MISBHV (theicon.ua); вельветові штани, Dolce & Gabbana (kameron.ua); шкіряні кросівки, Acne Studios (theicon.ua). На Анастасії: плащ з бавовни й поліестеру, Totême (theicon.ua); бавовняний светр, BOBKOVA

Перша леді може вибирати соціальні проєкти, якими опікуватиметься під час каденції президента. Чому ваш вибір випав саме на програму безбар’єрності?

Безбар’єрність — лише один з проєктів, але емоційно найбільш значущий для мене. Він глобальний, здавалося б — не подужати; але, попри все, мені хочеться зробити якомога більше.

Ця тема близька мені по-справжньому. Не тільки тому, що я по собі знаю, як складно пересуватися, коли ходиш на милицях або долаєш бордюри та сходи з дитиною у візку. Є спогад з дитинства: у нас із сестрою був друг у дворі, він не грав ані в козаків-розбійників, ані в інші рухливі ігри — у нього був ДЦП. Інші діти його сахалися. Я запитала в батьків, що з Валерою, і вони відповіли: «Він такий самий, як і всі, просто йому менше пощастило зі здоров’ям, ніж іншим». Не знаю, як склалася тепер його доля, але з ним було цікаво й здорово. Відтоді я впевнена, що несправедливо відвертатися від людей, які відрізняються від інших. Саме це гостре почуття несправедливості спонукає мене діяти. Передусім треба бачити людину, і тільки потім — її риси. Те, з якою швидкістю вона пересувається, як швидко розуміє мовлення, які кольори розрізняє, — другорядне.

Я щойно приїхала з фестивалю NEOсвітній Арсенал, заходу, доступного для всіх. Там було багато гостей у колісних кріслах, людей із синдромом Дауна, з ДЦП. Вони на рівних беруть участь у громадському житті й у цьому просторі не почуваються дискомфортно. Що більше таких просторів з’являтиметься, то частіше ми помічатимемо людей з інвалідністю. Недавно журналісти розповідали, що знімали репортаж про дівчинку, яка не може ходити й живе на п’ятому поверсі в будинку без ліфта. В інтерв’ю вона сказала: «Моя мрія — вийти у двір». А моя мрія — щоб це було буденним ділом, а не мрією.

Зліва: Євгеній Богодайко, Максим Крипак, Оксана Ботурчук, Єлизавета Мерешко, Лідія Соловйова. Справа: Наталя Морквич, Олена Зеленська, Андрій Трусов, Михайло Сербін, Анастасія Москаленко, Марина Литовченко.

У чому ви бачите свою місію в цьому глобальному проєкті?

По-перше, для мене важливо виявити цю тему в суспільному діалозі. Ще недавно її взагалі не було; в останні роки хоча б слово «безбар’єрність» стало траплятися частіше. По-друге, хочу щосили сприяти поширенню в нашому суспільстві філософії поваги, толерантності. І, звісно, маю намір ініціювати нові проєкти, пов’язані з безбар’єрністю, і допомагати наявним, об’єднуючи однодумців. У країні багато активістів і громадських організацій, але їх, на жаль, мало знають. У межах нашої ініціативи ми їх «підсвічуємо», робимо їхні голоси чутними — це теж важливо.

Два роки тому в інтерв’ю Vogue UA ви казали, що ваша програма передбачає підтримку паралімпійців і розроблення інклюзивної інфраструктури в містах України. Що із задуманого вдалося втілити?

Наш великий успіх — створення Національної стратегії безбар’єрності. Це не просто документ, над яким працювало багато людей, це результат синергії державних діячів, представників міністерств і громадських активістів. Відповідно до цієї стратегії Кабінет Міністрів ухвалив план дій; кожне з міністерств дістало завдання й підготувало перелік проєктів, за які береться. Мінцифри, наприклад, готується покрити швидкісним інтернетом усю Україну, тому що станом на сьогодні люди на 23% території країни не мають доступу до звичних для інших сервісів. Проєктів загалом 200, і їх буде профінансовано. Виконання контролює держава.

Є й локальні проєкти. Ми разом з представниками громадських організацій і батьками дітей з різними формами інвалідності провели аудит безбар’єрності аеропорту «Бориспіль» і виявили багато моментів, які треба поліпшити. Наприклад, створити універсальну навігацію для слабозорих людей. Організувати зручний прохід для людей, які пересуваються в колісних кріслах, для людей з маленькими дітьми. Для людей з аутизмом потрібна ресурсна кімната — місце, де вони можуть побути в тиші, заспокоїтися і потім рухатися далі. Для них розроблено застосунок у телефоні, що прокладає шлях від входу в аеропорт до входу в літак, маршрут супроводжується картинками: де ти опинився, що треба робити далі. Коли люди розуміють, що є план, вони не панікують. Наш експерт у колісному кріслі зауважив: «Десь має бути низька стійка реєстрації, та я її не бачу». Але ж навігація має бути зручною, а її немає — і це головний аеропорт країни, де, здавалося б, і так все на гідному рівні. Тому, коли люди запитують: «Чому саме Бориспіль?» — ми відповідаємо: хочемо зробити еталонний об’єкт, досвід якого могли б потім запроваджувати інші аеропорти й залізничні вокзали.

На Хортиці стартувало будівництво безбар’єрного заповідника, де буде комфортно і людям у колісних кріслах, і слабозорим або незрячим, і батькам з дітьми в колясках. До нашої ініціативи доєднуються навіть цілі міста: Славутич планує стати повністю безбар’єрним упродовж найближчих трьох років. Місцева влада активно працює над громадськими просторами й має намір зробити їх зручними для всіх — від людей похилого віку і дітей до людей у колісних кріслах.

Крім того, нещодавно ми випустили цифровий довідник безбар’єрності: він має словник, що вчить коректному спілкуванню, зміщуючи фокус зі стану здоров’я людини на її особистість: не «візочник», а «людина, яка пересувається в колісному кріслі»; не «аутист», а «людина з аутизмом». Наступного року плануємо надрукувати цей довідник шрифтом Брайля.

Робота з безбар’єрності — одна з найгуманніших, проте й найскладніших. Чи не охоплював відчай, коли ви усвідомлювали весь її обшир?

Спершу було складно: треба було зрозуміти, які бар’єри долатимемо. Знаходиш один — а за ним кілька інших. Що глибше занурюєшся, то більше знаходиш, і здається, що проблеми наростають, як снігова куля. Але ми структурували завдання за типами безбар’єрності. І все почало ставати на свої місця.

Так, ініціатива «Без бар’єрів» — проєкт глобальний. Але я ґрунтуюся на тому, що будь-яку велику проблему треба ділити на частини, а потім розбиратися з кожною, методично й поступово. Так само нелегко даються і зрушення в суспільній свідомості. Але зерно ми посіяли, і воно обов’язково проросте. Навіть те, що просувається важко, поступово набирає обертів.

Я впевнена, що в кожному з нас є доброта, чутливість, людяність. Коли охоплює відчай, просто озираєшся навсебіч — і бачиш, скільки однодумців з’являється навколо щодня. Люди щось чують, дізнаються, просять допомоги, ініціюють зустрічі, пропонують ідеї. Емоційно найскладніші моменти — особисті прохання, які неможливо задовольнити. Простіше з проєктами, яким потрібне фінансування. Ми допомагаємо гідним проєктам і бізнесу знайти один одного, працюємо як медіатори. Є багато соціально активних підприємців, які самі шукають точки докладання зусиль, треба лише дати людям побачити одне одного. Тоді виходить синергія.

Після якого досягнення ви зможете сказати собі, що зробили головне й започаткували глобальні зміни?

Іноді ми бачимо в новинах або читаємо в соцмережах гучні заяви: «Ми зробили пандус!». Це завжди певний ексклюзив, інфопривід. Мені хочеться, щоб пандуси стали нормою, щоб ми взагалі перестали звертати на це увагу. Щоб було навпаки: «Як це, чому там не було пандуса?». Коли ми перестанемо бачити ексклюзив у звичайних речах, тоді я зрозумію: світ змінився.

Головне в нашому проєкті — прагнення змінити свідомість суспільства. Адже як буває: гурт мешканців пропонує зробити пандус у під’їзді, а люди проти: мовляв, хіба в будинку є людина з інвалідністю? Але очевидно, що завтра в когось народиться дитина, у когось трапиться інсульт, а хтось зламає ногу. Користуватися пандусом зможуть всі. Такі речі мають бути передбачені для всіх від початку. І ліфти для людей з інвалідністю треба створювати на етапі проєктування, а не добудовувати потім. Одна річ, якщо це стосується Музею Ханенків, спорудженого наприкінці XIX століття (і то його адміністрація дуже проактивна, шукає фінансування, щоб встановити зовнішній ліфт у старій будівлі), і зовсім інша річ, якщо йдеться про будівництво з нуля. Щоб нові об’єкти будувалися безбар’єрними, іноді доводиться буквально хапати людей за руки. Я не маю на них безпосереднього впливу, але намагаюся пояснити, що так не повинно бути, і розповісти — як повинно.

Параолімпійці — люди, у яких об’єктивно складне життя, — стають для українців прикладом і надихають вірити в себе й прагнути кращого. Що може зробити кожен з нас, щоб життя людей з інвалідністю стало простішим?

Треба зрозуміти, що життя довге й не завжди буде таким, як нині, — і просто дбати про ближнього. Щодня, думаючи, де припаркуватися або як відреагувати на дитину, яка істерить у крамниці, ми робимо вибір. На жаль, найчастіше чутливі до цієї теми лише ті, хто сам із цим стикався, хто має дитину з аутизмом, батька з інвалідністю, маму похилого віку. Але одного разу ми теж постаріємо, ось у чім річ. І я хочу, щоб ми нині заклали підвалини безбар’єрності. Щоб усім було радісно й зручно жити.

Фото: Stephan Lisowski

Стиль: Venya Brykalin

Текст: Альона Пономаренко

Зачіски: Iris Onufriienko, Alexandra Vetrova

Макіяж: Svetlana Rymakova

Продюсер: Marina Sandugey-Shyshkina

Гафер: Aleksey Kuzmenko

Сет-дизайн: Comilfo Decor, Tanya Kantemirova

Асистент фотографа: Sasha Tsurkan

Асистенти стиліста: Aleksandra Semenchenko, Sasha Dudchenko, Myroslava Kovalenko

Асистенти перукарів і візажиста: Lyalya Mudrak, Alyona Kundryk