Дмитро Щебетюк: доступні міста потрібні не лише людям з інвалідністю, а всім і кожному (АУДІО)

На фото — Дмитро Щебетюк

Про доступність українських міст для людей з інвалідністю, про рейтинг доступності міст та як мотивувати міську владу та громадськість до співпраці — про це в ефірі Радіо Промінь говорили з українським активістом, блогером, мандрівником та співзасновником “Доступно.UA” Дмитром Щебетюком.

Програма:
РанокПРО

Ведучі:
Ольга Бабчук
Павло Туптинський

В яких українських містах найгірша, а де найкраща ситуація з доступним простором?

— Для мене це Кривий Ріг, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон, тобто Схід та Південь дуже засмучують, а також Харків, попри те, що там є мер на візку, тільки одна адаптована вулиця і парк імені Горького. Засмутив і Луцьк, там реконструювали вулицю, хвалилися нею, але зробили неправильні пониження, немає тактильної плитки, і цими переходами неможливо скористатися. Витрачено купу грошей, а вони могли зробити це правильно, не витрачаючи при цьому додаткових грошей. Хоча Західна Україна якось ближча до Європи у сенсі того, що більше рухається у цьому напрямку.

А чому так виходить? Не вистачає експертів? Немає контакту з організаціями, як-то “Доступно.UA”, які могли б підказати?

— У різних містах по-різному. Як на помітив, найбільш ефективно, коли міська влада задумується над цим питанням, коли є громадськість, активні жителі міста, які думають про це, є громадський сектор — активісти, які працюють над тим, а також бізнес. Буває, що влада хоче, а немає активістів, які можуть допомогти. Буває, що є активісти і влада, яка не хоче. Так, і в Луцьку є люди, які можуть порадити, але у них не відбулось такої комунікації, з’єднання, як, наприклад, у Вінниці. Міська влада та громада там наскільки тісно працюють, я дуже вражений, бо це відносно комфортне українське місто. У Тернополі ж “повний капець”. Реконструювалася вулиця на наших очах, і ми підішли до проектантів і кажемо: “У вас перехід немає пониження”. Вони сказали, що зроблять підвищений перехід. Але інші переходи, де є тротуарна дорога, там вимощено незручною бруківкою, а там мала б бути гладка поверхня. І знову ж таки видно автомобілецентризм міста.

Ти асоціюєшся з запальничкою, людиною, яка ніколи не перегорає і цю справу рухає. Тебе деколи дістає ця шалена діяльність?

— Звісно, дістає. Але зараз розширюється діяльність “Доступно.UA”, добре, що і команда в нас розширюється і з’являються люди, які і розуміються в тому, і переймаються цим щиро, і проектують це все на себе. У нас було чотири місяці активних поїздок по двох проектах: “Карта доступності” і “Рейтинг доступності українських міст”. Я був у 18 містах, і в Києві я був лише протягом 5-7 днів на місяць, а решту часу в роз’їздах. Кам’янець-Подільський і Вінниця — це були останні міста у цих поїздках, а в проміжках між зустрічами, зйомками відео, я просто вирубувався.

Чому? Ти авторитарний і тягнеш все на себе чи немає людей, які готові виконати цю функцію?

— Рейтинг доступності міст України — це наш пілотний проект з Посольством Нідерландів, і мені потрібно було бути там. Це перший в Україні такий рейтинг. Ми запускали процес, розробляти методологію. Потрібно було їздити, дивитися, з чим ми стикнемося, паралельно перевіряти локації. Під кінець вже більше команда вирішувала усі проблеми з волонтерами. Щодо “Карти доступності”, то там було цікаво запалити людей, пояснити, для чого це потрібно: що це потрібно для всіх і кожного, а не для людей з інвалідністю.

Тому я не авторитарний. Нашій команді завжди хочеться робити якнайкраще і з позитивною манерою, тому ще доводиться контролювати. Ми дуже поспішаємо з проектами, ми беремо і робимо значно більше, аніж можемо потягти. Разом з тим, це нас і мотивує, але і спалює.

Чи не викликають ревнощі успіхи інших громадських активістів, які працюють у цьому напрямку?

— Для нас найважливіше — робити те, що нам подобається і чим ми горимо. Часом доводиться робити те, що ми не дуже хочемо, але для того, щоб відбулось те, чим ми горимо, треба запрягтися робити не зовсім те, що хочеться. Якщо ти робиш те, що хочеш і що подобається, ти тільки щасливий за успіхи інших. Кожен зі своєї сторони щось приносить. У Києві зараз вимальовується команда лідерів, серед них є ще хтось головніший, і мені більш цікава підтримка цього всього. Тому коли хтось має якісь здобутки — це круто. Хочеться, щоб в нас в країні це вже рухалося само — міська влада, департаменти робили все самі.

А в тебе вже є план? Ти розумієш, до якої точки рухаєшся?

— Я не рухаюсь хаотично. У мене є напрямки діяльності, які мені подобаються. Я не можу сказати, яким я себе бачу через п’ять років. У мене є бажання, цілі, записані ще з давніх-давен, я їх переглядаю, підправляю. Є якісь думки, куди я хочу рухатися. Більше я прислухаюся до себе. Я не можу постійно перебувати в якійсь діяльності. Мене вистачає на 3-5 років. З “Доступно.UA” зовсім інша ситуація. Ми планували об’їхати сто міст за три роки. Також у нас будуть повторні перевірки для відслідковування динаміки.

За наступні 5 років країна може стати безбар’єрною?

— Це нереально. Якщо ми добре будемо рухатися швидко, то, як на мене, супероптимістично — це років 10. А так може й 20 років. Потрібно вкласти дуже багато грошей і ресурсів, але нам ще треба працювати з тим, що є, і з тими людьми, які є, для того, щоб вони хоча б не “лажали” далі, не продовжували робити сходинки. Ми застрягли навіть на цьому етапі.

Українське радіо